Не ті часи: сьогодні у війську нам не вистачає постаті рівня Симона Петлюри

Уперше таку думку стосовно української справи я знайшов у щоденниках Дмитра Донцова (Дмитро Донцов. Рік 1918. Київ. ‒ Темпора, 2002). Публіцист і мислитель у своїх щоденникових записах описує Україну часів Гетьманату Скоропадського і постійних змін влади в Києві. Як відомо, Україна часів Скоропадського хоч і була протекторатом Німеччини, але гетьману таки вдалося чимало зробити для української справи, будови національної держави, зокрема йдеться про основоположні ініціативи в царині освіти й культури. Донцов кілька разів згадує, що гетьман Скоропадський весь час нарікав, що йому немає з ким працювати, що серед українців замало освічених і професійних кадрів, що будувати державу де факто нікому.

Подібні думки з’являлися в мене під час читання книжки «Симон Петлюра. Головний Отаман» (польською мовою, Kolegium Europy Wschodniej, 2012), в якій опубліковано передмову Адама Міхніка, наукову розвідку про життєвий шлях і еволюцію політичних поглядів С. Петлюри авторства Мирослава Поповича, та найголовніше – документи й листи самого Головного Отамана. Після прочитання усього цього в комплексі виникає стійке враження, що нині нам бракує постаті рівня Симона Васильовича. Як не вистачає людей, які до своєї державницької місії в житті йшли довгі десятиліття. Симон Петлюра як голова Директорії та Головнокомандувач у пам’яті українців залишився особою, що змагалася за існування українського війська, дбала про армію й готувала для неї українські кадри. Він чи не єдиний першим відкинув ідею розформування військових частин УНР, навпаки – агітував за мобілізацію та попереджав про небезпеки.

Цікаво, що Петлюра вчився в семінарії, працював журналістом і редактором, але найвідповіднішою для нього стихією стало воєнне життя. Ще перед Першою світовою війною Симон Васильович – на той час редактор російськомовного журналу «Украинская жизнь» ‒ писав, що українці ніколи не виступлять проти Росії, був прихильником ідеї автономії України в рамках зреформованої Російської імперії. Пізніше гірка доля навчила його й усю Україну, що слова «автономія», «Україна», «реформи» несумісні з будь-якою фразою, де є слово «Росія». Так із русофіла він став затятим борцем за повну державну незалежність України, виріс як мудрий політик, став геополітиком – варто почитати його листи до послів УНР за кордоном чи до міністра з єврейських питань, щоб пересвідчитися в цьому.

Вчитаймося в актуальність слів, які пише Головний отаман Симон Петлюра у таємному листі до міністра військових справ УНР від 30 грудня 1921 року: «Запевнивши собі мир на кордонах, отримаємо кращі шанси відбити загрозливу для нас небезпеку з боку Москви, до сил якої не варто ставитися легковажно. Треба остерігатися не так її сили мілітарної, фізичної, як сили розкладу, що залишила свої сліди в політичних поглядах, у методах державної праці, в тактиці наших партій і політичних угрупувань, що є осадом у свідомості, вихованні і діяльності цих угрупувань. Цей вплив Москви, її хворої культури з великими контрастами (усе або нічого) і суперечностями, тримає в неволі навіть тих українців, які в певних аспектах своєї діяльності прислужилися нашому народу, але під час творення держави внаслідок недисциплінованості, неправильного розуміння шляхів і методів побудови держави, зробили слизьку, паскудну працю, наслідки якої навіть гірші за діяльність свідомих зрадників». Де такі державні діячі й мислителі нині?