Віктору шістдесят три. Останні десять років він живе в кіоску. Свій будинок киянин називає келією і ні на що не скаржиться. Як він там опинився? — Я народився і виріс у Києві. У школі був хуліганом, вчився погано, та й не любив цю справу. Зате полагодити годинник або праску — це запросто. Не міг дочекатися, коли вже зможу піти працювати, робити щось руками. Коли мені виповнилося шістнадцять, влаштувався на завод крутити залізяки. Там я навчився майже всього, що вмію. Я був слюсарем механоскладальних робіт; свердлив деталі, зачищав на них шви. Завод працював на оборонку, все було серйозно: креслення, допуски, перепустки. Деталі, з якими я мав справу, були мікроскопічні, в руку поміщалося дві тисячі штук, не менше. Кладеш деталь на палець і починаєш знімати зі швів сталеві задирки. До кінця зміни палець увесь у крові. Зарплата у мене була як у небіжчика — 40-50 рублів на місяць. Прибиральниці отримували сімдесят. Загалом, спогади про той час не дуже приємні. Коли Союз розвалився, мій брат, якій лагодив взуття, запропонував мені зайнятися тим же. Я сумнівався, але він відкрив спортивну сумку і сказав: «Дивись, Вітьку!» Днище було завалене купюрами — п’ятірками, десятками, четвертаками. Так я почав лагодити взуття. Через місяць подумав: а чи тим я займаюся у житті? Потім одна дівчина принесла босоніжки, їй потрібно було, щоб я поставив набійки. Я все зробив так, як звик робити на заводі, — обточив акуратно, акуратно поставив. Коли вона прийшла забирати їх, то мало не зойкнула від захвату: «Боже, хіба можна таке зробити руками?» Я їй кажу: «Дякую вам, дівчино, за ваш відгук. Тепер я знаю, що правильно обрав ремесло». На місці, де зараз ТЦ «Більшовик», раніше стояв гуртожиток. Там я прожив три роки. Працював у ньому ж, на загальній кухні. Спочатку допомагав братові, потім почав лагодити взуття сам. Клієнтів було багато. У майстерні я познайомився зі своєю дружиною. Одружився — і залишився без даху над головою. Моя колишня дружина родом із Білої Церкви, жила вона у хрущовці з мамою. Умови у них були жахливі: квартира на останньому поверсі, кватирки не відчиняються, влітку дихати нічим. У супруги моєї через це чорні кола під очима були. Я не хотів, щоб мої майбутні діти жили в такому жаху, тому продав київську комуналку, яка дісталася мені від матері, і купив нам із дружиною двушку в Білій Церкві. Через рік після новосілля дружина передумала жити зі мною. Якийсь час ми ще були разом, потім у нас народилася донька, а потім я знову перебрався до Києва — не хотів, щоб діти бачили, як батьки гиркаються. Гуртожиток, в якому я жив і працював у Києві, згорів. Дому у мене не було. Тоді я зняв в оренду цей кіоск, раніше він належав чоботареві. Коли той помер, я купив це місце у його доньки, заплатив тисячу доларів. Кіоск не був підготовлений до життя. Але я прибрав перегородку, через яку тут навіть не можна було стати на повний зріст, установив вікна з подвійним склом і другі двері — щоб не було протягу. Я сплю на лежанці, їжу купую в магазині, іноді готую на електроплитці. Обігрів на електриці, тому взимку тут тепло, а влітку — задуха. Електроенергію беру від кабелю. Туалет, душ — у тренажерній залі навпроти. У мене там бартер: я господареві взуття лагоджу, він мене пускає помитися. Когось такі умови можуть лякати, але я людина віруюча, звик жити в аскезі. На місяць я заробляю в середньому 12 тисяч гривень. У вересні-жовтні, коли люди готують взуття до зими, — майже двадцять. Своє ремесло я люблю за свободу: будь-якої миті можу зачинити майстерню і поїхати куди завгодно. Якщо мене немає, клієнти телефонують. Повна свобода! Взуттєва справа вимагає тонкої ручної роботи, і вона у мене виходить. Колись давно я запитав у майстра, якому належав кіоск, скільки він на день лагодить пар взуття. Той відповів — одну-дві. Я — близько тридцяти. Коли я розповів йому про це, він сказав, що такого не буває. Кіоск — це не будинок, а келія. Ченці в таких живуть і моляться, а я живу, працюю і молюся — і так десять років. Нещодавно я подумав, що не хочу померти в цьому кіоску. Я тридцять років дихаю етилацетатом, від сидячого способу життя у мене страшенно болять ноги. Втомився я, знесилився, тому планую закінчувати цю справу. Десять років тому я купив будиночок на Чернігівщині та скоро переберуся туди назовсім, а кіоск піде на металобрухт. У світі немає нічого вічного і всьому настає кінець.

Сегодня, 5 декабря, на улицу Банковая под стены Офиса Президента Владимира Зеленского пришли инвесторы жилых комплексов государственной корпорации "Укрбуд". Так, на митинге собрались инвесторы более 20 жилых комплексов госкомпании “Укрбуд” в связи с полной остановкой строительства жилкомплексов, переносом сроков ввода в эксплуатацию объектов и так далее. Среди митингующих: ветераны АТО, переселенцы, граждане иностранных государств, многодетные семьи, лица с инвалидностью.

"У Міністерстві оборони за участю Президента України Володимира Зеленського відбулася презентація мобільних житлових модулів для розміщення особового складу в районі ООС. Були представлені три варіанти зазначених модулів - у залежності від того, де вони будуть застосовуватися, - буде мінятися комплектація, моделювання самого контейнера. І якщо буде небезпека для життя наших військовослужбовців, споруди будуть заглиблюватися та змінюватися за конструкцією, щоб особовий склад не отримав ураження. У інших місцях, - там де вони не будуть заглиблені у землю, - є інженерні засоби захисту - це гебіони, якими буде захищено особовий склад від дій диверсійних груп, які можуть проникнути вглиб нашого кордону оборони, і якщо виникне така необхідність захищатися від дій ворога", - Міністерство оборони України.

В Киеве много ночлежек. Их устраивают в обычных квартирах, расставляя двухярусные кровати и красиво называя это "хостелами". Соседи, понятное дело, не в восторге - антисанитария, драки, прыжки постояльцев с 20 этажа, перегруженные лифты и другие прелести. Жильцы дома №6 по улице Елизаветы Чавдар в Киеве пытаются бороться с двумя трехкомнатными ночлежками уже 5 лет. Полиция и прокуратура не реагируют, поэтому они решили самостоятельно зафиксировать так называемые "хостелы", а затем обратиться в суд. Сначала поселили в ночлежку своего человека, а затем и сами зашли, вместе с представителями райадминистрации, ЖЕКа и Госпотребнадзора.

Квиллебэкен – это новый район в Гётеборге, Швеция. Им занимаются сразу 7 застройщиков. Так что микрорайон, который целиком отстроен по одному проекту, тут не появится. Дома разной высоты и формы, квартиры тоже будут отличаться друг от друга по планировке и стилю. Квиллебэкен строят по экологическим стандартам. На первом месте здесь не водители, а пешеходы и велосипедисты. В районе есть полностью пешеходные улицы, много велодорожек и велопарковок. На каждую квартиру выделено два парковочных велосипедных места. Кроме того, сюда ходит общественный транспорт, так что нет никакой проблемы с тем, чтобы попасть в центр Гётеборга.

432 Парк-Авеню – это адрес новейшего украшения нью-йоркского горизонта и самой высокой жилой башни в Западном полушарии. Захватывающий дух высотный жилой комплекс был разработан Рафаэлем Виноли. Небоскреб будет приветствовать своих первых жителей в следующем году.