НОВОСТИ ДНЯ: НБУ забрал лицензию у некогда крупнейшей сети обменников  Всемирный банк уверяет, что высокий акциз заставляет Украину меньше курить  Путин хочет развивать военную промышленность: как это видит карикатурист  Черная пятница головного мозга или Солдатики армии потребления – вне политики  Украина начнет серийное производство ракет залпового огня - Турчинов  Украинцы набрали кредитов на 20 млрд гривен, - НБУ  Госкино готовится к запрету сериала Сватывсе новости дня
Колонки
Андрiй Любка
23.03.2012 4282

Місто, яке мені сниться

Коли багато подорожуєш, цілі міста і навіть країни починають зливатися в якийсь одноманітний колаж. Першим великим містом Заходу, яке я побачив, був Будапешт. Можливо, саме з цієї причини я люблю його чи не найбільше.

Натомість Мюнхена я майже не пам'ятаю: єдине, що залишилося серед спогадів — це парковка, на якій ми ніяк не могли знайти місця і неможливість однією фотографією охопити центральний собор (як він називається?). Парадокс, але в папці “Мюнхен” я мав понад сто фотографій, а згадок залишилося так мало і вони настільки буденно-безглузді!

Відень — це місто з найкомфортнішим громадським транспортом і широчезним Дунаєм, я ніколи не забуду теплого весняного вітру, який куйовдив мені волосся, поки ми намагалися купити щось не зовсім легальне в негра на набережній. Берлін — це улюблене місто, сучасний Париж початку минулого століття, основні події моїх взаємин із цим містом, сподіваюся,  ще попереду.

liubka

Андрій
Любка

український поет, перекладач і есеїст.

Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008).  Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів.  Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.

Боже, скільки цих міст! Стамбул запам'ятався широчінню Босфору і сонцем, яке довго не хотіло зникати з небокраю. Москва нанесена на особисту карту радше емоційно — холодом, тиснявою і темрявою (не варто було їхати туди у грудні!).  Зальцбург — овочевим ринком і будинком, де народився Моцарт. Інсбрук — неймовірно довгоногою дівчиною, яка подарувала мені перстень на згадку, тобто радше перстенем. Київ — це місто, в якому мені найменше писалося. Прага залишається у спогадах могилою Кафки, чергою перед собором святого Віта і культовим гітаристом, який приперся на мої читання абсолютно непритомним від випитого. Мінськ — Любою і в'язницею, Рим — водою, яку можна пити з вуличних бюветів, про Амстердам сором'язливо і скромно промовчу. У Лодзі класні туалети в театрі. У Люксембурзі я їздив на велосипеді, у Ризі я народився, у Варшаві я написав свій перший і досі неопублікований роман. У Парижі я зупинявся на вулиці Муфтар, у будинку, в якому мешкали Гемнінгвей і Верлен, у Любляні я так і не дістався до замку на горі, у Ляйпциг я приїхав пограбованим, у румунську Клуж-Напоку я не долетів, бо проспав літак, у Венеції в мене страшенно намокли ноги, і тільки Ужгород — місто, яке мені сниться.

У всіх цих містах я багато ходив пішки, багато роздивлявся і часом навіть фотографував щось цікаве, знайомився з людьми, закохувався, пив, їв, спав, прокидався, купував диски з місцевою музикою, а в підсумку — якісь кілька штрихів спогадів, кілька ситуацій, два-три обличчя, записані в бортовий комп'ютер. В Ужгороді ж, здається, я знаю кожного пса на кожному перехресті, вони вже навіть не гавкають на мене й привітно теліпають хвостами. Цим містом  я можу ходити із зав'язаними очима, керуючись тим внутрішнім джіпіесом, наявність якого і вказує на “рідність” міста. Мені подобається, коли мене називають ужгородцем. Я ніде так не люблю проводити час, як в майстернях ужгородських художників (заради справедливості маю визнати, що спогадів після тих посиденьок теж майже не залишається). Про Ужгород я кілька років тому писав:

Я лечу над містом, як на картинах Шаґала,

тут моя молодість проминала,

перші побачення й перша слава,

жінка ота, що мене кохала,

і ця — як її там? - кава.

Ну і так далі, якщо під “далі” розуміти життя.

Сьогодні вночі Ужгород мені снився. Уві сні я довго йшов липовою набережною, вітаючись із усіма друзями, котрі буквально заполонили берег Ужа, і в руках їхніх були тромбони, тюльпани, велосипедні колеса, зібрання творів Гренджі-Донського, дорожні знаки, запалені різнокольорові свічки, сонцезахисні окуляри, цукрова вата, гральні карти і гральні автомати, повітряні кульки, вирвані із парканів поштові скриньки й інші предмети простої народної радості; здається, це був День міста, або навіть Дні міста, - аж так довго цей сон тривав.

Я здогадуюся, чому Ужгород мені наснився. Бо весна, і вже сьогодні-завтра у цьому місті розпочнеться його найкраща, золота пора — коли тепло повільно змішуватиметься з розмаїттям зелені й цвітінням сакур, першими квітами у дворах приватних будинків чеської забудови, і всі без винятку ужгородці будуть гуляти центром, і всі вітатимуться, а небо буде високим і чистим, як небо молодості. Бо весна — це пора, коли варто не соромитися і освідчитися в любові, а закохані навіть можуть собі дозволити снитися одне одному. Дякую, що наснився, мій дорогий У.

Оценка материала:

4.23 / 13
Місто, яке мені сниться 4.23 5 13
23.03.2012 4282
comments powered by Disqus
Еще колонки: Андрiй Любка
  • Прощання з літом: Зима буде довгою Прощання з літом: Зима буде довгою

    Після того випадку в готелі ще довго панував переполох. Манекенного типу рецепціоністки хоч і намагалися створити хорошу міну при поганій грі, усміхалися й робили вигляд, буцімто нічого не сталося, але ВСІ про це вже знали. Знали старші пані, літні німкені, які у своїх величезних капелюхах походжали терасами – тепер вони не дивилися навколо, а лише собі під ноги.

  • Політична премія Дарвіна: "гасконці" Коломойського і "Правий сектор" змагаються в електоральному самогубстві Політична премія Дарвіна: "гасконці" Коломойського і "Правий сектор" змагаються в електоральному самогубстві

      Колись їхня історія може увійти до підручників з політології, політичного піару і словника літературознвчих термінів (стаття про трагікомедію). Справді, треба мати неабиякий талант і здібності, щоб так швидко вбити себе і свої перспективи. Раніше здавалося, що найбездарнішим політичним проектом в історії України є "Наша Україна" Ющенка. Тепер місце на п'єдесталі політичної премії Дарвіна впевнено здобувають "Правий сектор" і липкорукі "гасконці" Коломойського.

  • Двадцять років різанині в Сребрениці: Росія знову на боці зла Двадцять років різанині в Сребрениці: Росія знову на боці зла

    20 років тому, посеред спекотного липня 1995-го, відбувся найбільший злочин після закінчення Другої світової війни – етнічна чистка в боснійському місті Сребрениця. За різними підрахунками, військові і парамілітарні підрозділи Республіки Сербської тоді вбили 8 000 боснійських чоловіків (мусульман), тобто все чоловіче населення міста у віці від 12 до 70 років.

  • Ідеї Ганни Гопко пішли в народ, або Безалкогольний День народження Ідеї Ганни Гопко пішли в народ, або Безалкогольний День народження

    Їй-Богу, за 27 років життя я встиг утнути чимало дурниць, взяти найактивнішу участь у багатьох ідіотських ініціативах, палко підтримувати абсурдні ідеї, але одного разу трапилася зі мною подія, від спогадів про яку стає моторошно. Безалкогольний День народження. Погодьтеся, навіть звучить так, ніби йдеться про якесь жахливе знущання над людиною. Зрештою, так і було.

  • "Бей хохлов, спасай Россию": гол Шевченка збірній Росії, або Як я став русофобом "Бей хохлов, спасай Россию": гол Шевченка збірній Росії, або Як я став русофобом

    Мої геополітичні погляди сформувалися протягом 13 хвилин. Сталося це жовтневого вечора 1999 року під час футбольного матчу Україна-Росія. Це був останній вечір дитинства й перший вечір юності; маркером порогу стало те, що тоді я востаннє в житті плакав перед телевізором. А все через те, що збірна Україна програвала Росії 1:0. Більшої катастрофи годі було й уявити.