НОВОСТИ ДНЯ: Наша планета может прокормить только 3,4 миллиарда человек  К концу недели доллар может подорожать до 24,6 гривни - эксперты  В Хорватии упал в море военный вертолет  Зеленский напомнил, что среди 6 миллионов жертв Холокоста каждый четвертый - из Украины  Стали известны имена 12 человек, которые отправятся в Антарктиду  Рынок недвижимости: сколько стоит аренда жилья в разных городах Украины  ВОЗ не запрещала трансграничные перемещения товаров из-за коронавируса - Укрпочтавсе новости дня
Жизнь и Стиль
Общество
14.01.2020 1296

Львівська область дивує: цікаві пам'ятки Дрогобича, Тустані та околиць

Міський «кущ», що складається з Дрогобича, Борислава, Трускавця, Стебника, Східниці та декількох інших населених пунктів, вже більш ніж століття є осередком туристичної уваги. Й не тільки через трускавецькі води. Ще в 1930-х роках тут вже був розвинутий промисловий туризм – з того ж Трускавця відпочиваючі приїздили дивитися на «галицьку Каліфорнію» - Борислав, над яким ніколи не згасало світло – півтори тисячі веж качали газ. Ще раніше почалося туристичне паломництво до скельної фортеці Тустань. Зараз же можливостей та напрямків ще більше – і дізнатися можна, наприклад, про іншу, темну та містичну Галичину з її упирями, яких палили ще у 1830-х, або ж, навпаки, побачити авторську копію відомої статуї Христа з сонячного Ріо чи вклонитися мощам сотень святих в Бориславі. А можна здивуватися сучасному креативу музеїв в Тустані та Уричі та, водночас, будівельним талантам наших предків. Отже, Контракти.uа запрошують до Дрогобича та його околиць.

Сіль та дерево: куди у місті Дро варто піти спочатку

Колишнє ближнє передмістя Дрогобича – місце дивне: низовина, де років 800 тому було соляне болото, зараз являє собою найстаріше промислове підприємство не тільки Галичини, а усієї України. Тільки видобуток ртуті у Іспанії, в шахтах Альмадену, який ведеться вже два тисячоліття, випереджає за стажем цю непоказну дрогобицьку ділянку з набором, здавалося б, цілком закинутих будівель. Але ні – тут досі кипить, у прямому сенсі, робота – випаровують сіль, принаймні, зі століття XII-го. Зараз найстаріша солеварня Європи повернулася практично до початку свого існування, бо ж тут добувають сіль за правдивими технологіями 800-річної давнини. Причина є простою – підприємство не має грошей, аби привезти себе до ладу, а на його територію зазіхають ласі забудовники (хоча геологічно тут будувати зовсім неможливо).

sol

Солеварня та хранителька її таємниць - пані Оксана

Обабіч солеварні – дві дерев’яні церкви, що утворюють з нею ансамбль, єдиний такий в усьому світі. Одна з церков – Святого Юра – входить до списку Всесвітнього надбання ЮНЕСКО. Колись саме з доходів, що їх давала містові сіль, ці церкви й збудували. Й не тільки їх.

Нібито тиша на території солеварні порушується хіба що екскурсіями – а вони сюди останніми роками їдуть активно. Сусідка-церква, з її «юнесківським» статусом, опосередковано сприяє цьому – в храмі навіть подекуди жаліються, що у солеварні відвідувачів більше, ніж в них. Без екскурсії тут нема чого робити – але варто побачити усміхнену пані Оксану Бунду, яка захоплено переповідає усі історії про сіль – і занедбаність обертається архаїкою, і ти ніби бачиш себе якщо не в XII-му, так у XIX-му столітті точно –хіба що раніше в чани наливали воду з колодязів глибиною до 50 м, заповнених соляною рапою, а зараз її качають насосами. Концентрація солі в ропі - 300-310 г/л. Далі – все те саме, що відбувалось століттями: розсіл заливають в два великих чани та кип’ятять на дровах. Вода випаровується, сіль залишається. Після випаровування сіль висушують, йодують та фасують. Колись міряли та продавали її спеціальними стопками, які стали символом багатства міста та відображені, числом сім, на гербі Дрогобича.

Цікаві факти:

Першу згадку про галицьку сіль зустрічаємо ще 1097 року. І вже тоді вона буда стратегічним для держави товаром – «якщо припиниться підвіз солі з цих теренів, то не бути солі по всій Русі», невтішно ставив руба економічне питання давній літописець.

Через те, що випарювання кардинально відрізняється від більш звичного нам видобутку кам’яної солі, неможливо говорити про «шахти» в Дрогобичі. З шахтарськими кірками тут ніхто ніколи не працював, все було та є простіше: за добу ропа сама піднімається на поверхню, скільки її не викачуй. Природа поки не вичерпала свій соляний дар Галичині та Дрогобичу. Вціліти б підприємству!

Коли цю сіль випаровують, увесь її шкідливий супутник – бром – зникає. Але навіть невипарений розсіл є чистішим, з точки зору присутності брому, за кам’яну сіль - це встановили віденські хіміки ще 1907 року.

sol2

З середніх віків не так багато вже і змінилося...

Поруч з солеварнею стоїть перлина всесвітнього значення – храм Святого Юра. ЮНЕСКО оцінило її розписи найвищим чином, обравши для свого списку. Зараз сюди триває паломництво з усього світу, а по певних мотивах розписів навіть захищаються богословські та мистецтвознавчі дисертації.

Цікавий факт:

Стіни храму є древнішими за сам храм – таке часто буває з дерев’яними церквами, адже їх могли розібрати та перевезти у інше місце. Так сталося і з дрогобицьким Святоюром – він «приїхав» з села Надіїв на Прикарпатті, виміняний у тамтешньої  громади за 9 возів солі.

Головні роботи по перебудові та розпису храму сталися в 1657-1669 роках. Архітектором був такий собі Григорій Тесля. Іконостас, виготовлений з липи, розписував Стефан Попович-Медицький.

Всередині храму, на другому поверсі, є ще одна церква (церковний престол) – Введенська каплиця. Потреба в її облаштуванні виникла тому, що, за церковними канонами, в одному престолі не можна було відправляти третю денну службу, а прихожан у храмі було занадто багато. Причому іконостас всередині каплиці – старіший за головний, він походить з XV сторіччя, та можливо, знаходився у церкві-попередниці Святоюрської.

yur1

Церква Святого Юра

Цікаві факти:

Розписи храму незвичні тим, що вкриваюсь усі його стіни, яруси та склепіння. навіть над вівтарем, що, в принципі, є відхиленням від канонів, бо вважається, що вище вівтаря, який символізує початок Горнєго царства, малювати вже не можна. Причому розписи там специфічні – вони окремо розповідають про муки перших апостолів, як-от Петра чи Андрія.

В храмі нема аж занадто страхітливих картин пекла, що, знов-таки, незвично для традиції ілюструвати як можна більшу кількість покарань людських гріхів з максимально жахливою фантазією. Чи не головними гріхами тут вказані пияцтво та обжерливість – аж не такі страшні порівняно з іншими слабкостями роду людського.

Цікаво, що авторові розписів явно чимось не вгодили жінки – вони в нього прямують до пекла, тоді як до раю – самі чоловіки. Причому питання щодо сексуальної орієнтації Стефана Поповича-Медицького не мають виникати – адже він намалював також покарання як подружньої зради, так і содомського гріха.

yur3

Розписи вкривають весь храм

З іншого боку Дрогобицької солеварні стоїть так само дерев’яна Воздвиженська церква, утворюючи зі Святоюрською сакральну вісь, що поєднує земні поклади ропи - дар Божий містові, та людську подяку Творцеві за цей дар у вигляді двох храмів. Воздвиженська була парафіяльною цервою солеварів. Він практично подібний за планом та інтер’єром до Святого Юра: тут також є розписи над вівтарем, розписи авторства Поповича-Медицького та друга верхня каплиця – на честь Іоанна Хрестителя. При цьому живопис храму належить не тільки одному автору – його розписували у декілька етапів протягом 1613-1735 років.

Середмістя Дрогобича: Ратуша та собори

Посередині центральної площі міста височіть ратуша, збудована 1929 року за проектом, розробленим ще перед Першою Світовою війною (на заглавному фото до статті). В просторій будівлі мерія є зараз – по будніх днях можна оглянути сесійну залу. Головні ж принади ратуші – її Туристично-інформаційний центр з розмаїттям продукції на будь-який смак, приватний музей ваг у підвалі та можливість піднятися на вежу.

Лайфхаки:

Відвідування музею та підйом на вежу можна здійснити за одним квитком.

У внутрішньому подвір’ї, звідки починаються обидві екскурсії, працює оновлена «Дрогобицька їдальня № 1», яка також стала певною туристичною принадою. Щоправда, працює тільки по буднях, але туристи точно не залишаться голодними в центрі міста– адже площа та квартали обабіч неї буквально нашпиговані кав’ярнями та іншими закладами харчування.

drog

Сувенірна продукція туристично-інформаційного центру

Рекомендуємо скуштувати відому дрогобицьку ковбасу, каву із сіллю і дрогобицький торт – поєднання карамелі із, знов-таки, сіллю.

Музей ваг є приватною колекцією Анатолія Задерецького та Павла Ковальчука - вони зібрали до півтисячі екземплярів ваг практично з усього світу. Аптекарські, лабораторні, промислові, ваги для спортсменів та новонароджених, звичайно ж, ваги торгові - вишукані витвори точності та мистецької вартості. Але найбільше приваблюють відвідувачів ваги для зважування жінок, запідозрених у відьомстві. Походять ці ваги з країни, де на цьому зналися чи найбільше – з Німеччини.

Цікаві факти:

Якщо жінка важила понад 48 кг, вважалося, що мітла не зможе її підняти – себто, підозри щодо відьомства могли визнати необґрунтованими (але могли бути і інші «неспростовні» докази – все залежало від репутації самої підозрюваної, ступеню завзятості її переслідувачів та налаштованості суддів, які іноді відверто «давали план» по спаленню відьом). Ну а неталанним стройняшкам вагою до 48 кг було точно непереливки – після катувань їх, без жодних вагань, тягли на вогнище.

dro-wag

Ваги для відьом

Біля центральної площі знаходяться два головних храми міста – греко-католицький Троїцький собор (1690-1709 рр.) та костел Св. Варфоломія, який почали будувати 1392 року. Дзвіниця костелу – колишня оборонна башта князівського замку. Незважаючи на те, що багато елементів інтер’єру знищено в радянські часи, все ще можна побачити фрагменти розписів, фрески на історичну тематику та надгробок однієї з місцевих аристократок.

Трохи збоку від площі знаходяться ще дві сакральні споруди – Петропавлівський монастир (1775 р.) та Хоральна синагога (1842-1865 рр.) Остання відбудовна з жахливої руїни, якою була ще півдесятка років тому. Її будували в середині XIX ст. за зразком синагоги у німецькому місті Касселі. За розміром вона вважається найбільшою в Західній Україні, а до побудови синагоги у Харкові на початку ХХ ст. могла вважатися найбільшою з тих, що стоять на українських землях.

Цікаві факти: 

До Другої світової війни євреї становили близько половини населення міста. Так, у 1880 році з 17500 жителів міста їх було більше 50%. У 1939 р. з 34600 тис. мешканців євреїв було 40%. Поляки тоді складали 33,2%, українці – 26,3%.

Дрогобич – місто розкошів: вілли

Коли до солі позаминулого століття додалась, а потім і заступила її за обсягами видобутку та прибутку нафта, і Дрогобич став однією з нафтових столиць світу, його вулиці обсіли розкішні особняки багатих підприємців. Здебільшого, тодішні олігархи були євреями – незабутній Лєон Гаммершляг з творів Івана Франка мав цілком реальний прототип – Леона Гартенберга, чия вілла й досі стоїть на вул. Шевченка, 12. Інша розкішна вілла Гартенберга, на вул. Франка, 36, прикрашена на розі статуєю Свободи (насправді, це скульптура давньогрецького бога сонця - Геліоса) – справжньою «відповіддю» пихатого дрогобицького нувориша американському капіталові. Певний час в цій будівлі знаходилось повітове староство.

dro-willa1

Вілла Гартенберга зі статуєю Геліоса

Символом елегантності та багатства нафтового Дрогобича стала т.зв. «вілла Б’янка» (вул. Шевченка, 38). Назву вона отримала через твір уродженця міста, міської легенди та творця дрогобицького літературного міфу Бруно Шульца (1892-1942), який описав її у оповіданні «Весна». Герой Шульца мрійливо спостерігає за Бьянкою – недосяжною для нього красунею, яка мешкає в цьому «тропічної краси» особняку.

В реальності вілла належала спочатку лікареві та промисловцеві Зіману, а потім – також лікареві Йосипу Роту. В часи нацистської окупації тут працював гестапівець Фелікс Ландау, який був покровителем Шульца та примушував його малювати картини для своєї родини в обмін на збереження життя. Зараз всередині вілли – значна частина експозиції краєзнавчого музею «Дрогобиччина», в якому водночас представлено народне мистецтво та колекція з садиби графа Лянцкоронського, конфіскована більшовиками 1939 року. Свого часу вона була однією з найбагатших в Галичині, але за німців, на початку 1940-х, донька Лянцкоронського вивезла частину колекції до Швейцарії, а пізніше, в 1960-х, багато експонатів переїхало в інші музеї України. Але й те, що залишилось, є напрочуд цінним надбанням. Граф, крім того, що успадкував та сам збирав картини європейських майстрів, ще й подорожував, привозячи рідкісні речі з країн мусульманського світу та Далекого Сходу.

Цікаві факти:

До колекції Лянцкоронського входять і меблі, і зброя, і предмети побуту, й декоративно-прикладне мистецтво, й велика збірка керамічних витворів, у т.ч. порцеляна - як XIX ст. з Австрії, Німеччини та Голландії, так і індійська й китайська XVIII-XIX сторічь. Особлива гордість збірки - італійська майоліка XVII ст.

В музеї з 2001 року знаходяться настінні фрески Бруно Шульца на тему казок братів Грімм, які він намалював для доньок Ландау. Взагалі, життю та творчості Шульца присвячено два зали музею – і це окрім того, що в Дрогобичу є ще один музей митця – у будівлі Педагогічного університету (вул. Франка, 24).

Сторінка музею «Дрогобиччина» -  https://www.facebook.com/drohobych.museum.

dro-muz

Один з декількох залів музею, де виставлено колекцію Лянцкоронського

Інші вілли на вулицях Шевченка та Франка також варті уваги. Так, під № 14 на Шевченка стоїть особняк гінеколога Максиміліана Гетлінгера, відомого тим, що йому вдалося щасливо сховатись під час нацистської окупації. Під № 23 – вілла, де за польських часів мешкав бургомістр Дрогобича та власник трускавецьких курортів Раймунд Ярош (на фото нижче). На вул. Франка, 16 стоїть вілла Кумеркерів, під № 38 – адвоката та заступника бургомістра, українця Володимира Іллінського, який створив в місті Українську приватну гімназію.

У колишній віллі нафтового магната Фоєрштайна (вул. Січових Стрільців, 18) знаходиться ще одна філія Дрогобицького музею – відділ сакрального мистецтва. На вул. Лесі Українки, 39 стоїть розкішний особняк родини Халпернів. На вул. Жупній, 3 знаходиться будинок банкіра та бургомістра Яна Невядомського, а на вул. Мазепи, 8 (фактично – на площі Ринок) стоїть обкладений керамічною плиткою особняк Фрідмана.

Інші цікаві споруди Дрогобича

Прогулюючись вулицями міста, зверніть увагу також на будинок товариства «Сокіл» (Шевченка, 29), колишній єврейський будинок пристарілих (Шевченка, 27), де зараз розташована міська бібліотека, на будівлю медичної бібліотеки (Шевченка, 11), єврейського сиротинця (Лесі Українки, 26) та шпиталю (Орлика, 8).

Не оминете ви і зведені наприкінці XIX ст. величні будівлі повітового суду (вул. Стрийська, 3) та колишньої семикласної школи (ліцей ім. Чорновола, вул. Завалля, 12). В будівлі суду була протягом 1903-1959 років і в’язниця чотирьох режимів, з яких особливо «уславився» радянський. Зараз тут відкрито музей «Тюрма на Стрийській», який нагадує про злочини більшовизму.

dro-yar

Вілла Раймунда Яроша

Борислав: колишня нафтова слава, та що від неї лишилося

В середині XIX ст. німецький підприємець Роберт Домс, уславлений зараз більше як виробник львівського пива, пробурив у Бориславі першу нафтову свердловину. На той час нафту та її продукти використовували здебільшого для освітлення та в медичних цілях. Промисловий бум почався у місті з 1893-го, коли сюди прибув канадський промисловець Вільям-Генрі МакГарві. Він почав бурити індустріальним способом, застосовуючи парові машини та різні верстати. Зараз макет бурової вежі МакГарві можна побачити в бориславському музеї історії нафтової та газової промисловості.

Здавалося б, музей пересічний – одна невеличка кімнатка в адміністративній будівлі та декілька експонатів на вулиці. Але все залежить від розповіді гіда - Олега Микулича. Він запускає макети бурового устаткування, демонструє нерозпечатані з 1930-х каністри з місцевим бензином (і наголошує, що таких каністр, в яких ще досі булькає бензин, в світі нема), він робить кожний експонат – будь то геологічний зразок чи технічний прилад – «живим» під час розповіді. Тільки тут розумієш «той» Борислав, який ми, здебільшого, знаємо тільки через призму відомих викривальних новел Франка. Але ж чомусь саме ту епоху, у прямому сенсі брудну та небезпечну, вважають «золотим віком» міста. Саме тоді жахливі бідність та шалене багатство, як і має бути в напівстихійному пролетарському поселенні, йшли обіруч.

Цікаві факти:

Свердловини, пробурені містером МакГарві, могли сягати під 2 км. Найглибша – «Піонер Ойл» - мала 2 км 274 м. За цією технологією бурили аж до 1950-х років.

Австро-угорські міністри та сам цісар Франц-Йосип довго не могли зрозуміти, звідки і імперії з’явились зайві гроші. Нам би їх проблеми… Отже, одного дня до Борислава прибув спочатку міністр промисловості, а потім і сам імператор, аби на власні очі побачити розвиток чергової нової індустрії в своїй монархії.

1909 року в Бориславі видобули 2 млн т нафти – і це було 5% світового видобутку. Таким чином, Австро-Угорщина стала третьою в світі нафтовою державою після США та Росії з її Бакинськими промислами.

bor-muz

Музей нефтової та газової промисловості в Бориславі (фото - "Дивись.Info")

Місто стрімко стало привабливим об’єктом для інвестицій промисловців з усього світу. Тут бурили британці, французи, італійці, шведи. Діяло навіть генконсульство Великої Британії – а такі установи аби де не відкривали. З часом головними господарями бориславської нафти стали не австро-угорські піддані, а саме французи (здебільшого, французькі євреї, які потіснили євреїв австро-угорських): на їхніх свердловинах видобувалось до 80% нафти.

Сучасний Борислав ледве живе в тіні колишньої слави. «Ківаки» в міському парку все ще підкачують нафту, їх можна зустріти по міських городах та у будь-яких незвичних місцях, деякі будинки буквально провалюються у колишні свердловини, а вода в місті назавжди має відповідний смак. При цьому в Бориславі є своя дивна аура – приспаної «золотої доби». Символом того періоду стали не тільки міцні будівлі польських та радянських часів вздовж центральних вулиць, а й декілька дерев’яних храмів, які колись обслуговували робітничі слобідки бориславських околиць. Це церкви Іоанна Хрестителя (1879 року), Перенесення мощів Св. Миколая (1899), Покрови (1902) та Успіння (1929) – остання з цікавими вітражами. Але головною святинею міста є греко-католицький костел Св. Анни, де зібрані частки мощів понад 700 святих. Через це він став паломницьким центром, додавши містові незвичної релігійної слави.

Святині з’явилися у храмі не так давно – 2009-го, коли з благословення Папи Бенедикт ХVІ сюди привезли частки мощів Св. Іоанна. Далі прибули часточки мощів усіх 12 апостолів, 70 апостолів «другого призову», отців церкви Григорія Двоєслова та Антонія Падуанського, священномучеників та мучениць УГКЦ ХХ сторіччя.

boryslaw-anna

Церква Святої Анни (фото - "Дивись.Info")

Цікавий факт:

Кожна реліквія має документальне підтвердження автентичності від Конгрегації у справах святих Римської курії. Реліквії зберігаються у мистецьки оздоблених мощівниках. Найбільш цінним вважається мощівник із 54 реліквіями, серед яких часточка ясел Христа, його хітона та різи, волоси Діви Марії, різноманітні артефакти, пов’язані з апостолами, євангелістами та іншими персонажами Нового Заповіту, які зустрічалися з Христом та стали свідками його діянь.

Нагуєвичі: коваль Франко та упирі

Це село – головний «франківський» культурний простір, для прихильників його творчості – такий само священний, як Шевченківські, Лесіни чи Кулішеві оселі. З Тарасом Григоровичем долю родинної спадщини Івана Яковича поєднує й те, що автентичної хати Каменяра (як і Кобзаря) не зберіглося – у випадку з Франком садиба згоріла ще за його життя, тому все відновлювалося тільки на початку 1980-х – від власне хати до кузні, де Яків Франко колись «чаклував» над залізом.

Ковалі завжди були незамінними й поважними майстрами в довготривалу «кінну епоху» людства, та при цьому вважалися тими, хто достеменно знається чи, принаймні, має уяву про нечисту силу – адже без чортівні та вогню усе це перетворення заліза на необхідні кожному вироби, з точки зору простої людини, ну явно не могли відбуватись. Ковалі могли бути як на боці зла, так і добра, вони, як і млинарі, робили свою справу на межі світів. А Нагуєвичі ж були місцем зі своєрідною репутацією – адже тут за чверть століття до народження Івана, у 1831-32 роках масово… палили заживо упирів. Франко, до слова, звернувся до цієї історії в свої статті «Спалення упирів в Нагуєвичах», звідки ми і знаємо більшість подробиць.

nag-upyr

Цікаві факти:

Точна кількість спалених невідома. Максимальною вважається цифра сім, причому це були саме чоловіки. Таким чином, прикарпатський варіант «народної інквізиції» відрізняється від європейської, де страждали, здебільшого, жінки.

Взагалі, на українських землях по обидві боки австро-російського кордону протягом XVII-XIX століть доволі значна частина жертв підозр та самосудів з боку населення приходилася саме на чоловіків, причому різних соціальних станів та національностей – від шляхтичів до селян і євреїв, про що, зокрема, свідчить місцева легенда про упиря «жида Зельмана», який чатує перехожих на болотах за дрогобицькими околицями.

Процес полювання на упирів був наступним: народний сход обирав ворожеїв-клікуш, які ходили по хатах та вказували на потенційних «кровососів», після чого на тих вдягали залізні пута, вели через все село та спалювали на його околицю.

Саме така, «народна», «громадська» інквізиція й була класичним «полюванням на відьом», яка протрималася найдовше в гірських районах Європи – від Швейцарії до Карпат. За океаном найближчою аналогією до «нагуєвицьких процесів» є відоме судилище над сейлемськими відьмами, де, як відомо, звинувачення висувалися саме громадою, а серед засуджених були й чоловіки.

Цікаві факти:

Селянам Нагуєвичів та інших сіл, які «попалили добрих людей», вдалося уникнути смертної кари за свої злочини – як не дивно, урятував їх єпископ Перемишля, який довів, що палити упирів в цих краях – така собі… безневинна місцева традиція. При цьому єпископ згадав, що останню відьму в Нагуєвичах спалили 1764 року, за 70 років до того – тобто, невинні туземні практики «диким хлопам» можна й пробачити.

Як бачимо, батьківщина Франка була ще тим місцем боротьби сил світла та темряви! Ось би знімати фільми на кшталт «Іван Франко – мисливець на вампірів», тим більше, що є суттєві підозри про участь його родичів в цьому процесі.

Kolduny

"Колдуни" М. Реріха, 1905 р. Приблизно так наші предки уявляли й упирів

Цікавий факт:

На кладовищі Нагуєвичів можна, окрім могил родини Франка, побачити й «могили упирів». Можливо, це тільки легенда, і поховані там інші люди, бо достеменно невідомо, де закопували рештки спалених. Навряд чи це був головний сільський цвинтар.

Що стосується музею Івана Франка, то ще раз слід нагадати, шо родове обійстя Каменяра – це новобуд, але відроджений за суто науковими принципами, та наповнений дійсними артефактами його епохи. В основу відтворення садиби покладено етнографічний нарис-спогад Івана Франка «Моя вітцівська хата», де письменник описав садибу батьків, зовнішній та внутрішній вигляд кожної будівлі - хати, шопи (місця зберігання реманенту), шпихліру (зерносховища), кузні, стодоли та стайні.

Великий музей з розширеною експозицією про життя Івана Яковича збудовано 1986 року через вулицю від обійстя письменника. Тут є дійсно унікальні експонати – в першу чергу, документи, пов’язані з дитинством та юністю Франка, але є і такі собі артефакти радянщини у вигляді картин «Франко серед робітників» або «Франко серед селян», намальованих в стилі кондового соцреалізму в середині 1950-х. Каменяр на них доволі схожий на Сталіна – мабуть, автор добре навчився малювати Батька народів, а певна схожість двох вусанів полегшила його мистецьку справу.

nag

Всередині музею Франка

Біля музею стоїть один з найоригінальніших пам’ятників Франку, на якому зображено зобразили не тільки Каменяра, а і інших геніїв світової літератури - Гомера, Шота Руставелі, Шекспіра, Гете, Міцкевича, Пушкіна, Льва Толстого, Петефі, Незвала, Ботєва, Данте. Їх об’єднує одне: твори цих колег по перу Франко вивчав і перекладав українською. Монумент зветься «Франко та світова література».

Треба пройтись також «Стежкою Франка», вздовж якої знаходяться скульптури героїв його творів на «Галявині казок», символічні зображення батька та матері Івана Яковича, а в глибині лісу – джерело «Ярина» з каплицею, водою з якого письменник хотів лікувати свої хворі руки.

Телефони: 3244-786-26, 068-44-94-005. Часи роботи: 10.00-18.00. Сайт - https://kamenyar.info/.

Рихтичі: галицька відповідь Христу із Ріо

Невеличке село Рихтичі неодмінно здивує вас – адже біля церкви Преображення, яка колись була костелом 1909 року побудови, стоїть триметрова копія одного з найвідоміших монументів планети – великої фігури Христа з гори Корковаду в Ріо-де-Жанейро. Більше того – копія ця є авторською реплікою бразильського оригіналу, який має 38 м заввишки.

Цікавий факт:

Для багатьох є відкриттям, що автор статуї в Ріо - поляк. Поль Ландовський (1875-1961), незважаючи на велику кількість робіт, на усе життя залишився автором однієї статуї.

rycht

Два Христа одного автора

Спаситель з Ріо постав над південноамериканським містом та бухтою у 1926-1931 роках. Наступного року Ландовський виготовив його копію, яка, однак, була встановлена в Рихтичах тільки через декілька років. Чому ж саме там? Все просто: виявляється, скульптор був добрим знайомцем графа Казимира Бєльського – дідича Рихтичів.

Тустань та Урич: фортеця в 3D та село-музей

Могутні та живописні скелі гірської фортеці Тустань, які, адміністративно, знаходяться вже в Сколівському районі сусідньої з Дрогобицькою агломерацією Івано-Франківщини – те головне та вічне, що залишилося від цієї фортеці. Давно зникли могутні дерев’яні стіни та багатоповерхові подвір’я, які додатково укріплювали цей гірський ансамбль-останець, який, авангардом передгір’я, височіть серед гірської долини. Місце давніх язичницьких культів, оборонний вузол на шляху до карпатських перевалів, поєднання природньої моці та людської винахідливості, Тустань вражає навіть зараз, у своєму суто природньому стані. Але ми можемо побачити фортецю часів розквіту не тільки завдяки численним стендам та малюнкам, але й комп’ютерній анімації – в тутешньому музеї вже віртуально відтворили фортечну забудову усіх історичних періодів, є можливість навіть «політати» над нею, вдягнувши спеціальні окуляри.

Цікаві факти:

У 2018 році на основі 3D-моделі українська компанія SoftServe розробила для музею дійсно «крутий» додаток доповненої реальності: завантаживши його на телефон чи планшет, можна навести свій гаджет на скелі та побачити втрачену фортецю в часи її розквіту.

Інший додаток передбачає, що відвідувач одягає шолом, спирається на конструкцію типу дельтаплана, береться за кермо – та ніби летить над фортецею (причому відома набридлива пісня про дельтаплан при цьому не звучить).

tust1

Розбудовувати та укріплювати скелі наші предки почали ще у ХІ сторіччі, і робили це п’ять століть поспіль. Тустань була стратегічним об’єктом карпатської лінії оборони, що проходила рубіжами Київської Русі, а також центром волості та митним пунктом. Цією дорогою перевозили в Європу сіль з Галичини, також тут проходила ділянка Шовкового шляху Португалія-Китай.

В цілому, історія та самі форми украплення фортеці роблять її унікальною, єдиною такою у Європі, пам’яткою історії та археології. Розуміння того, якою була дерев’яна забудова та укріплення Тустані, стало можливим завдяки ретельному вивченню пазів, що їх залишили на скелях будівничі кількох століть. Потенційно це створює можливість колись у майбутньому відбудувати ці стіни.

Взагалі, музеєфікація Тустані – приємний та вражаючий приклад того, як можна і треба популяризувати вітчизняні пам’ятки. Здавалося б, що тут можна побачити зараз? Скелі, хоча й дуже імпозантні та вражаючі, з численними графіті в стилі «тут був…» за останні 150 років, типові гірські краєвиди, традиційне на перший погляд село... Але завдяки ентузіазму та «пробивним» якостям усіх керівників музею за останні чверть сторіччя, Тустань стала хрестоматійною ілюстрацією того, як зробити «з нічого» туристичну атракцію європейського рівня.

Більшість реконструкційно-обладнувальних робіт було проведено, починаючи з 2013 року. Туристам не треба більше копирсатися по скелях, наслідуючи давніх чи то завойовників, чи то захисників фортеці – нещодавно обладнано було зручні сходи та переходи, створені оглядові майданчики з відповідними стендами, на яких можна отримати як загальну уяву про історико-культурний заповідник Тустань, так і відповіді на питання, які виникають у відвідувачів – наприклад, щодо язичницьких та християнських символів на скелях.

tustan1

Загадкові скелі Тустані

Цікаві факти:

Тустань стала останніми роками напрочуд відвідуваним місцем - наприклад, за 2018 рік до неї завітало 120 тисяч людей.

З 2005 року під скелями проходить щорічний фестиваль середньовічної «Ту Стань», який спричинився до популяризації Тустані.

До музейного комплексу входить і бойківське село Урич, де також розташовані два сучасних інтерактивних музеї – власне музей Тустані й музей локальної історії та етнографії «Хата у Глубокім».

Восени 2019 року в Уричі пройшов перший фестиваль бойківської культури «БойЄ». Таким чином, село активно перебирає на себе поширення та популяризацію культури цієї народності, чим дає «фору» іншим районам Галичини та Прикарпаття, заселеним нащадками давніх кельтів.

«Хата в Глибокім» дійсно знаходиться в автентичній бойківській хаті, яка стала, фактично, культурним центром громади Урича. Вражає облаштування та подача експозиції всередині хати – неочікувано для етнографічних музеїв такого роду, вона побудована на цілком сучасних принципах інтерактивності, залученості відвідувача та переосмислення ідей та сенсів. Виставка, яка діє в хаті з 2016 року, зветься філософські – «Непотріб? Історія Урича в предметах та зображеннях». Перед тими, хто завітає до хати, постає предметно-візуалізована історія села та його мешканців, різні аспекти їхнього життя та побуту, взаємозв’язок цього побуту з сучасністю.

Uricha

Частина експозиції хати-музею села Урич

Усього експозиція в хаті складається з п’яти частин-просторів. Спочатку відвідувач бачить умовне родове дерево мешканців Урича, їхні світлини, а далі поступово знайомиться зі світом предметів, побутовим оточенням цих людей. За концепцією організаторів виставки, старі речі, які вважалися мешканцями за непотріб та викидалися, отримали тут нове життя – як втілення пам’яті та можливості порівняти їх з сучасністю, а також для можливої зміни призначення – і самим першим є перетворення їх на частину «живої» музейної експозиції.

Телефон: 067-671-33-45. Часи роботи: 10.00-18.00 з квітня по жовтень, 09.30-17.00 з листопада по березень. Сайт - http://tustan.ua/.

Зверніть в Уричі також увагу на Миколаївську церкву (1910 р.), побудовану за проектом відомого архітектора Василя Нагірного. Храм знаходиться біля першого музею – історії фортеці Тустань. Також, завдяки ретельно проробленим інформаційним стендам-довідникам, можна дізнатись, які будинки та будівлі в Уричі є старовинними та зберегли автентичні риси, які – перебудованими, а які – збудованими без жодних натяків на бойківську традицію. Приємно дивує, що усією інформацією про живе село-музей можуть скористатися іноземні туристи – більшість інформації в Тустані та Уричі продубльована англійською.

Такими була наша подорож Дрогобичем та його околицями. Сподіваємось, вона спонукає вас відвідати ці місця, яке мають багатющий туристичний потенціал, та поступово, кластерно, але вперто, презентують його туристам на сучасний кшталт.

І до нових зустрічей на краєзнавчих стежках «Контрактів»!

Павло Ковальов

Оценка материала:

5.00 / 5
Львівська область дивує: цікаві пам'ятки Дрогобича, Тустані та околиць 5.00 5 5
Жизнь и Стиль / Общество
14.01.2020 1296
Еще материалы раздела «Общество»