Максим і Юлія Волошини: Арт-дилери не інвестують у посередність

К: Чому саме арт-бізнес? Де ви знайшли стартовий капітал?

Максим: Мій батько – художник і колекціонер. Тому вчився розбиратися в картинах ще з дитячого садка. В одинадцятому класі у мене вже з’явилися перші клієнти, і я став арт-дилером. Так мистецтвом я заробив собі на навчання в інституті та стартовий капітал на власний бізнес.

К: Як далі заводили потрібні знайомства?

Максим: З чотирнадцяти років я почав ходити у клуб колекціонерів. Колекціонери збирались на Нивках і на Дарниці.  Тоді це були культові київські місця. Туди приїжджали іноземці, бізнесмени, політики.

В шістнадцять років я допоміг впливовому колекціонеру знайти певний витвір мистецтва. І потім продовжив  працювати на того колекціонера. Згодом в мене з’явилися й інші клієнти. Хтось мене рекомендував, з іншими сам знайомився.

К: І потім ви прийшли до рішення заснувати галерею?

Максим: Ні, спочатку я хотів заснувати автомийку. На початку двохтисячних я придбав собі автомобіль, і мені доводилось по три-чотири години стояти в черзі, щоб його помити.  Тоді – більш ніж десять років назад – завжди на мийках була жива черга.  І я подумав, що це – вигідний бізнес. Склав бізнес-план, почав підготовку до його втілення. Але виник ряд проблем, через які відкриття відкладалось. Поки тягнулася ця справа, я зрозумів, що доля дає мені знак. Нащо я “поліз” в автомийку, якщо люблю мистецтво?

І тоді прийняв рішення : будь що відкрити галерею. Два роки в моєму в телефоні на заставці було написано «відкрити галерею».  Я не міг про це ніяк забути –  вірив, що вона в мене буде. І все, що я собі запланував, сталося.

К: Розкажіть про те , як ви з Юлею познайомилися?

Юля: Ми познайомилися на дискотеці. Я тоді вчилася в економічному вузі на факультеті «Облік і аудит», але бухгалтерія мені страшенно не подобалася. Я шукала себе і саме тоді познайомилася з Максимом. На перше побачення він  запросив мене у Київський  музей російського мистецтва. Довго розповідав про художників, мистецтво, картини.  Це здавалось незвичайним  – в мене ще жодного разу не було такого побачення. Хто б міг тоді подумати, що біля цього музею ми відкриємо власну галерею.

К: Тобто це не випадково, що галерея знаходиться саме на Терещенківській?

Максим: Ми довго обирали приміщення, розглядали різні пропозиції. Але якось мені зателефонував знайомий, сказав, що є приміщення в унікальному місці. Тоді, правда, воно було в аварійному стані – голі стіни, купа брухту.

Юля: Але історичне місце, особлива аура будинку зіграли вирішальну роль у нашому виборі. Ремонт ми робили досить довго. Тоді ми ще були студентами, у всьому собі відмовляли – всі кошти йшли на ремонт галереї.

К: Що показували спочатку, на яке мистецтво орієнтувалась галерея?

Юля: Оскільки ми спілкувалися в основному з колекціонерами антикваріату, тому нам подобалось класичне та українське радянське мистецтво ХІХ-ХХ століття.

Максим: Перша виставка в галереї була «Пейзаж в українському живописі ХХ століття». Більшість робіт було з нашої колекції. Ми співпрацювали з експертами та реставраторами, організовували експертизи та буквально рятували деякі роботи.  Фактично в рамках галереї ми реалізували виставку музейного рівня.

К: Зараз ви показуєте сучасних художників. Чому так змінились смаки?

Максим: Зміни почались десь з 2010 року. Просто радянська тема себе вичерпала. Я зрозумів, що це мистецтво минулого – воно не розвивалося, стояло на місці. Радянське стало нецікаве, скучне.

Юля: В цей час ми почали спілкуватися з сучасними художниками. Сучасне мистецтво – живий організм.  Воно народжується, розвивається тут і зараз, ти можеш на нього впливати. Саме воно формує завтрашній день. Ми почали у наших галерейних виставках поєднувати минуле і майбутнє українського мистецтва, роботи художників різних поколінь.

К: Чи часто ви переконуєте колекціонерів купити ту чи іншу роботу?

Максим: Часто. Пам’ятаю одного колекціонера, який збирав лише радянський період. Я йому порекомендував купити картину сучасного художника Михайла Деяка. Він тоді дуже довго вагався. Не розумів. А зараз вже купив робіт тридцять.

Юля: Якось проходила виставка одного абстракціоніста, і на неї зайшов колекціонер. Він спочатку довго ходив по галереї мовчки, а потім махнув рукою і сказав, що це все дурня. Одна з картин на виставці була в смужку. І мені прийшла в голову ідея: я принесла з комірки гладильну дошку – вона була майже в таку саму смужку.  Поставила поряд з картиною – унаочнила образ. Цей колекціонер довго сміявся, аж до сліз.

Максим: Потім ми випили кави. Він запитав про ціни. Я був здивований, адже роботи йому не сподобались. Тоді мій клієнт купив п’ять робіт і сказав: “Я повішу в офісі – буду дивитися на них, згадувати і сміятись”.

К: Яка цільова аудиторія галереї?

Максим: Мільярдери і олігархи. Жартую. Думаючі люди, які щось шукають, які хочуть щось в собі змінювати, відчувати і бачити щось нове,  прекрасне. Ну в тому числі і мільярдери.

Юля: До нас заходять і студенти, і бізнесмени, і богема, і пенсіонери. Публіка настільки різна, що її за жодним принципом не об’єднаєш. Часто буває так, що люди не розуміють того, що ми показуємо. Ми з Максимом давно взяли за звичку пояснювати відвідувачам, розповідати про картини. Людей не так легко переконати. Але вода камінь точить. В більшості випадків, коли людина часто ходить на виставки, то мистецтво в певний момент починає її “пробивати”.

Наша мета – привчати людей до мистецтва. За ці роки наші постійні відвідувачі дуже змінились. Змінились їх смаки, стиль життя. Більшість наших друзів, їдучи у відпустку зараз, обов’язково ходять там в галереї, музеї, відслідковують світові тенденції. А раніше їх цікавили лише ресторани і магазини.

К: Чи може до вас зайти художник з вулиці і запропонувати свої роботи?

Максим: Може. Так часто і заходять. Але, звичайно, ми не все виставляємо, що пропонують. Існує багато критеріїв: професіоналізм, унікальний стиль, різноплановість, оригінальні ідеї, актуальність.

Юля: Якщо це буде типовий натюрморт, який пишуть багато художників, то він нас не зацікавить. Творчість має дивувати. Це має бути щось нове, з певною родзинкою.

К: Чи обов’язково художнику мати профільну освіту?

Максим: Я думаю, освіта потрібна. Але після навчання художник має “ламати” себе, як говорить Марчук, і шукати власний стиль. Криволап розповідав, що після академії йому було важко себе шукати. У нього були класні реалістичні картини, та його це не влаштовувало.

Юля: В навчальних закладах за кордоном не важливо, щоб ти гарно малював. Ти маєш бути неординарним і з крутими ідеями.

Максим:  Але сильна академічна школа – це наш плюс. Зараз в світі мало художників, які здатні професійно написати реалістичну картину. Освіта дає інструментарій, більшу свободу в засобах, якими ти володієш. Коли техніка відпрацьована до рівня автоматизму, ти маєш змогу сфокусуватись на ідеї, а не на складнощах виконання. Сильна база дозволяє вільно імпровізувати.

К: Чи можемо ми конкурувати на світовому арт-ринку?

Максим: Ми можемо конкурувати, але нам не вистачає інвестицій з боку самих українців. Без грошей, без стабільної підтримки нам нічого не світить. Будуть разові продажі – але це погоди не робить.  Європейські і американські художники і колекціонери  захищаються від наших художників. Вони намагаються тримати певну монополію.

Юля: Наприклад, молодий художник, світова арт-зірка Оскар Маурільйо. Ним займається найвпливовіша галерея в світі, у якої є кошти показувати роботи цього художника на наймасштабніших виставках та аукціонах, є кошти на розкрутку. Наші галереї поки не мають такої можливості. Ми потребуємо допомоги інвесторів. Серед українських художників є і сильніші абстракціоністи. Але Маурільйо коштує двісті тисяч доларів, а роботи кращих українських абстракціоністів в середньому десять тисяч.

Максим: Українське мистецтво можна розкрутити, воно має власний стиль, власне обличчя. Але для цього потрібні гроші і гучні резонансні виставки світового рівня.

К: Тоді виникає логічне питання: розкрутити можна будь-що? Виходить, те, що називають мистецтвом у сучасному світі – це лише продукт мистецтва маркетологів?

Максим: Я знаю випадки, коли в певних художників вкладали великі гроші, і вони були на плаву – поки в них вкладали. Але потім вони обвалилися на ринку. Справжнє мистецтво перевіряється часом. Але переважно професійні дилери, колекціонери  не інвестують у те, що їм не подобається. Це логічно: якщо в тебе є вибір вкласти гроші в талант або в посередність, ти вибереш талант. Але від помилок не застраховані навіть професіонали.

Якщо будуть круті якісні роботи при правильному піарі – то вийде світова зірка. Але якщо художник слабкий – то тут жоден маркетолог не допоможе. Зараз фішка нашого часу в тому, що всіх вражають великі затрати: роботи, часу, матеріалу, грошей. Концепція на три листки до якоїсь банальної “штуки” зараз нікого не вразить. Глядачу треба побачити щось складне, видовищне, монументальне. Щось таке, що ніхто не може зробити. Чому, наприклад, кінетична скульптура така популярна – вона потребує виняткової майстерності та фінансових затрат.  Зараз продакшн перемагає концептуалізм.

К: Чи може мистецтво істотно впливати на політичну і соціальну ситуацію в країні? Як?

Юля: Звичайно, може. Воно привертає увагу, змушує задуматися, взяти у фокус певну проблему. Наприклад, Ай Вейвей у Китаї. Він критикує комуністичну партію, і через це відомий у всьому світі. У 2008 у Китаї стався землетрус, і влада замовчувала кількість жертв. Ай Вевей провів незалежне розслідування. Виявилося, що багато дітей загинуло, бо підрядчики зекономили гроші на будівництві шкіл. Стіни не витримали землетрусу і поховали під обламками тисячі учнів. Ай Вейвей  створив масштабну інсталяцію і презентував її світовій спільноті. На стіні музею він повісив дев’ять тисяч портфелів – стільки дітей загинуло під час землетрусу. На всю стіну художник написав слова матері, чия дочка померла внаслідок катастрофи: «Вона прожила в цьому світі щасливих сім років».

Цей образ вражає значно більше, ніж суха цифра. Цифра забудеться, образ залишиться в пам’яті на все життя.  Ось так і впливає мистецтво: воно змушує до глибини душі  відчути, усвідомити певну соціальну проблему. Коли проблему виносять в публічний простір, роблять її емоційним образом – то це вже неможливо ігнорувати.

К: Які кроки насамперед треба зробити в Україні для розвитку мистецтва і культури?

Максим: Треба, щоб закінчилась війна і стабілізувалась ситуація. Коли стріляють з автоматів, людям не до картин. Але я думаю, що і одна з причин війни криється в певній байдужості держави до соціальної політики, до розвитку  культури. Адже культура – це те, що об’єднує жителів певної території у націю. Якби ми вчасно звернули увагу на інформаційну політику східних регіонів – про що там думають люди, які у них інтереси, уявлення про історію і культуру – можливо, історія склалася б інакше.

Юля: Останні роки складається враження, що мас-медійна політика навіть провідних українських каналів орієнтована зовсім не на розвиток, а на деградацію глядача. Культурні, історичні, будь-які розвиваючі проекти у нас майже не мали місця в ефірі. Проте активно транслювалися дешеві серіали про відважних російських поліцейських і солдатів. Але вже пізно казати «якби». Ми маємо робити висновки, маємо вчитися. Нашій країні треба об’єднуючий фактор. І він має лежати у духовній площині, у площині цінностей.

Максим: Стосовно кроків: це мають бути зміни і ззовні, і зсередини. Ззовні – це систематична популяризація нашого мистецтва. Всередині – розвиток арт-туризму, арт-інституцій. В свій час США, щоб довести, що вони країна не тільки споживання розвивали культуру на державному рівні. Тоді розкрутили Ротко, Поллока, Уорхола.  В Британії теж довгий час не було  художників зі світовим ім’ям, доки самі британці  їх не культивували. З’явився Френсіс Бєкон, з’явився Люсьєн Фрейд. З них зробили арт-ікони.  Мистецтво має розвиватися за рахунок приватник ініціатив, але держава має допомагати. Для меценатів треба робити певні преференції. Але найперше має бути певний посил від держави. Необхідна соціальна реклама мистецтва.