Юрій Луценко як символ української революції. Аналіз Генпрокурора

Полум’яний борець
У Юрія Віталійовича є природне середовище - це політична боротьба. Починаючи з «Україна без Кучми», він в протесті завжди на своєму місці. Протест – це його і це йому вдається. Він прекрасний оратор, який не лізе за влучними порівняннями в словник. Він вольовий, здатний йти на конфлікт і йти до кінця.
Боротьба дає можливість Луценку проявити себе. Так, коли його посадив режим Януковича, ми відкрили для себе його колосальний інтелект і задатки письменника. Його можна з захопленням читати і слухати. Більше того, саме в боротьбі Луценко є справжнім. За його виступами і текстами не відчувається фальші. Зрештою, якби ми його не оцінювали і не ставились до нього, це людина, яка не раз відчула на своїй голові силу авторитарних режимів.
Поза боротьбою мабуть найкраще середовище для нього – це парламент. Тут теж сила слова і інтелекту має значення. Луценко відчуває українську політику, ігри, інтриги тощо. Мені здається, що спікер парламенту міг би бути вершиною його кар’єри. Але не Генпрокурор.
Неспроможний управлінець
Разом з цим, ми бачимо, що всі походи Луценка у виконавчу владу закінчувались поразкою. Це абсолютно не його. В людині не можуть поєднуватись взаємовиключні речі, такі-як: полум’яність боротьби, і монотонність системної роботи. Луценку подобається читати, думати і виступати. І це автоматично суперечить природі виконавчої служби, де ключовим є системно монотонна нудна робота, де «повторение мать учения», де без контролю немає результату тощо.
І після двічі призначення в МВС, і після призначення в Генпрокуратуру – Луценко нікуди не привів свою команду. Бо своєї команди в нього немає. Він є членом команди, то Ющенка, то Порошенка, але власної у нього немає. В цьому і є причина управлінського провалу. На службі полум’яні борці не мають природньої підтримки. Служба – це антиборотьба. Хороші оратори там викликають нервозність, а не захоплення. Візіонерів вважають лохами, проповідників і ідеалістів – мозгоправами. Там у Луценка ніколи не було і не буде підтримки. Посада змушує службу прогинатись і лицемірити, але в душі вони ненавидять.
Найкращий доказ цьому – посадка Юрія Луценка в 2012. Всього 2 роки потрібно було системі, щоб повністю відновити свій репресивний апарат, від якого ж постраждав колишній міністр. Оскільки мені самому доводилось багато спілкуватись з беркутом в різний спосіб, я прекрасно бачив, в яку лють їх приводила згадка про період міністра Луценка, і яка гордість за Кравченка. Ні, Юрій Віталійович не зламав хребет режиму. Він просто прогнувся і чекав.
Сьогодні ми маємо теж саме. Прокуратура не стала органом реформи і довіри. Сухі статистичні дані про якихось там корупціонерів, не додають суспільству відчуття справедливості. Прокуратора живе собі своїм старим життям, зі старими правилами і старою ненавистю з боку громадян. А в ній працює неефективний Луценко, який є заручником прокурорських кадрів, бо немає інших.
Якщо б я порівнював його з кимось з історичних постатей, то це був Лев Троцький, який здобував вражаючу підтримку силою слова та інтелекту, і виявився абсолютно беззахисним проти кулуарної бюрократичної боротьби.
Символічність Луценка
Дивлячись на ці роздуми, я побачив, що в Луценку є певна символічність «української повільної революції»: високий потенціал боротьби і нульова спроможність управління. Простіше – це сила українського «проти», і відсутність українського «за». Луценко сильний, коли «проти» режиму, і слабкий, коли є режимом.
Наша революція триває так довго, оскільки система не може нас перемогти, а ми не можемо переламати систему. Система втратила ідейність, а тому завжди буде програвати в справжній ідейній боротьбі за іншу Україну. Революціонери ж не мають управлінського досвіду і системи кадрів, а тому будуть постійно відступати. Немов життя Луценка: із наметів в міністри внутрішніх справ, із міністра в тюрму, із тюрми в Генпрокурора, із прокуратури…
Висновки кожний зробить сам.
А Юрія Віталійовича з Днем народженням. Він є, такий як є, з успіхами і поразками. Він є частиною нашої епохи. Нажаль не найкращої, але втім неминучої.
Автор: Віктор Андрусів, громадський діяч, кандидат політичних наук, публіцист