«Лишьбынебыловойны»: чи вірять мешканці «сірої зони» в «український Донбас»?

Вчора був у Новогродівці, що за 30 км від Донецького аеропорту. Не на передовій, як Мар’їнка, Красногорівка чи Авдіївка, але дуже близько.
Дуже показове для Донбасу містечко. Депресивне – бо головним місцем роботи для мешканців є шахти. Державні, на яких місяцями не платять заробітну плату. Завдяки «ефективному менеджеру» Насалику й, безперечно, самому прем’єр-міністрові Гройсману. Грошей у населення немає, у магазинах складають списки боржників, котрі «купують» продукти під гарантію наступної зарплати. Кажуть, завдяки втручанню Гройсмана частину грошей шахтарі отримали. Але що буде далі – не може сказати ніхто. У покращення життя також не вірить ніхто.
Всі інші підприємства, крім шахт, вже зруйновані або руйнуються силами місцевого населення чи бригадами під контролем місцевих князьків.
Підприємців небагато, бо робити навіть дрібний бізнес в умовах неплатоспроможного місцевого населення зараз майже неможливо.
Картину завершують «медична реформа», внаслідок якої відбувається скорочення персоналу місцевої лікарні з подальшим її знищенням, і занепад освіти.
Частину шахт уже закрито, причому воду з них не відкачують, і горизонти поступово затоплюються. За рік, два чи три вода з’явиться на поверхні – і тоді місто стане непридатним для життя.
У місті стоять кілька частин: прикордонники, армійці і Правий сектор (якого начебто не існує). Поруч із містом – блокпости, які додають антуражу. Тим із воїнів, хто отримує «бойові», загалом досить непогано, бо активних бойових дій майже немає, а 20 тисяч гривень гріють душу щомісяця. Так, є шанс потрапити під кулю, але досить невеликий.
Лінія фронту – це не справжня лінія окопів, а ланцюжок «ВОПів» (взводних опорних пунктів), між якими є великі «проріхи», прикриті лише мінними полями. Така ж ситуація з протилежного боку. Саме тому є «таємні стежки» (про які всім відомо), через які в обидва боки йде «контрабас» і потік зброї та наркотиків.
Під час активних бойових дій 2014 року тут активізувались місцеві патріоти, які спробували змінити ситуацію на краще. Але жодної підтримки не отримали. Ні від влади, ні від іншої «великої материкової України». Проте всі без виключення «керманичі» області – Тарута, Кіхтенко, Жебрівський – усіляко плодили й відмазували «сепарів», а теперішній очільник, колишній голова управління СБУ у Донецькій і Луганській областях Куць – продовжує цю «плідну справу» на благо президента Порошенка. За загальним переконанням місцевих, його поставили, щоби «зробити» вибори на користь чинного президента.
Тобто, ви мусите чітко розуміти: всі колишні регіонали і ті, хто підтримував окупантів, для нинішньої влади не вороги, а союзники. Більш того, питома частина з них влилася до лав президентської партії БПП. Майже ніхто з тих, хто організував у 2014 році захоплення адміністративних будівель – не сидить, а якщо й сидить, то тому, що не виказав лояльності владі. Або не поділився, бо за гроші можна купити тут будь-що.
Зброї на руках у людей дуже багато, майже вся вона незареєстрована. І світити її чи легалізувати у будь-який спосіб ніхто бажання не має.
Незважаючи на лояльне ставлення влади, місцевих це не підштовхнуло на її підтримку аж ніяк. Кількість тих, що підтримують «сепаратистів» чи хочуть до Росії – дуже велика. Ніхто з цим не бореться і не збирається боротися.
До того ж, населення бачить, як суб’єкти владних повноважень ставляться до справжніх патріотів і тих, хто брав безпосередню участь у бойових діях. У найкращому випадку – без поваги. У найгіршому – вони вже сидять у в’язницях.
Місцева влада налаштована на розкрадання, як і раніше. Особливо коли проекти (в тому числі із залученням ґрантових грошей) спускаються згори (з області) або реалізуються за програмами Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб (Мінкапітуляції). Всюди відкати і небажання робити будь-що, спрямоване не на особисту користь. Ну, може, іноді – бордюр побілити. Але й на тому «заробити маленьку копійчину». Родзинкою є місцеві «активісти», що також успішно розпилюють «малі ґранти» донорів на малі справи. Ну, там організацію «толоки» або встановлення лавок. Із загальним нульовим результатом для місцевого населення, яке дивиться на цих активістів як на фриків і частково божевільних.
Присутність добровольців місцеве населення намагається «не помічати». А хлопці, що воювали, дуже ображені на «владу» і намагаються «взяти своє», і цим активно користується кримінал і навіть «влада», бо послуги їхні коштують дешево. Це, безумовно, стосується не тільки Донбасу, але тут це дуже показово.
На неокупованій території активно працює сепар-ТВ, що транслює місцеві телеканали і ретранслює російські. Місцеві мешканці дуже швидко навчилися обходити заборони на користування російськими соцмережами, більшість сидить у ВКонтакте та Однокласниках – групи там набагато більші, активніші й налаштовані проти України.
Тимчасові переселенці, яких на цій території дуже багато, є людьми другого ґатунку. Бо не мають узагалі жодних прав, але створюють купу проблем. Хоча іноді на них місцева влада навіть заробляє – донори щось можуть дати. Переселенців, що досягли успіху на новому місці, майже немає.
Підтримка чинного президента наближається до абсолютного нуля з боку майже усього населення – як патріотів, так і «сепарів» і «вати». Серед місцевих мешканців дуже популярні Тарута й Мураєв з їхніми «фрік-партіями». Коли питаєш: «А що ви від них очікуєте?» – відповідь аналогічна тій, що чув на виборах 2010 року – «Вони не такі, як теперішні, треба дати їм шанс, бо нам потрібен мир». Втома від війни відчувається дуже сильно. До неї додаються негаразди від неможливості жити нормально, щодо чого неодмінно дорікають місцевим ті, хто живе по той бік «лінії розмежування» (фронту) – «То що, дала вам достойне життя ваша Україна?». Багато місцевих і переселенців їздять на окуповану територію по медичні послуги. Часто-густо трапляється, що там вони отримують їх безкоштовно, що підсилює недовіру і ненависть до «української влади».
У перемогу України над Росією і у звільнення Донбасу не вірить практично ніхто. Всі розуміють, що владі війна вигідна і вона триватиме «вічно». Принаймні, поки ця влада буде «владою». Так само не вірить майже ніхто у «миротворців ООН», які «принесуть мир на Донбас». Спробуйте з першого разу вгадати відповідь на питання, чи вірять місцеві в «український Донбас». І це наслідок чотирьох років окопної війни без жодних планів на звільнення території.
У наступ із того боку теж ніхто не вірить. Дуже багато людей уважають війну грандіозною імітацією, на якій заробляють усі, хто є носієм владних повноважень з обох боків. Будь-які аргументи на користь чинної влади, яка говорить про «реінтеграцію», завершуються простим питанням: «А ви «вибори» в «ДНР» та «ЛНР» зупинили?».
У багатьох виникає бажання кудись поїхати (не обов’язково до Росії), «бо так жити не можна».
І взагалі, прямо і непрямо люди висловлюють ненависть до Порошенка і його оточення за те, що він убив надію на майбутнє. Деякі прямо стверджують, що ситуація, яка склалася у країні – прямий наслідок Майдану і «майданутих». Як альтернативу Порошенкові люди називають Мураєва, Бойка, навіть Таруту.
«Лишьбынебыловойны», простіше кажучи.
Прогнозую, що на Сході Порошенко зможе перемогти на виборах або отримати хоча б якийсь прийнятний відсоток голосів тільки за умови тотального фальшування. До цього, власне, і йде планова підготовка.
Хочу наголосити також на тому, що жодних шансів на підтримку не має тут ані Юлія Тимошенко, ні інші кандидати від «демократів».
Ось такий невтішний висновок.
Що робити? Чи можна хоча би щось змінити на краще?
Відповідь – так.
Повною зміною влади і доказом того, що нова влада прийшла назавжди. А також демонстрацією змін на краще. Хоча б невеликих, але на краще. Стверджую, що цього не планує робити жоден із кандидатів на найвищу посаду в державі. Людям потрібні надія і впевненість у завтрашньому дні, а також покарання не абстрактного зла, а реального. Аж до показових розстрілів. Тобто, встановлення справедливості, якої вони не бачили ніколи. Тоді і тільки тоді, і то не одразу, люди повірять і будуть працювати на власне майбутнє. І колись перестануть відчувати себе рабами.
Автор: Вадим Хомаха, керівник проектів Digests & Analytics Ukraine project, політичний аналітик, експерт з міжнародних відносин, донеччанин