Місто, яке мені сниться

Натомість Мюнхена я майже не пам'ятаю: єдине, що залишилося серед спогадів — це парковка, на якій ми ніяк не могли знайти місця і неможливість однією фотографією охопити центральний собор (як він називається?). Парадокс, але в папці “Мюнхен” я мав понад сто фотографій, а згадок залишилося так мало і вони настільки буденно-безглузді!

Відень — це місто з найкомфортнішим громадським транспортом і широчезним Дунаєм, я ніколи не забуду теплого весняного вітру, який куйовдив мені волосся, поки ми намагалися купити щось не зовсім легальне в негра на набережній. Берлін — це улюблене місто, сучасний Париж початку минулого століття, основні події моїх взаємин із цим містом, сподіваюся,  ще попереду.

Боже, скільки цих міст! Стамбул запам'ятався широчінню Босфору і сонцем, яке довго не хотіло зникати з небокраю. Москва нанесена на особисту карту радше емоційно — холодом, тиснявою і темрявою (не варто було їхати туди у грудні!).  Зальцбург — овочевим ринком і будинком, де народився Моцарт. Інсбрук — неймовірно довгоногою дівчиною, яка подарувала мені перстень на згадку, тобто радше перстенем. Київ — це місто, в якому мені найменше писалося. Прага залишається у спогадах могилою Кафки, чергою перед собором святого Віта і культовим гітаристом, який приперся на мої читання абсолютно непритомним від випитого. Мінськ — Любою і в'язницею, Рим — водою, яку можна пити з вуличних бюветів, про Амстердам сором'язливо і скромно промовчу. У Лодзі класні туалети в театрі. У Люксембурзі я їздив на велосипеді, у Ризі я народився, у Варшаві я написав свій перший і досі неопублікований роман. У Парижі я зупинявся на вулиці Муфтар, у будинку, в якому мешкали Гемнінгвей і Верлен, у Любляні я так і не дістався до замку на горі, у Ляйпциг я приїхав пограбованим, у румунську Клуж-Напоку я не долетів, бо проспав літак, у Венеції в мене страшенно намокли ноги, і тільки Ужгород — місто, яке мені сниться.

У всіх цих містах я багато ходив пішки, багато роздивлявся і часом навіть фотографував щось цікаве, знайомився з людьми, закохувався, пив, їв, спав, прокидався, купував диски з місцевою музикою, а в підсумку — якісь кілька штрихів спогадів, кілька ситуацій, два-три обличчя, записані в бортовий комп'ютер. В Ужгороді ж, здається, я знаю кожного пса на кожному перехресті, вони вже навіть не гавкають на мене й привітно теліпають хвостами. Цим містом  я можу ходити із зав'язаними очима, керуючись тим внутрішнім джіпіесом, наявність якого і вказує на “рідність” міста. Мені подобається, коли мене називають ужгородцем. Я ніде так не люблю проводити час, як в майстернях ужгородських художників (заради справедливості маю визнати, що спогадів після тих посиденьок теж майже не залишається). Про Ужгород я кілька років тому писав:

Я лечу над містом, як на картинах Шаґала,

тут моя молодість проминала,

перші побачення й перша слава,

жінка ота, що мене кохала,

і ця — як її там? - кава.

Ну і так далі, якщо під “далі” розуміти життя.

Сьогодні вночі Ужгород мені снився. Уві сні я довго йшов липовою набережною, вітаючись із усіма друзями, котрі буквально заполонили берег Ужа, і в руках їхніх були тромбони, тюльпани, велосипедні колеса, зібрання творів Гренджі-Донського, дорожні знаки, запалені різнокольорові свічки, сонцезахисні окуляри, цукрова вата, гральні карти і гральні автомати, повітряні кульки, вирвані із парканів поштові скриньки й інші предмети простої народної радості; здається, це був День міста, або навіть Дні міста, - аж так довго цей сон тривав.

Я здогадуюся, чому Ужгород мені наснився. Бо весна, і вже сьогодні-завтра у цьому місті розпочнеться його найкраща, золота пора — коли тепло повільно змішуватиметься з розмаїттям зелені й цвітінням сакур, першими квітами у дворах приватних будинків чеської забудови, і всі без винятку ужгородці будуть гуляти центром, і всі вітатимуться, а небо буде високим і чистим, як небо молодості. Бо весна — це пора, коли варто не соромитися і освідчитися в любові, а закохані навіть можуть собі дозволити снитися одне одному. Дякую, що наснився, мій дорогий У.