НОВИНИ ДНЯ: Через фінансову скруту Трамп почав торгувати Бібліями – The New York Times  Держборг України за місяць скоротився більш ніж на 1 млрд доларів  Переломный момент: генерал розповів, як потрібно діяти в Харкові для знешкодження ворога  Українські облизні: старовинні смаколики, якими ласували наші бабусі та дідусі  Засоби для цього є. В Повітряних силах розповіли, як збивають "Циркони"  Кому потрібно хвилюватися в Кабміні: політолог — про кадрові перестановки найближчим часом  Військові аналітики про російську ракету "Циркон": бойову задачу не виконуєвсі новини дня
Фоторепортажіметки: церква
  • Чарівне Південне Поділля Чарівне Південне Поділля

    Південь Хмельницької області є достатньо популярним місцем туристичних мандрівок. Тут знаходиться одне з найцікавіших історичних міст країни – Кам’янець-Подільський з його неповторним рельєфом. З нього можна відправитися у бік Дністра, на чудові береги Бакоти – затопленої водосховищем долини, яка продовжує зберігати свою чарівність, ставши при цьому ще таємничою. Недалеко від Бакоти знаходяться інші пам’ятки природи – геологічно-палеонтологічний заказник в Китайгороді (це село колись було повноцінним містечком) та говіркий та прохолодний водоспад Бурбун. Не менш цікавою є природа навколо садиби Отроків епатажного магната кінця ХVIII-го та початку ХІХ ст. графа І. Сцибор-Мархоцького. Граф розпланував околичні місця як величезний парк, від його ж помістя залишився господарський двір, обладнаний в стилі замку. Зараз там можна зупинитися та відпочити. Але безумовною «родзинкою» цієї частини Поділля є садиба іншого графа – В. Орловського, що зветься Маліївці. З вересня цього року вона, побувши сто років санаторієм, стала музеєм. Тут  частково збереглися інтер’єри, а центральна зала відреставрована декілька років тому. Недалеко знаходиться напрочуд мальовничий водоспад. Село Сутківці відомо унікальною Покровською церквою, перебудованою в 1470-х роках з оборонної вежі - цей храм є одним з двох такого типу в Європі! Друга, більш поруйнована, знаходиться у французькому містечку Етамп. В с. Стара Ушиця господарство «Перлини Бакоти», що спеціалізується на вирощуванні лікарняних трав, стане приємним бонусом для бажаючих попити й придбати чаї та настоянки, зроблені на основі цих трав. Приємної вам подорожі тими краями!

    30.10.2021 24 8695
  • Маловідома Одещина: що ще потрібно побачити в найпівденнішій області України Маловідома Одещина: що ще потрібно побачити в найпівденнішій області України

    Величезні простори Південного Поділля, Бессарабії та Буджаку - а це все Одеська область - залишаються загадкою для українського туриста. Тому Контракти.ua пропонують огляд тих місць області, про які ви точно не знали, або знали небагато.. Для початку ми пропонуємо випити вина. Не тільки ж в Шабо його пити! В першу точку їхати з обласного центру «всього нічого»: буквально поруч з Одесою розташоване селище Таїрове з Інститутом виноробства і виноградарства, заснований в 1905 р. видатним вченим вірменського походження В. Таіряном (Таїровим; 1859-1938), одним з «батьків» шампанського виробництва в Російській імперії. Існуюча будівля інституту збудована після Другої світової війни. У ньому відкрито музей, присвячений Таїрову і його дітищу. І, звичайно ж, проводяться екскурсії з дегустаціями!  Ще одне виноробне господарство знаходиться в с. Великодолинське. Цей бренд відомий як «вина Гулієвих». Він з'явився 1999 року зусиллями місцевого уродженця Роберта Гулієва. К 2005 р. був побудований завод «Винтрест», де нині переробляють до 10 тис. т винограду на рік. Підприємство з 2015 р. розпочало виробництво сухих вин під власною торговою маркою Grande Vallee.  Поговоримо тепер про цікаві сакральні місця області. На півночі Одещини, в місті Балта, височіє собор Успіння Богородиці, зведений в 1915 році. Недалеко – шанований паломниками монастир на честь місцевого святого Феодосія (Левицького; 1791-1845). А балтський костел Св. Станіслава зведений аж у XVI ст. Під час радянської влади він був перетворений в автостанцію, проте від 1993-го реставрований. Будівля найбільшої синагоги Балти, побудованої в 1903 р., також перебуває на реставрації. А ось інша пам’ятка Балтщини – відверто таємнича, й відноситься до незрозуміло яких часів. Біля села Перейма, в заплаві струмка, лежить дивний «дощовий камінь» із зображенням хреста. Місцеві мешканці помітили: якщо помолитися біля нього в посушливу пору, наступного дня піде дощ. Форма хреста на камені свідчить, скоріше, про західноєвропейське походження. Звідси з'явилася і друга легенда - про тамплієра, нібито похованого під брилою. Перевірити цей факт нескладно, але розкопок чомусь ніколи не проводилося – навпаки, камінь постаралися засипати землею і забути.  В с. Покровка Любашівського району є храм з рідкісною особливістю – в нього 11 куполів. Про його зведення є декілька легенд – наприклад, що це копія православного храму у Відні або ж один з проектів Ісакіївського собору в Петербурзі. За радянських часів прах поміщика Кондрацького, похованого в склепі храму, викинули на смітник. Тим не менш, і Покровка, і сусіднє село Троїцьке все ще користуються плодами дбайливого господарювання та благодійності колишнього власника: у його садибному будинку розташовується школа, збереглися і старовинні господарські будівлі, включно з електростанцію.  З півночі – на південь! Головна історична пам'ятка міста Кілія, що на березі однойменного дунайського гирла - Миколаївська церква. Храм є зразком церковних напівпідвальних споруд - таке розташування християнських святинь характерно для періоду турецького панування. Історію храму деякі ентузіасти відраховують ледве не з Х ст., але документально доведено, що 1485 року він був відновлений після турецького розорення. Щоправда, над південним входом написано, що він закладений 10 травня 1647 року. У 1709 році, переправляючись на турецьку територію від нишпорок Петра І, в храмі молився Іван Мазепа. У 1891 р. до церкви прибудована дзвіниця.  Інші цікаві історико-культурні пам’ятки, про які ми розповімо в цьому нарисі, розкидані по усій області. Так, на півдні, в 7 км від с. Новосільське Ренійського району, стоїть вельми цікавий монумент. Він поставлений в 1888 р., і присвячений переходу російських військ через Дунай за 60 років до цього. За пам'ятником менш ніж в 20 м проходить українсько-румунський кордон, тому доступ до нього контролюється прикордонниками. До слова, тутешня переправа - більш ніж історична. Нею користувалися ще перський цар Дарій І, Олександр Македонський, римський імператор Траян і безліч їх послідовників.  Сусідня з Новосільским Орловка знаменита тим, що тут знаходиться археологічний об'єкт національного значення - городище Картал. Ще в XIX ст. там були знайдені фрагменти римських написів із згадкою V Македонського легіону. Легіон охороняв переправу через Дунай, який в ті часи впадав в Чорне море зовсім поруч – та набагато вище нинішнього виходу дельти.  В с. Степанівка Лиманського району знаходиться садиба відомого свого часу живописця Миколи Кузнєцова (1850-1930). Кузнецов народився в цій садибі, та провів тут більшу частину життя. Він неодноразово зобразив види Степанівки на полотнах, що прикрашають українські, російські та зарубіжні музеї (після революції художник виїхав до Сербії). Перелік гостей цього скромного будинку вражає: І. Мечников, П. Третьяков, Ф. Шаляпін, О. Купрін, М. Врубель, І. Рєпін, В. Сєров, і звичайно ж, живописці одеської Південноросійської школи. Головна будівля садиби зберіглася, як і будинок управляючого, комора та огорожа. В наш час в садибі знаходиться магнітна обсерваторія Інституту геофізики. Обладнання встановлено в великому льоху, що знаходиться під галявиною біля панського будинку.  Однією з безумовних принад Бесарабії є туристичний комплекс Фрумушика-Нова. 2006 року родина підприємця Олександра Паларієва взяла в оренду частину колишнього військового полігону. До 1946 року на місці полігону знаходилися п'ять сіл - Фрумушика-Нова, Кантемир, Гофрумсталь, Зурум і Рошія. Ці назви відображають багатонаціональний колорит Бессарабії - тут пліч-о-пліч сторіччями мешкали молдавани, болгари, німці, гагаузи. Туристичний комплекс почався з вівчарської ферми, на якій вирощують вівець каракулевій породи. Пізніше були висаджені виноградники, а потім почало будуватися й етноселище: відтворені молдавське подвір'я, садиби німецьких колоністів, болгар, українців, євреїв, росіян, гагаузів, а також типовий будиночок радянських колгоспників.  На території етнопарку знаходиться меморіал на честь знищених сіл, парк скульптур «Історія Бессарабської землі» та «Парк комуністичного періоду» - один з двох в Україні (інший знаходиться на Сумщині поблизу Путивля). Тут близько 500 більшовицьких істуканів, включаючи бюст Сталіна та колишній головний одеський монумент Леніну. Однак головний пам'ятник Фрумушики - все-таки простий чабан висотою майже 18 м - найвищий гранітний пам'ятник в Україні. Статуя стоїть прямо у степу.  На завершення нашого нарису перемістимо свою увагу на природні пам'ятки Одещини. У Лиманському районі, в с. Трояндове, знаходиться найбільша в Україні плантація троянд. Вона була закладена 1995 року квіткарем-любителем Миколою Громлюком (помер в 2013 р.) Тут вирощується понад 500 сортів троянд, в т.ч. спеціально виведених в цьому господарстві, а рівно райські яблука, сакура, фундук і багато інших декоративних і лікарських рослин. Обов'язково спробуйте рожеві варення та лікер, які готують з пелюсток особливо пахучих сортів роз.  Колишня садиба польських магнатів Любомирських на півночі області, в с. Гетьманівка, є дендропарком, багато дерев якого ростуть тільки в відомій уманської Софіївці і, частково, в Тростянці Чернігівської області. Закладено парк в кінці XVIII ст. Пізніше в маєтку оселився одеський купець Д. Матусевич, який завіз саджанці рідкісних дерев з Греції, Італії, Іспанії, з Балкан, Південної Америки, Китаю і Японії. В самому селі зберіглася цікава церква Костянтина і Олени, побудована в 1870-х рр. Недалеко від парку знаходиться ландшафтний заказник Савранський ліс. Тут знайдете цілющі джерела - в першу чергу, мова йде про Гайдамацький колодязь, пов’язаний з подіями Коліївщини 1768 року. Поруч з колодязем росте 600-річний дуб. Радимо відвідати й нацпарк «Тузлівські лимани» – унікальний лісовий масив між степом і морем на південний захід від Одеси. Він включає водно-болотні угіддя міжнародного значення, озера, приморську косу і лісові насадження. На території озер живуть 243 видів птахів, з яких 28 занесені до Червоної книги України, 23 види ссавців тощо. Парком прокладено екологічний маршрут.  Варта уваги й дельта Дністра, де створено Нижньодністровський національний природний парк. Одним з найбільш цікавих об'єктів в заповіднику є Біле озеро. Воно з'єднується з основним руслом Дністра протокою. На озері гніздиться безліч птахів, у достатку водяться десятки видів риб.  Найбільшим озером України є Ялпуг на крайньому півдні Одещини. Його довжина - 39 км, ширина сягає 6 км. Дно вкрите сірководневим брудом, що робить його лікувальним лиманом. Температура води влітку сягає 25 градусів. У ньому мешкають близько 40 видів риби та величезні раки – взагалі, це рай для рибалок. Влітку значна частина Ялпуга вкривається килимом з жовтих латать та ірису.  Ще одне велике придунайське озеро – Кагул. Протокою воно сполучається з Дунаєм. Влітку температура в озері сягає 30 градусів. Північні береги - високі, розчленовані балками, південні - низькі, заболочені та зарослі очеретом. Озеро підходить для «дикого», усамітненого, відпочинку: якщо ви вирішите відвідати Кагул, то враховуйте, що інфраструктури, як такої, на Кагулі немає. Повний текст статті див. тут: https://kontrakty.ua/article/103024. Павло Ковальов

    28.08.2021 30 17092
  • Таємниці древніх фортець, садиб та містечок: туристичний гід по Одеській області Таємниці древніх фортець, садиб та містечок: туристичний гід по Одеській області

    Одеська область - найбільша в Україні, і при цьому - одна з найменш «розкручених» в аспекті туристичної привабливості. Відпочиваючі добре вивчили хіба фортецю в Білгороді-Дністровському та Вилкове з його заплавами і «нульовим кілометром» в дельті Дунаю. Інша частина області для туристів – практично terra incognita. Тож, Контракти.ua вирішили полегшити туристам знайомство з Одещиною.  Античне місто Тіра, руїни якої можна побачити в центрі сучасного Білгорода-Дністровського, біля стін знаменитої фортеці, заснована в VI ст. до н.е. вихідцями з малоазійського Мілета. Можна побачити залишки вежі, міських стін, а також кварталів IV ст. до н.е. Інше не зберіглося, або ж не розкопано, тому що акрополь Тіри знаходиться якраз під фортечними стінами, а портова частина затоплена лиманом. Але саме завдяки існуванню Тіри сучасний Білгород визнаний ЮНЕСКО одним з найдавніших міст світу.  Безпосередньо в самому Білгороді можна побачити багато цікавих пам'яток, в першу чергу - церковної архітектури. Найстаріша - вірменська церква Успіння Богородиці (XIV-XV ст.) Храм занурений у землю: аби потрапити в молитовний зал, що нагадує катакомбні церкви, треба спуститися на 12 сходинок. Такий стиль будівництва обумовлений політичними причинами: турки не дозволяли зводити християнські церкви, які височіли б над землею, вважаючи це потуранням невірним. На подвір'ї встановлено перенесений сюди сарматський склеп ІІІ ст. до н.е., виявлений 1989 року на околиці міста. Інша старовинна церква міста - Грецька Св. Іоанна Предтечі - була побудована в 1478-80 рр. У скелі, на якій стоїть церква, можна побачити стародавні склепи християнського періоду. Є в Білгороді ще одна підземна церква - Іоанна Сочавського, побудована над кам'яним колодязем, біля якого, за легендою, був в 1330 році убитий православний святий Іоанн Новий або ж Сочавський.  Інші церкви Білгорода відносяться до епохи Російської імперії. Георгіївська церква побудована в 1840 р., і належала болгарській громаді. Біля неї знаходиться поховання декількох представників роду Волконських. Вознесенський кафедральний собор зведений в 1815-1820 рр. на місці старого турецького цвинтаря.  Якщо ви вже поїхали в Білгород, не обходьте увагою село з незвичайною назвою Шабо. Воно засноване швейцарськими колоністами, які принесли з собою західноєвропейські традиції виноробства. Зараз на основі шабських винних підвалів діє Центр культури вина, який об'єднує підприємство, стародавні винні підвали, дегустаційний зал, експозиції сучасного скульптурного мистецтва, а також Музей вина і виноробства. Енотека Шабо є однією з найбільших в Україні.  Ізмаїл - історичний центр українського Придунав'я. У місті треба оглянути залишки величної фортеці, яку в 1790 році взяли російські війська і українські козаки. Стіни фортеці були знесені після поразки Росії в Кримській війні 1855 року. Збереглися фрагменти земляних валів і оборонного рову глибиною до 11 м. На території колишньої фортеці - парк, посеред якого стоять дві церкви - Успенська (1643-1841 рр.) й Миколаївська (1644-1852 рр.), а також Мала мечеть (XVI ст.), в приміщенні якої в 1973 році був відкритий музей з діорамою, присвяченій штурму Ізмаїла. Неподалік відновлений величний монумент полеглим при штурмі воїнам над загальним склепом, де вони поховані.  У центрі Ізмаїла стоїть величний Покровський кафедральний собор, зведений в 1820-31 рр. Поруч з ним - 65-метрова дзвіниця, дзвони для якої відлили з металу трофейних турецьких гармат. Цікава колонада собору споруджена в румунські часи, в 1937-38 рр. Інтер'єр розписаний в стилі модерн. Румунський період залишив місту ще один храм - Костянтина і Олени, побудований в середині 1930-х. Незвична для нашого ока архітектура церкви відображає саме румунські традиції (схожі храми можна побачити на Буковині, також належала румунам).  Вартий прискіпливої уваги й Болград - зразковий свого часу центр болгарської національно-культурної колонізації. Виник він після того, як ці землі на початку XIX ст. остаточно увійшли до складу Російської імперії, Болгари почали проситися на нові родючі землі тільки що завойованого півдня Росії. У місті збереглися чоловіча гімназія (1821 р., перший в болгарській історії середній навчальний заклад), жіноча гімназія (1878 г.), школа, дума, пожежна частина, банк, магазини, кав'ярні, ресторан, корчма, контора винзаводу, особняки, літній павільйон в міському саду. В 2012 році відкрито пам'ятник болгарам, які загинули у війні 1877-78 рр.: він виглядає так, ніби був споруджений століття назад. Але головна визначна пам'ятка Болграда - величний Преображенський собор, побудований в 1830-х роках. Як і в Ізмаїлі, його будував відомий архітектор А. Мельников, найбільш відомий по ансамблю будинків біля Потьомкінських сходів в Одесі. Для болгар цей собор за значенням дорівнює кафедральному собору Олександра Невського в Софії. Інша відоме сакральна споруда міста - церква Св. Митрофана, храм-усипальниця генерала І. Інзова, опікуна іноземних поселень на території Бессарабії. Його стараннями болгар зрівняли в правах з німецькими колоністами. Після смерті Інзова в 1845 р. в Одесі жителі Болграда на своїх плечах пішки перенесли труну з його останками в цей храм. Щодо палаців-садиб, то ними Одеська область не багата. І більшість тих садиб, що зберіглися - на жаль, в руїнах. Наприклад, садиба Дубецького-Панкеєва в 40 км від Одеси, в с. Василівка, уславилася в історії психоаналізу, а звідси - і всієї світової культури, яка без досліджень З. Фрейда була б неповною. Саме тут жив в кінці XIX і початку ХХ століть купець Сергій Панкеєв (1896-1979), який вважав себе вовком, і став тому одним з головних пацієнтів Фрейда. Панкеєв не тільки відчував себе вервольфом, але ще і уявляв, як на деревах біля палацу сидять вовки, що посилають йому якісь сигнали. Він навіть зобразив це на малюнку, зробленому під час одного з сеансів психоаналізу. Дерева, на яких сиділи вовки-примари, до сих пір збереглися. Сам палац був побудований генералом Дубецьким ще в середині XIX ст. як копія Зимового палацу в Петербурзі, а батько Сергія Панкеєва купив його в 1885 р. У с. Петрівка Лиманського району в 1810-х рр. побудований справжній замок (західна частина добудована в 1892 р.), що слугував літньою резиденцією таємному радникові Івану Курісу. Садиба зведена в частково готичному, частково східному, стилі. Збереглися також парк і господарський корпус, а в селі - старовинний міст і недавно розчищене кладовище. Замок згорів від удару блискавки в 1990 р. Влітку 2014 р. його купили за 1 млн грн. На 2021 р. закінчено перекриття дахом основного корпусу споруди. Ще одні цікаві руїни розташовані в с. Молога Білгород-Дністровського району. Це - залишки маєтку Павла Маріні, побічного сина міністра внутрішніх справ Російської імперії Віктора Кочубея. Садиба побудована в 1820-х рр. У руїнах центрального залу ще можна побачити оригінальні настінні фрески.  З садиб «мертвих» перейдемо до «живих». Так, у с. Ісаєве стоїть особняк (1905 р.) онука Івана Куріса, власника садиби в Петрівці. В ньому знаходиться аграрний ліцей. У будинку збережені дерев'яні сходи, ліпнина на стелі, плитка статі, а також кілька вітражних вікон, а головною прикрасою палацу є оригінальний круглий розсувний стіл на різьблених ніжках.  Дуже цікава садиба (1903 р.) знаходиться і в с. Михайлопіль Іванівського району. Це резиденція повітового предводителя дворянства Л. Юковського. Зараз в будинку - школа. Подивитися фрагменти інтер'єрів можливо за згодою керівництва. Ще один цікавий приклад садибної архітектури можна побачити в Шабо. Це заміська дача винороба-швейцарця Андре Ансельма. Збереглися також головні ворота ансамблю, складське приміщення і водонапірна вежа, яку обвиває дикий виноград.  Варті уваги і давні козацькі цвинтарі Одещини, серед яких найбільш відомими є два – в самій Одесі на Балтській дорозі та в приміському с. Усатове, яке давно вже, фактично, злилося з Одесою. Це село засноване в 1775 р. під назвою Усатівські хутори тими запорожцями, які перейшли в турецьке підданство. Згодом тут селилися чорноморські козаки. Усатове, Нерубайське та сусідні посивіння були осередком справжнього українства ще до заснування Одеси, пізніше саме в них довше зберігалися козацькі традиції та перекази про козацьку звитягу. На усатівському цвинтарі налічується 32 типу хрестів, за якими можна визначити соціальний статус похованого. Найстаріше поховання датується 1791 роком, тобто воно було зроблено за три роки до офіційної дати народження Одеси.  Зрештою, згадаємо колишні поселення німецьких колоністів на території сучасної Одеської області. Зараз вони носять цілком «нейтральні» назви - Кам'янка, Кучурган, Лиманське, Рибальське. Село Кам'янка коли було німецьким Мангеймом. За 400 м від автобусної зупинки на пагорбі височіє величний костел Різдва Діви Марії (1850 р.) Костел був найбільшим за площею серед німецьких колоній цього району. У наступному селі, Лиманському (колишній Зельц) знаходиться головний храм колишнього колоніального округу - костел Успіння Марії (1901 р.) Його побудували в 1901 році. Дах на будинку ще є, а на багатьох колонах збереглися барельєфи. Приблизно в 2 км від костелу Успіння розташований костел Пресвятої Трійці, зведений в 1892 р. Колись цей костел відносився до поселення Кандель, яке з часом було перейменовано в Рибальське. За радянських часів костел використовували як зерносховище аж до 1970-х років, коли його злодійські спалили... Повний текст статті: https://kontrakty.ua/article/102688 Павло Ковальов

    27.08.2021 35 17114
  • Миколаїв: що варто побачити у місті Миколаїв: що варто побачити у місті

    Столиця центральної з трьох причорноморських областей, Миколаївської, не дуже відома в туристичному сенсі. Мабуть, взнаки дається промислова історія міста. Але в Миколаєва є власне обличчя – і воно цілком історичне: тут, як і в Одесі, на вас очікуватимусь довгі кілометри старої забудови. Аби зрозуміти Миколаїв, Контракти.ua запрошують до корабельної столиці України. На цьому місці, біля злиття Бугу з Інгулом, станом на 1780-ті роки існували козацькі курені та рибацькі поселення, а головне - ще з XIV ст. стояло поселення Вітовка, засноване литовським князем Вітовтом. Зараз це Корабельний район міста. Власне, Миколаїв був заснований 1789 року Починалося місто як поселення при верфі, де, ясна річ, переважали чоловіки. Тому, за наказом Г. Потьомкіна, з сусідніх поселень почали привозити дівчат та проводити примусові вінчання просто на міський площі. Новоутворений Миколаїв після цього отримав в імперії репутацію «міста наречених». Тому 2010 року біля міського Палацу одружень поставили двометрову скульптуру Нареченої.  Миколаїв – це не тільки верф, а і центр командування Чорноморським флотом Російської імперії. 1792 року зведено будинок командуючого флотом (тепер - музей суднобудування та флоту), найстаршу зі значущих будівель міста. В кінці 1840-х було закладено ансамбль будівель Морського відомства, який включає браму і мури верфі, казарми штурманської роти (пізніше - чоловічу гімназію, зараз - будівельний коледж) та корпуси Старофлотських казарм (краєзнавчий музей). З морських пам’яток відзначимо також Офіцерське зібрання (1820-ті, Будинок офіцерів флоту) та яхт-клуб, заснований 1887 р. Приємним місцем для прогулянок є Флотський бульвар, прокладений понад гаванню вздовж берега р. Інгул. На бульварі встановлено низку пам’ятників: Пушкіну, адміралу Макарову, містобудівнику та першому громадянину Миколаєва Михайлу Фалєєву (1730-92), пам’ятний знак на честь заснування Миколаєва, каплицю на місці знесеного Адміралтейського собору. Зі старих споруд, що створюють атмосферу цього променаду, назвемо шаховий павільйон (1890 р.) та ажурну альтанку. Але найбільш відомою пам’яткою, пов’язаною з флотським буттям Миколаєва, є обсерваторія, зведена 1821 року – найстаріша на території України. Обсерваторія є об’єктом т.зв. «Попереднього списку» ЮНЕСКО – тобто, потенційно може увійти до переліку пам’яток всесвітньої значущості. За останні роки технологічний ресурс обсерваторії осучаснено, тут встановлені найновіші телескопи. При обсерваторії діє найбагатший в Україні за кількістю та старовиною експонатів астрономічно-технічний музей.  Миколаїв може вважатися містом історичної забудови, де можна уявити себе в архітектурному оточенні сторічної давнини. Назвемо декілька значущих будівель: театр (1881 р.), відділення Петроградського комерційного банку, колишній готель-пансіон «Вімут», водолікарню Кенігсберга (1901 р.) та схожу на казковий міні-замок трансформаторну підстанцію (1914 р.) Остання є одним з символів міста. З-проміж примітних житлових будинків варто назвати як суто архітектурні шедеври, так і будинки, пов’язані з значущими особистостями: так, на розі вулиць Наваринської і Нікольської стоїть найстарший житловий будинок міста. Це – миколаївська резиденція Осипа Дерібаса, відомого, звичайно, більше через його внесок у становлення Одеси. Навпроти стоїть великий триповерховий прибутковий будинок Замчалова - найбільша в місті будівля в стилі модерн. А в особняку під № 13 народився історик, журналіст, діяч «Просвіти», композитор, автор «народного» посібника з історії України (вийшов 1907 р.) Микола Аркас-молодший (1853-1909). Праця Аркаса вважалася другою за популярністю книжкою після «Кобзаря» для популяризації українства. На честь Аркаса названа гімназія, розташована на Нікольській вулиці, 34 (кол. Маріїнська жіноча). Відзначимо на цій вулиці також особняки Гольдфарба, Добровольського, Юріцина. Інша вулиця з великою кількістю примітних будинків – Спаська. На ній стоять два розкішних особняки – Ерліха та Аврамова. Особливо виділяється перший, прикрашений вежею зі статуєю Меркурія на даху. В ньому знаходиться дитяча художня школа. На вул. Декабристів красується палацового виду особняк Х. Кроля. Справжнім палацом є резиденція відомого свого часу міського діяча О. Грачова (1899 р.) на вул. Вел. Морській. На вул. Пушкінській стоїть єдиний в Миколаєві будинок з атлантами (будинок Литвиненка). Але на статус найоригінальнішого особняка заслуговує унікальний за архітектурою будинок Бартенєва по вул. Шевченка. На перший погляд – це суто дерев’яна споруда, але він побудований з ракушняка. Щодо храмів міста, то кафедральним храмом ПЦУ є собор Касперівської Божої Матері (1916 р.) До ПЦУ належить також і шпитальна церква Олександра Невського (1886 р.) Головними храмами юрисдикції МПЦ є Миколаївський (Грецький) собор (1817 р.) та того ж періоду церква Різдва Богородиці. Є в Миколаєві також костел (1895 р.), кірха (1852 р.), караїмська кенаса (1847 р.) Щодо синагіг та єврейських молитовних будинків, то їх в Миколаєві було дуже багато. В найбільшій з колишніх синагіг, Привозній, знаходиться музично-драматичний театр. Зараз головна миколаївська синагога знаходиться на вулиці, названій на честь лідера руху Хабад Менахема Шнеєрсона. На старому миколаївському цвинтарі стоїть церква Всіх Святих (1808 р.) – єдина в місті, яка ніколи не зачинялась і зберегла усе церковне начиння. На кладовищі привертає увагу відреставрований склеп родини Аркасів. Недалеко ще один склеп – засновника Харківського університету Василя Каразіна, та надгробок героя російсько-турецької війни морського капітана Олександра Казарського (1798-1833), якого отруїли в Миколаєві, коли він прибув сюди з наміром викрити корупцію військово-морського керівництва. Тепер – про музеї міста. Краєзнавчий музей з 2012 р. знаходиться в приміщенні Старофлотських казарм. В музеї – 21 зал, і він справедливо вважається найсучаснішим за дизайном та інфраструктурою на півдні.  Філією краєзнавчого є музей суднобудування та флоту, що знаходиться в колишньому будинку Штабу флоту. Це єдиний в державі музей суднобудування, і після окупації Криму він став найбільшим морським музеєм в Україні. Найцікавішими його експонатами є понад 100 моделей кораблів. Художній музей засновано 1914 року на пам’ять художника-баталіста В. Верещагіна (1842-1904), який загинув під час російсько-японської війни на одному лінкорі з уродженцем Миколаєва адміралом С. Макаровим. Після Другої Світової розграбовану колекцію відновили, дещо вдалося повернути, експозицію доповнили роботами інших майстрів, у т.ч. І. Айвазовського та Р. Судковського. Тут з’явилися картини таких майстрів, як Ф. Боровиковський, Ф. Тропінін, А. Куїнджі, І. Левітан. Є і зал західноєвропейського живопису. Але найбільш відомою атракцією міста є зоопарк - найбільший в Україні за кількістю видів тварин (близько 5,5 тис. тварин 500 видів). В ньому живуть найстарша тварина з тих, що мешкають в зоопарках України – алігатор Вася, який народився аж 1947 р., а рівно найстарші в Україні шимпанзе та бегемот. Історія зоопарку з 1901 р., коли публіці була відкрита акваріумна колекція, зібрана популярним міським політиком Миколою Леонтовичем (1876-після 1939), який пізніше 11 років був міським головою. Зоологічний відділ в Миколаєві відкрився 1925 року. На сучасній території в 23 га зоопарк знаходиться з 1978 р.  І наостанок – ще один цікавий факт: Миколаїв є другими в Україні містом левів: в ньому налічується понад 30 скульптур, малюнків, фрагментів декору та графіті царя тварин. Павло Ковальов

    08.06.2021 45 15129
  • 8 місць в Кіровоградській області, які ви маєте відвідати 8 місць в Кіровоградській області, які ви маєте відвідати

    В цьому фотонарисі за мотивами статті про пам’ятки та цікаві локації Кіровоградської області ми пропонуємо віртуальну подорож затопленими кар’єрами, дивовижними парками, старовірськими селами, дивними водоспадами, таємничими озерами й навіть музеєм ракетних військ часів СРСР. Контракти.uа пропонують «стерти» ту білу пляму, яка вкриває історії та цікаві місця Кіровоградщини-Кропівниччини. В с. Веселі Боковеньки знаходиться дендропарк, створений ентузіастом-ботаніком Миколою Давидовим (1856-1930). На його створення протягом чверті століття Давидов витратив усі свої кошти – 1 млн 450 тис. рублів. На початку 1920-х селяни захистили парк від вирубки, а 1923-го Давидов, який вижив в роки великих потрясінь, був призначений директором парку. Збережене творіння цього непересічного ентузіаста являє собою 109 га території, поділеної на п’ять ділянок, які відтворюють певні географічні зони. Росте тут під 1000 видів дерев і чагарників, у т.ч. одна з найбільших в країні колекцій бузку. Відвідувачам, котрі бажають відпочити протягом декількох днів, пропонуються як кімнати, так і місця для наметів. За окрему плату можна вудити рибу.  На околиці міста Знам’янка починається величезний масив Чорного лісу. В межах лісу розташоване найпівденніше болото України, а в центрі болота – Чорне, або ж Берестувате, озеро, майже вся поверхня води якого покрита рухомими зеленими острівцями із різноманітних видів рослин. Ці острівці пересуваються навіть за тихої погоди – можливо, що причиною цього явища є перемінні течії. Чорне озеро вважається одним з декількох «бездонних» в Україні - припускають, що воно має, принаймні, подвійне дно, і верхнє з них утворює шар перегнилого листя та гілок. Вода влітку не прогрівається, але озеро дуже рідко замерзає. В ньому живе лише один вид риби – земляний карась, якого не вдалося розвести в жодній іншій водоймі України. Звичайно, що навколо такої водойми нагромаджено багато легенд. Поблизу озера, в с. Водяне, знаходиться одна з двох лісових шкіл в Україні, відкрита ще наприкінці 1880-х. Дуже незвичні історію та колорит має велике с. Злинка, засноване 1757 року, серед інших, єдиновірцями – окремою гілкою старовірів, які визнали верховенство державної православної церкви за умови збереження ними особливостей своїх богослужінь. В наші часи парафія в Злинці – єдина в Україні та одна з трьох (дві інших знаходяться в РФ), яка ніколи не припиняла свого богослужіння. В місцевій церкві можна почути особливий, «старий», чин церковного співу. В селі можна почути й своєрідну говірку, якою мешканці відверто пишаються - й навіть видали її словник.  Основним роботодавцем Злинки є «Хлібна база № 78» Держрезерву - колись другий за потужністю в УРСР елеватор. Тутешні чорноземи є, у прямому сенсі, еталонними: в Міжнародній палаті мір і вагів у Парижі знаходиться еталон кубічного метра гумусного чорнозему, привезений саме з полів біля цього села. В 8 км від Злинки розташовано урочище «Каскади», де на поверхню виходять гранітні брили віком понад 2 млрд років. Через урочище тече річка, яка утворює напрочуд фотогенічні семиметрові водоспади. Ця місцевість вважалася священної усіма історичними народами, які затримувалися в цих степах – від трипільців до скіфів.  Далі радимо відвідати хутір «Надія» - родинну землю Тобілевичів, відомої театрально-літературної династії, основні представники якої відомі нам під творчими псевдонімами: Іван Карпенко-Карий (1845-1907), Микола Садовський (1856-1933) та Панас Саксаганський (1859-1940). Вони були безпосередніми засновниками «театру корифеїв», з якого почалося відродження української культури в 1870-80-тих роках. Хутір «Надія» придбав патріарх роду, Карпо Тобілевич. Будинок Карпа стоїть і досі, та зветься «Батьківська хата». Пізніший будинок його сина, Івана Карповича Карпенка-Карого був спалений в Другу Світову та відновлений 1982 року. До складу хутору також входять окрема будівля музею, парк, ставок, колодязь, стела на честь першої дружини Карпенка-Карого – Надії Тарковської, та меморіальне кладовище родини Тобілевичів, де поховані Карпо, Іван та інші численні представники цього роду. На хуторі Іван Карпенко-Карий написав 11 п’єс з 18, у т.ч. усі найвідоміші – як-от «Сто тисяч» та «Хазяїн». В колишній шахтарській столиці Центральної України – місті Олександрія – можна знайти численні пам’ятки провінційної архітектури. Їх тут понад 100: один з найбільших колись театрів в повітовому і каланча з курантами, чудової архітектури Земська управа в стилі модерн, споруди гусарського полку, будівлі училищ та гімназій, імпозантний будинок Пищевича тощо. У селі Приютівка, яке злилося з Олександрією, облаштовано живописну атракцію - парк на березі річки Інгулець, створений за кошти родини Кузьменків, головним з яких є президент футбольного клубу «Олександрія» Сергій Кузьменко. Це одна з найкращих паркових зон, створених в Україні останніми роками. Як нещодавній промисловий центр, Олександрія відома у любителів індустріального туризму та закинутих промислових пейзажів. І дійсно, те, що можна побачити на велетенських вугільних розрізах поблизу міста – Морозівському та Костянтинівському - приголомшує уяву! Два буровугільних кар’єри нині являють собою довгі вузькі водойми, посеред яких стоять затоплені роторні екскаватори. Два береги Морозівського кар’єру з’єднує транспортно-відвальний міст «Бергвіц» довжиною 300 м – німецький раритет, виготовлений ще 1933 року, що дістався СРСР за репараціями. Головним же велетом цієї «залізної країни» є роторний кроково-рейковий екскаватор ЕРШР-1600 – найбільша закинута індустріальна машина в Україні, вагою 4 тис. т. Враховуйте, що охорона на кар’єрах доволі непривітна. Однак територія дуже велика, і фотографувати монстрів можна з багатьох точок.  Не менші враження, хоча й іншого ґатунку, можна отримати в Побузькому, де знаходиться єдиний в світі Музеї ракетних військ стратегічного призначення (РВСП). У тутешньому степу до 2001 року розташовувалися командні пункти і шахти ядерних ракет. 43-тя ракетна армія несла бойове чергування і після розпаду СРСР - аж до того часу, поки всі ракети були демонтовані за домовленістю з Заходом і Росією. Для музею вдалося зберегти кілька метрів одної з шахтно-пускових установок, підземний командний пункт на глибині 45 м з колишньою «ядерною кнопкою», підземні сховища та наземні будівлі. Екскурсію проводять колишні офіцери-ракетники. На території можна побачити зразки ракетних двигунів, макет ядерної боєголовки, транспортний перевантажувальний автопоїзд довжиною 50 м, та, головне, 35-метрову чорну «царицю смерті» - РС-20 («Сатана» або ж «Воєвода») - найбільшу в світі ядерну ракету, яка могла знищити все на площі 300 тис. кв. км. В залах музею вам спочатку розкажуть історію дивізії і армії в цілому, а далі запропонують спуститися в командний центр, де розташовувалися бойові пости чергових, та навіть натиснути на ту саму кнопку… Останній пункт нашої віртуальної подорожі – с. Розумівка. Тут стоїть храм-усипальня родини Раєвських, де похований генерал Микола Раєвський (1771-1829) – герой війни з Наполеоном 1812 року, комендант Парижу в 1814 році, та один з тих, хто починав завойовувати для Російської імперії Кавказ. Радянська влада відносилася до пам’яті Раєвського прихильно, що не завадило в 1960-х сплюндрувати його усипальню та створити в ній овочесховище, а згодом – склад хімікатів. 2008 року храм був відкритий після реставрації. Окрім поховань, найціннішим елементом храму є 12 чавунних колон, які підтримують вхідний портик. Реліквією храму є ікона Св. Миколая віком понад 250 років. Крім Раєвського, в склепі похована його молодша донька Софія, і онук – так само генерал, і так само Микола Раєвський (1839-1876) - прототип Вронського в «Анні Кареніній». Інший військовий герой, суто український, лежить під дерев’яним хрестом в лісі на околиці Розумівки. Це – Микола Скляр, легендарний «Чорний Ворон», один з отаманів Холодного Яру у серпні-жовтні 1920 року. Загинув він у бою з будьонівцями. Тіла Скляра та його бійців ховав, у т.ч., інший відомий діяч Холодного Яру, Юрій Горліс-Горський (1898-1946), пам’ятник якому стоїть поруч з могилою отамана. За останні роки місце загибелі легендарного провідника повстанців стало дуже відвідуваним. Додамо, що в найбільш центральній області України є ще значна кількість пам’яток архітектури, історії та природи, тому наведений тут перелік не варто вважати остаточним.  Повну версію статті можна прочитати тут: https://kontrakty.ua/article/174805 Павло Ковальов

    18.05.2021 46 15133
  • Неймовірна Сумська область: 12 місць, як треба відвідати Неймовірна Сумська область: 12 місць, як треба відвідати

    В цьому фотонарисі ми покажемо цікаві архітектурні, історичні та природні пам'ятки, які знаходяться в Сумській області, поза межами її міст. Контракти.ua зібрали 12 місць, які варто відвідати: видатної архітектури храми та садибні будинки, дивовижні крейдяні кар’єри, перший в світі пам’ятник мамонту й навіть музей етнічної групи (а, можливо, навіть, окремного народу), яка називає себе «горюни». Місця представлені у алфавітному порядку. Село Великий Бобрик відомо двома історично пов'язаними об'єктами - величною Вознесенською церквою (1808-51 рр.) та урочищем під назвою Образ, де протягом довгого часу знаходилася чудотворна ікона. Церква збудована поміщицею Є. Рахмановою, за часів якої село і стало відомим. Садиба Рахманових не зберіглася, а парк, створений 1815 року, існує й досі. Щодо урочища, то, згідно легенди, в 1770-х роках тут віднайшли ікону Св. Миколая. Коли син поміщиці вилікувався в юнацькому віці від якоїсь хвороби після материнських молитов біля цієї ікони, образ остаточно уславився, та назву урочищу. Згодом ікону перенесли до згаданої церкви. У 1943 р. ікона була вилучена НКВС та зникла. Але урочище в наші часи знов стало місцем паломництва: копія чудотворного образу уміщена на місці його знахідки. Інше село, Волокитине, було центром володінь Андрія Миклашевського (1801-1895) – власника порцелянової фабрики, яка діяла в 1839-62 рр. Вироби Миклашевського швидко отримали визнання, збиралися колекціонарами, купувалися найзнатнішими родами, а в наші часи коштують дуже великих сум. Порцеляновим іконостасом Миклашевський прикрасив і церкву свого помістя, знищену в 1950-х. Чудовий витвір мистецтва був розграбований. Від ансамблю садиби зберіглися т.з. «Золоті ворота» - парадна брама маєтку, задні ворота, старий парк, а в селі про Миклашевського нагадує будівля школи у псевдоруському стилі. Є на Сумщині й колишнє містечко Вороніж, в якому стоїть Михайлівська церква (1781 р.) – яскриавий взірець пізнього козацького бароко. Архітектором її вважають або Івана Григоровича-Барського, або Андрія Квасова – видатних зодчих тієї епохи. Інші церкви Вороніжа - Преображенська (1791 р.) та Покровська (1854 р.) Навпроти Михайлівської церкви стоїть стара будівля школи. Але найбільш значущим для нашої історії фактом є народження в Вороніжі письменника, поета та перекладача Пантелеймона Куліша (1819-97). Його родовий будинок був розібраний понад сто років тому, але 2019 року в центрі міста відкритий пам'ятник Кулішеві. У школі є його невеличкий музей. Невеличке село Залізняк уславилося 2019 року, коли виграло номінацію «Неймовірне село» за конкурсом Agroportal.ua. Громада отримала сертифікат на 100 тис. грн під проект відродження слави місцевого цикорію. Відтоді Залізняк – «цикорна столиця» України. В місцевій бібліотеці проводяться «цикорні посиденьки» та пригощання стравами з використанням цієї рослини. Ідея виникла у місцевих ентузіастів не просто так: промислове виробництво цикорію в Залізняку веде відлік з 1899 р., коли його висаджували тут останній власник села Б. Золотницький та його орендар, сумський промисловець Л. Чорнобильський – і отримували непоганий прибуток.  Але цикорна історія – не єдина, якою уславився Залізняк. Задовго до цього він був відомим як центр просвітництва та місце зібрань напівмасонського кружка в садибі просвітника, поета та перекладача Олександра Паліцина (1741-1816). Бували тут з лекціями тодішні «селебріті» - просвітник, винахідник та засновник Харківського університету В. Каразін, літератори В. Капніст, І. Богданович та навіть Г. Сковорода. Паліцин похований в Залізняку. В число місцевих цікавинок входять й названі на його честь 300-річні дуб та сосна.. І це ще не все: в Залізняку є… метеоритного походження озеро. Метеорит впав тут 18 липня 1740 р. Кратер з часом заріс травою та став болотом, але на початку ХХ ст., коли Золотницький добував з озера торф, напіввисохла улоговина знову заповнилася водою. Невеличке сільце Кияниця уславлене палацом Харитоненків-Лещинських, зведеним 1890 р. в стилі неоренесансу. В доволі великому парку можна побачити відремонтований гостьовий флігель та занедбаний міст. На березі збудовано альтанку. Зараз це власність Сумського аграрного університету, що дозволяє підтримувати споруду у відносно «притомному» стані. А ось село Кулішівка відоме завдяки тому, що тут 1839 р. знайшли два повних скелети мамонтів та рештки інших доісторичних тварин. Колись тут була стоянка первісної людини. Кістки відкопали під час будівництва гуральні, які затіяв власник Кулішівки – граф Головкін. Безпосередньо виймав та збирав скелети харківський науковець Іван Калениченко (1805-76). Аби увічнити цей факт, Головкін 1841 року спорудив на місці знахідки пам’ятник – перший в світі не тільки на честь мамонта, а й взагалі на честь палеонтологічної знахідки. А ось доля решток мамонтів, переданих до зоологічного музею Харківського університету, невідома, бо за німецькою ревізією 1942 року їх там вже не було. Поблизу міста Лебедин знаходяться два села с дивними назвами «Вистороп» - Великий та Малий. В Великому Висторопі стоїть незвична за силуетом церква Параскеви П’ятниці (1898 р.) В Малому ж Висторопі Михайлівський храм (1904 р.) більш стриманий за архітектурою та потребує реставрації. Але особливо цікавою є будівля агроколеджу в Малому Висторопі – дивного вигляду колишній будинок управляючого місцевого цукрозаводу, прикрашений вежечками, шатрами, терасами та навіть альтанкую у мавританському стилі. В декількох кімнатах цього терема розташований музей маршала танкових військ П. Рибалка (1894-1948) – уродженця села. Недалеко йому встановлено і пам'ятник у стилі сталінської доби.  Дуже цікавою місциною є Могриця - одна з природничих «фішок» не тільки Слобожанщини, але і України в цілому. 200 млн років тому плескався тут теплий та неглибокий океан, залишивши по собі крейдяні білі скелі з мільйонів скам’янілих скелетів черепахових панцерів, кальмарів-белемнітів та стулок мушель. Серед різноманітних акцій на тлі тутешніх пагорбів особливої популярності зажив ленд-арт фестиваль «Простір покордоння», що проходить з 1997 року. В самому селі Могриця стоїть Миколаївський храм (1852 р.) – один з проектів відомого архітектора К. Тона. Недалеко Могриці знаходиться колишнє заштатне містечко Миропілля з доволі цікавою, хоча й занедбаною, забудовою центральних вулиць в цегляному стилі та величезним Михайлівським храмом (1885 р.) з найвищою зі збережених на Сумщині дзвіниць (5-ярусна, 50 м заввишки). В селі Низи стоїть невеличкий палац, в якому бував майже щоліта в 1871-79 рр. П. Чайковський. Сюди його запросив Микола Кондратьєв – представник провідної сумської родини (його пращур, власне, заснував Суми). Композитор написав тут оперу «Черевички» - одну з двох на суто українську тематику (інша – «Мазепа»), Другу («Українську») та Третю симфонії, вальси – «Салонний», «Дрібничка» та «Сентиментальний», а також цикл п’єс «Вечірні мрії». Біля входу в парк стоїть храм Іоанна Богослова (1910 р.), а біля палацу – пам’ятник Чайковському. Тепер поговоримо про місцеву етнографічну екзотику – народність, яка називає себе «горюни». Вони живуть близ Путивля, в селах Нова Слобода, Линове та інших. Про походження горюнів дослідники не домовлися й досі, самі ж вони себе називають нащадками переселенців з далекого Полісся. Філологи підрахували, що українських, білоруських та російських слів в їхній мові приблизно однакова кількість. Походження назви «горюни», знов-таки, достеменно не встановлено. Виводять його або зі слова «гора», «горіти» або ж «горе» - і кожне трактування має свої аргументи. Чисельність горюнів в наш час – декілька тисяч осіб. Їхній фольклор проявляється, в першу чергу, у піснях. Дивні слова та акцент створюють враження, що чуєш якусь суто іншу слов'янську мову. Найбільш відомими в наш час є записи у виконанні ансамблю «Горюночка» з с. Линове. Зі специфікою горюнського життя знайомить музей, відкритий 2017 року. В ньому відтворено побут горюнів доколгоспоної доби. Музей – осередок популяризації горюнської самобутності та усіх свят і вистав, які проходять в цих селах. Одне з горюнських сіл - Нова Слобода - відоме також своїм монастирем, який зветься Софронієво-Мовчанська пустинь. В 1939-40 рр. тут був один з таборів для утримання польських офіцерів перед розстрілами. В післявоєнну добу головний храм розібрали, але багато споруд монастиря вціліло: можна побачити надбрамну Покровську церкву в стилі українського бароко, двостовпову (єдину такого планування в Україні) трапезну, лікарняний та настоятельський корпуси. Село Пустовійтівка з 2000-х років стало меморіалом легендарному останньому кошовому Січі Петру Калнишевському (1690-1803). 1773 року Калнишевський звів в Пустовійтівці дерев'яну Троїцьку церкву. За радянської влади церкву практично зруйнували – к кінцю існування СРСР це був пункт прийому склотари, і споруда нагадувала старий сарай. Реставрацію та відновлення храму провели в 2001-2006 рр. Тоді ж в Пустовійтівці відкрили і музей, два зали в якому присвячені Калнишевському – одна з них навіть стилізована під похмуру камеру Соловецького монастиря, де останній кошовий провів 25 років. В селі є й інша церква – Миколаївська (1906 р.) Окрім того, в Пустовійтівці стоїть добре відреставрований вітряк. Нарешті, на можемо оминути ще одне унікальне озеро - Шелехівське. Вчені вважають його чи не найдавнішим в Україні, приписуючи йому вік в декілька мільйонів років, та роблячи ровісником Байкалу та озера Вікторія в Африці. Шелехівське сформувалося внаслідок зсуву гір. Підковообразна водойма знаходиться на дні глибокої лісової балки біля річки Псел. Живиться з джерел. Площа озера – 7 га, глибина - до 18 м, та з 5-метрової відмітки ніколи не прогрівається. Обривчасті береги заросли багатою рослинністю. Тут багато ожини та малини. Поруч з озером – село Межиріч, колишнє містечко. В селі стоїть Успенська церква (1775 р.), побудована за кресленням Луки Білоусовича, архімандрита Києво-Печерської Лаври з 1751 р. Храм дивує своїми формами, схожими на кавказьку архітектуру – і це не дивно, вважаючи, що будувався він як оборонний. Росте в Межирічі й унікальна шовковиця - її вік понад 300 років, висота – 21 м, а діаметр стовбура понад 5,5 м. Ось такою була наша друга віртуальна мандрівка Сумщиною – можливо, малознаним для багатьох краєм, який завдяки цим нарисам став для вас ближчим та цікавішим. Повну версію статті можна прочитати тут: https://kontrakty.ua/article/173366   Павло Ковальов

    17.04.2021 46 22583
  • Сумська область: шість міст, які варто відвідати Сумська область: шість міст, які варто відвідати

    Найбільш відомими містами Сумщини, з точки зору туристичної «розкрутки», є Глухів та Тростянець. В цілому область залишається не самим відомим в туристичному сенсі регіоном країни. Тому Контракти.uа розпочинають нариси про примітні міста та місця Сумщини. В першому з них познайомимося з містами Конотоп, Кролевець, Лебедин, Охтирка, Путивль та Ромни. Конотоп – один з тих населених пунктів, які відомі, в першу чергу, завдяки літературі, бо саме в ньому відбуваються дії повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». Окрім того, в історії він уславився як місце Конотопської битви 1659 р., в якій об’єднане військо гетьмана І. Виговського та кримського хана винищило елітні московські війська. Але й битва – далеко на головне в образі та сучасному бутті Конотопа. Це – залізничний вузол, місто, де є один з п’яти музеїв авіації в країні, а його вулицями, на диво приїжджим, з 1949 року курсує трамвай.  Конотоп став важливим залізничним вузлом 1868 року. Біля вокзалу збудували величезні залізничні майстерні, які на жаль, руйнуються вже багато років. Інші споруди залізничного містечка – лікарня, училище й житлові будинки - зберіглися.  З історичних споруд середмістя відзначимо Вознесенський собор (1846 р.) та дерев’яну Миколаївську церкву (1891 р.) Зазначимо, що 2009 року в центрі Конотопа, до ювілею битви, був збудований собор Різдва Богородиці. Ще одна цікавинка міста – ажурна вежа Шухова, зведена 1929 р. для забезпечення міста водою.  На пішохідному бульварі, в який перетворена вулиця Братів Лузанів, стоїть один з символів міста - скульптура коня. По інший бік центрального парку – пам’ятник К. Малевичу: творчий шлях митця почався саме в Конотопі, тут він продав свою першу картину. В місті – три музеї. В краєзнавчому можна побачити жорно, за допомогою якого випробовували на Гетьманщині відьом, або ж нібито той самий «літальний механізм», на якому здіймалася у повітря літературна відьма Явдоха. Філія музею - садиба генерала Михайла Драгомирова (1830-1905) – одного з найбільш відомих військовиків свого часу. Він помер та похований в Конотопі, але склеп в більшовицьку добу сплюндрували, хоча місце його і позначене відновленим хрестом.  Третім музеєм Конотопа є музей авіації на території колишнього військового аеродрому. Тут представлені декілька типів гвинтокрилів та літаків, наземна катапульта для тренувань пілотів та унікальний повітряний командний пункт Мі-22 на основі гвинтокрила. 2017 року на території аеродрому був виявлений німецький бункер часів Другої Світової, в якому створили експозицію, присвячену історії аеродрому, а заодно відтворили побут вояків вермахту. Другим містом в нашому нарисі є Кролевець. Найбільш відома його атракція - дивовижна яблуня, яка створює цілий гай: загальна площа цієї яблуні-куща сягає 1 кв. км! Диво-дерево росте вже понад 200 років. Щороку плодоносить тільки половина дерева, а друга половина відпочиває. Кролевецький рушник – ще один бренд міста. Техніки та візерунки рушників з Кролевця входять до переліку нематеріальної спадщини України. В пізні десятиріччя Російської Імперії кролевчани щороку продавали тканої продукції на суму до 50 тис. руб. В місті є музей ткацтва, розташований в кол. садибному будинку Огієвських. Його збірка налічує понад 700 виробів, з яких майже 400 – рушники, найстаріший з яких датовано 1838 роком. Будинок цей відомий й тим, що в ньому зупинявся Шевченко. Є в Кролевці й інший садибний будинок – Рудзинських. З інших пам'яток відзначимо Преображенську церкву (1782 р.) та синагогу (1860-ті; нині школа мистецтв).  Далі прямуємо до Лебедина, практично незнаного туристами. Місто зацікавлює великою кількістю пам’яток та музеями. Огляд почнемо з ратуші – несподіваної споруди для цих земель. Вона збудована 1915 року, а вже невдовзі стала пожежною частиною, та залишається нею до сьогодні. З інших цікавих будівель міста радимо побачити повітове училище, земську управу (медичний коледж), хірургічний корпус земської лікарні, особняк міського В. Щокіна-Кротова (1880-ті рр.) З церковних споруд Лебедина збереглися кам’яні Вознесенська (1858 р.), Миколаївська (1890 рр.), Покровська (1903 р.) та дерев’яна Воскресеньска (1789 р.) церкви. Сумною пам'яткою кривавій страті прибічників Мазепи в 1708 році, яка тривала протягом місяця в Лебедині, є курган «Могила Гетьманців». Справжня скарбниця Лебедина – Художній музей. Його зали наповнені вони не тільки живописом, але й численними меблями та предметами інтер’єру. Зверніть увагу на порцеляну Волокитинської мануфактури, портрети-парсуни ХVIII ст., твори таких майстрів, як С. Васильківський, І. Їжакевич, В. Полєнов, В. Сєров, М. Глущенко, І. Кавалерідзе. Окремим скарбом є меморіальна кімната художньої родини Кричевських. До слова, один з представників цієї творчої династії – Федір Кричевський - народився саме в Лебедині. Не менш цікавими є і колекції краєзнавчого музею, де так само повно старовинних меблів, артефактів та портретів. Місто Охтирка, відоме більшості як «нафтова столиця України» (на тутешньому родовищі видобувається 50% усієї української нафти), дуже непогано збережене в архітектурному сенсі. Воно завжди було заможним: свого часу тут був загальноімперський центр торгівлі тютюном, на якому й були сколочені перші капітали місцевих купців.  Головною пам’яткою міста є комплекс Покровського собору, який складається з соборного храму (1753-68 рр.), Введенської церкви-дзвіниці (1784 р.) та церкви Різдва Христового (1825 р.) Проектантами собору вважаються учні великого Ф. Растреллі. Інші храми міста - Мироносицька (1822 р.), Михайлівська (1884 р.), Преображенська (1907 р.) та Георгіївська (1908 р.) церкви. Цивільна архітектура представлена, зокрема, Народним будинком (1914 р.), жіночою (1914 р.) та чоловічою гімназіями (1885 р.), повітовим училищем, особняками та навіть будівлею кол. електростанції у неоготичному стилі (1909 р.)  А ось Путивль особливий не тільки своєю історією, але й етнографічними особливостями. Він - один з двох головних міст дії «Слова о полку Ігоревім» - саме тут очікувала на звістку про результат сумнозвісного походу чоловіка його дружина Єфросинія Ярославна. Крім того, це, мабуть, єдине в Україні місто, яке має історичне, лінгвістичне та етнічне право зватися «осередком російськості»: тут говорять місцевим діалектом, близьким до курсько-орловської групи говорів, а сам Путивль увійшов до складу УРСР тільки у жовтні 1925-го, й певний час був центром автономного російського національного району у складі УРСР. Найголовнішим архітектурним ансамблем Путивля є Молченський монастир, який стоїть на місці старої фортеці. Саме цей монастир у 1605 році був резиденцією людини, яка називала себе царевичем Дмитром, сином Івана Грозного, і яка невдовзі стала московським государем, відомим як Лжедмитрій І. В радянську добу монастир сильно занепав, але усі його споруди збереглися, в першу чергу – оборонного типу собор Різдва Богородиці (1585 р.) Ще один собор – Преображенський колишнього Святодухівського монастиря (завершений 1693 року) - знаходиться безпосередньо в місті. Він єдиний в Україні, збудований в стилі суто московського зодчества. А ось в третій цікавій церковній споруді Путивля - двоповерховій церкві Миколи Козацького (1737 р.) – можна вгадати вплив українського дерев’яного будівництва. Серед пам’яток цивільної архітектури відзначимо будівлі ремісничого училища (1886 р., зараз - агроколедж), земської управи (1881 р., міськрада), а також руїни лазні з водогінною вежею, що стоять недалеко монастиря. Біля вежі стоїть пам’ятник Ярославні.  Краєзнавчий музей Путивля (в особняку 1914 р.) насичений артефактами. Серед раритетів є предмети, пов’язані з Лжедмитрієм - його тронне крісло та скульптура «Христос у темниці», привезена ним з Польщі. Окремим, хоча й специфічним, місцем для відвідування в околицях Путивля є Спадщанський ліс – перша база партизанського загону відомого Сидора Ковпака (1887-1967). На його базі та території в останні десятиріччя створили ще два: 2008-го - музей військової техніки та зброї (тут представлено понад 30 зразків – від бронепотяга до гвинтокрилів), а 2019-го - Парк радянського періоду, куди звезли численних Леніних, Калініних, Кірових, Дзержинських тощо. Є тут і Сталін, та навіть Гагарін.  Нарешті, ознайомимося з містом Ромни. Воно, як і Путивль, місто давньоруське. До 1852 р. Ромни були центром величезного Іллінського ярмарку, на який з'їжджались до 120 тис. осіб, а товарообіг сягав 10 млн золотих рублів (третій за обсягом в усій Російській Імперії). За таких сприятливих обставин Ромни збагатилися численними пам’ятками. Першим варто назвати Святодухівський собор (1746 р.), збудований завдяки меценатським зусиллям Розумовських та Марковичів. До соборного комплексу входить також Василівська церква (1780 р.)  Інші храми Ромен, яким пощастило не бути знищеними в часи войовничого атеїзму - Вознесенська (1785-1801 рр.) та Всіхсвятська церкви (цвинтарна, 1873 р.). Є у Ромнах і костьол Непорочного Зачаття (1910 р.): католики почали активно прибувати у Ромни з будівництвом залізниці.  Серед громадських будівель в Ромнах є доволі оригінальні, наприклад, колишній повітовий шпиталь (1820-ті, нині - психлікарня), духовне училище (1886 р.), земська лікарня (1907 р.) тощо. Не менш цікаве місто своїми пам’ятниками, два найвизначніших з яких створив великий скульптор Іван Кавалерідзе (1887-1978). Пам’ятник Шевченку відкрито 27 жовтня 1918 р., і він був першим в постімперській Україні. В 1982-му його перевели у бронзу (був бетонним), а оригінал вивезли до Києва. Інша скульптурна композиція авторства Кавалерідзе стоїть на бульв. Свободи. Вона складається з двох скульптур - закутого Прометея і робітника, що розриває кайдани. Цей пам’ятник встановлений 1921 року, та є єдиним пам’ятником того періоду, який зберігся на своєму місці на території України. Обов’язково завітайте і до краєзнавчого музею, де побачите, між іншим, Євангеліє останнього запорізького отамана Петра Калнишевського, «Роменську Мадонну» з Святодухівського собору  та стародрукі XVII-XVIII ст., у т.ч. один з оригіналів Литовського статуту (1588 р.)  Таким було наше перше знайомство з Сумською областю – цим прецікавим регіоном, нашим північним сходом. В наступному нарисі про Сумщину розповімо про пам’ятки та музеї «малих» місць області – як архітектурних, так і природних, й навіть етнографічних.  Павло Ковальов

    29.03.2021 52 16453
  • Прогулянка Кропивницьким: що потрібно побачити туристу? Прогулянка Кропивницьким: що потрібно побачити туристу?

    На початку ХХ сторіччя місто, зараз відоме як Кропивницький, а тоді – Єлизаветград - було одним з найбільш передових серед повітових центрів Російської імперії. В ті роки сформувався неповторний архітектурний вигляд міста, який можна вважати за своєрідний феномен, місцевий варіант історизму та модерну. Ступень збереженості старої забудови в Кропивницькому є дуже високою, за критеріями «музейності» та атмосферності його можна впевнено ставити в один ряд з Одесою, Львовом, Чернівцями, Івано-Франківськом, Сумами. Контракти.ua підготували маршрут, проходячи яким, можна побачити головні пам'ятки міста. Місто виникло в 1750-х роках як Фортеця Святої Єлизавети. Воно одразу стало найважливішим торговим вузлом Центральної України, брамою до причорноморських степів, які тільки почали тоді засвоюватися, а вже за століття гордовито йменувало себе «маленьким Парижем», розбагатівши на цукрі та пшениці. На 1900 рік в ньому були усі головні ознаки благоустрою - телеграф, каналізація, водогін з більш ніж 300 колонок, електростанція і навіть трамвай, який за датою відкриття (липень 1897 р.) став четвертим в імперії. А населення в Єлизаветграді було більше, ніж в деяких столицях губерній, як-от Чернігів, Херсон чи Полтава: 1897 року в місті проживало 61,4 тис. осіб. Прогулянку Кропивницьким почнемо з найбільшої збереженої земляної фортеці в Україні. Щоправда, її зіркоподібний багатокутник побачити можна хіба з висоти. Нині фортеця – це ґрунтовно зарослі вали, рови і бастіони, всередині яких ще з 1780-х, коли звідси вивели гарнізон, отаборився військовий шпиталь. Поруч – меморіал воякам Другої Світової, доповнений стендами на честь героїв АТО.  Далі прямуємо до мосту через річку Інгул. Дорогою не можемо не помітити велику церкву Різдва Богородиці (1812 р.) Храм був заснований в слободі грецьких переселенців. Він ніколи не закривався, тому всередині можна побачити ікони XVIII ст.  Перейшовши міст, ми опиняємося на вулиці Великій Перспективній. Одразу ліворуч стоїть імпозантний будинок - т.зв. «Пасаж Шполянського» (№ 60, 1893 р.), в якому знаходиться Музей мистецтв.  Якщо повернути праворуч, на вулицю Преображенську, то за ринком ми побачимо Спасо-Преображенський собор. Його побудували старообрядці 1813 року. Зараз, звичайно ж, він є суто православним. Далі вздовж Великої Перспективної стоїть низка цікавих будівель, серед яких особливо виділяється кол. головопоштамт (адреса – по вул. Гоголя, 72, 1893 р.) На іншій стороні вулиці, на місці мерії, до початку 1950-х стояв кафедральний Успенський собор. Перед мерією - пам'ятник О. Пашутіну (1846-1905) - багаторічному міському голові (з 1878 року до смерті), історику-краєзнавцю. Саме на його мерство і припадає розквіт Єлизаветграда імперської доби. Далі Велика Перспективна виводить на головну площу міста - Героїв Майдану. Вздовж вулиці, фасадом на площу, стоять декілька цікавих будинків, але для початку пропонуємо зайти за будівлю мерії (на її місці колись розташовувалася справжня ратуша), де на вул. Чмиленка, 74, стоїть кол. лікарня Вайсенберга (1898 р.) Оглянувши її, повертаємося назад вулицею Чмиленка, та на розі площі зупиняємося перед ефектним кутовим будинком № 84/37 – колишнім готелем. Його фасадом повзуть кам'яні змії, тримаючи в пащах яблуко. В будинку знаходяться різноманітні організації.  Йдучи далі вулиці, невдовзі бачимо ансамбль видатних споруд – хоральної синагоги (№ 90/40, 1897 р.) та будинку рабина (№ 60, музична школа № 1). В будівлі синагоги з 1998 р. діє музей «Євреї Єлисаветграда». Кількість останніх та їхня роль в житті міста була дуже значущою: перепис 1926 року зафіксував 18,5 тис. євреїв, що складало понад 27% населення. В наш час євреїв в Кропивницькому залишилося хіба 0,1%. Будинок рабина недарма займає музична школа – в ньому народився композитор Ю. Мейтус (1903-1997). Батько Мейтуса придбав будинок (рабин жити в ньому відмовився, вважаючи занадто розкішним) під власну клініку. При цьому Мейтус-старший був пристрасним меломаном, тому в нього гостювала та концертувала уся музична еліта Єлизаветграда, у т.ч. батько та син Нейгаузи – Густав та Генріх (1888-1964) – композитор та піаніст.  Повернувши від синагоги вулицею Пашутінською, за квартал опинимося на перетині з вулицею Паученка - головним пішохідним променадом міста. Одразу бачимо два дуже цікавих об'єкта – будинки краєзнавчого музею (№ 40) і кол. лікарні Гольденберга (№ 45/35).  Музей знаходиться в чудової архітектури особняку (1895-1910 рр.) негоціанта Абрама Барського. Той не встиг пожити в завершеному будинку, бо був 1907 року вбитий анархістами-рекетирами, такого ж єврейського походження. Проте всередині відтворені інтер’єри з меблями того часу, а експозиція музею вважається – після поповнення на по. 1990-х експонатами з унікальної колекції О. Ільїна (про неї можна прочитати в попередньому нарисі) – найбагатшою серед подібних в українських обласних центрах.  Далі нам потрібно пройти чотири квартали по вулиці Паученка до № 89 – особняка, в якому розміщено музей художника О. Осмьоркіна (1892-1953). Музей було відкрито в будинку, який збудував для себе архітектор Паученко - дядько Осмьоркіна. Таким чином, будівля зберігає пам'ять відразу про двох видатних людей. Радимо відвідати цей музей та дізнатися про атмосферу «Срібного століття» в Єлизаветграді. Якщо відправитися у зворотному напрямку, то опинимося на центральному міському променаді - кол. вул. Двірцевій. Вздовж неї стоять понад 20 пам’яток архітектури, серед яких відзначимо № 17 – кол. контора Петроградського міжнародного кредитного банку (зараз – ресторан), № 15 – особняк Марущака (обласна бібліотека для юнацтва), № 9 – Гостинний двір (управління СБУ), № 7 – театр «Ілюзіон» (школа мистецтв) тощо. Вулиця Паученка виводить на площу перед міським театром (1865 р.), в якому почалася історія трупи М. Кропивницького, й, відповідно, усього славнозвісного «театру корифеїв».  Район, що прилягає до театру з північного заходу, зветься Ковалівкою. Тут в середині XIX ст. звели військове містечко для юнкерського кавалерійського училища (зараз тут військовий ліцей «Сокіл»). Ансамбль містечка включає триповерховий палац, штабний і навчальний корпуси, манеж та стайні. Парк перед головним корпусом – колишній училищний плац.  За парком, в житловій частині району, знаходяться кілька примітних об'єктів - зокрема, Покровська церква (1849 р., вул. Олефіренка, 14), кол. Реальне училище (1873 р., машинобудівний коледж, вул. Олефіренка, 6), лікарня Св. Анни (1904 р., пологовий будинок, вул. Ганни Дмитрян, 1). Лікарня була названа на честь її засновниці - благодійниці грецького походження Ганни Матракі (Дмитрян; 1843-1913). Далі наш шлях лежить на вулицю Чикаленка, 1, де розташований музей заводу Ельворті (до 2016 р. - «Червона зірка»). Завод заснували британці Роберт (1846-1925) і Томас (1847-1891) Ельворті в 1874 р. Вже за десяток років по відкриттю продукція англійської якості почала користуватися таким успіхом, що брати відкрили свої філії у, власне, Британії, а пізніше - і в США. Так Єлизаветград став відомим у світовому масштабі. Родина Ельворті володіла підприємством до 1918 року, а в ранню радянську добу тут збирали чи не перші в УРСР трактори. В будинку, де жили брати і перебувала контора заводоуправління, відкрито музей, а перед ним встановлено пам'ятник цим двом джентльменам.  Прогулянку Кропивницьким, особливо в теплу пору року, варто завершити візитом в дендропарк, який знаходиться недалеко фортеці, з якої ми починали нарис. Парк став популярним після реконструкції в сер. 2000-х, коли в ньому висадили понад 100 сортів тюльпанів різних кольорів і відтінків. Усього ж квітів тут - понад 2 млн. 2008 року дендропарк був визнаний кращим парком в Україні. На його території - розважальна зона з десятками атракціонів, кав’ярнями та ресторанами.  Повний текст статті читайте тут: http://kontrakty.ua/article/102341 Павло Ковальов

    03.02.2021 44 18663
  • Садиби Київщини: музеї, руїни, парки (частина 2) Садиби Київщини: музеї, руїни, парки (частина 2)

    В цьому нарисі ми поговоримо про ті садиби Київщини, які або не збереглися, або являють собою руїни. Колись прекрасні споруди прийшли в занепад, в основному, за пострадянський час, так як в соціалістичну епоху, нехай і з втраченими інтер'єрами, вони обов'язково належали якомусь відомству. Тим ціннішим для нас можливість побачити те, що залишилося. Тож, Контракти.ua запрошують в дорогу! Почнемо з палацу в селищі Немишаєво. Фактично, ця садиба знаходиться на кордоні Немішаєвого і сусіднього селища Мироцького. Біля неї височить величний корпусу спиртозаводу початку ХХ століття, частина споруд якого також руйнується. Найбільш відомими власниками садиби, збудованої в готичному стилі, була родина Остен-Сакенів. Вони володіли маєтком до скасування кріпацтва, після чого він почав переходити з рук до рук, поки не опинилася у власності підприємця з селян, такого собі Андрія Кулика. Той перетворив маєток в центр зразкового фермерського господарства. Пізніше він здав свою власність в оренду, і орендарі звели поруч з палацом згаданий завод. В радянські часи в палаці жили робітники заводу, пізніше тут розмістився дитячий садок. Коли він виїхав з будівлі, вона почала руйнуватися, а на початку 2000-х повністю згоріло. Пізніше будівлю викупила МПЦ, але церковники так нічого і не роблять з настільки безнадійними руїнами. В с. Копилів біля Житомирської траси скніє в забутті садибний будинок німецької родини фон Мекк. Власник садиби – барон Микола фон Мекк (1863-1929) був одружений на Ганні Давидової - доньці рідної сестри композитора П. Чайковського, Олександри. Тому Чайковський бував тут дуже часто – це одна з чотирьох його головних адрес в Україні (інші – у Кам’янці на Черкащині, Браїлові та Тростянці Сумської області). Микола фон Мекк був відомим в імперії автомобілістом (саме він мав найбільший особистий автопарк в Москві - 10 автомобілів і 2 автобуси), а також меценатом. Так, окрім Чайковського, він підтримував художника М. Врубеля тощо. Будинок, який ми бачимо в Копилові, зведений 1898 року. Однак в 1910-му його все ж таки довелося продати, адже «широке життя» фон Мекка потребувало значних коштів. На свою голову, барон не емігрував, і 1929 року його розстріляли. В його колишньому маєтку розташовувалися різні установи, останньою з яких була лікарня. Вже понад 20 років будинок руйнується, хоча ще 2004-го перейшов у приватну власність. В селі частково збереглися господарські будівлі Мекків. В Рудому Селі на півдні області стоїть садиба Залевських, збудована наприкінці XVIII ст. Будинок побудований за зразком італійських вілл. У комплекс палацу, який згорів у 1994 році, входять флігель, в'їзні ворота у вигляді спарених колон, господарський льох і парк. Від будинку залишився тільки напівзруйнований фасад з колонами. Льох розчищено, в нього можна спуститися. Ворота маркують в'їзд на садибну територію з боку села, в якому розташована відома своєю іконою Троїцька церква (1841 р.) Особливу ауру мають руїни в с. Тхорівка поблизу міста Сквира. Вони належали одіозній особі - Віктору Страшинському, який уславився в історії Російської імперії тим, що масово ґвалтував своїх кріпачок: тільки за підтвердженими даними, він розбестив понад 500 жінок і дівчат, причому не тільки зі своїх маєтків, а й з маєтків своєї дочки і сина (саме останньому з 1848 року належала Тхорівка). Нарешті, його притягнули до суду за… «псування майна» свого сина (тобто, селянок). Слідство проти насильника тяглося 25 років, але покарання він так і не поніс, хоча володіння вилучили під опіку. Невдовзі по процесі гвалтівник помер, а його син перебудував палац саме в той вигляд, який ми бачимо. З 2009 року споруда знаходиться в приватній власності, але реставрація не ведеться. В с. Вознесенському на лівому березі Київщини стоїть невеликий будинок, зведений 1914 року. Але скористалася міцним цегляним будинком вже радянська влада, розмістивши тут школу. Після її виїзду будинок руйнується. У селі збереглися будівлі амбулаторії та бібліотеки, побудовані так само понад 100 років тому. Цінною пам’яткою архітектури є і Вознесенська церква, споруджена 1808 року. Тепер поговоримо про маєтки, від яких залишилися самі парки. Першим є Кагарлик - один з найбільших парків області, закладений наприкінці XVIII ст. Дмитром Трощинським (1749-1829) - нащадком Івана Мазепи (його прадід був племінником гетьмана). В Кагарлику він розбив парк площею в 35,5 га, засадивши його 113 видами дерев. Від його часів залишилися альтанка-ротонда на пагорбі та витончена в'їзна брама. В 1880-х садиба була продана генералу Миколі Чорткову, який наново облаштував парк, розставивши в ньому аж 748 статуй і бюстів! У 1918 році частина їх була вивезена в Німеччину, а частина знищена разом з палацом під час селянського бунту.  Наразі парк приведено до ладу, в ньому збудовано ще одну альтанку та встановлено скульптуру Діани, яка нагадує про колишні «забави» Чорткова. Ще один вартий уваги парк – в Згурівці на лівому березі Дніпра. Садиба тут заснована в 1820-х роках, коли село перейшло у володіння Аркадія Кочубея (1790-1878). До створення парку найбільше долучився його син Петро (1825-1892), який навіть заповів себе поховати в тутешньому парку. З паркових споруд зберігся павільйон на острові, який відноситься до другої половини XIX ст. У ньому знаходиться кафе. Крім того, тут росте дуб, охоплення стовбура якого становить 172 см.  В с. Ташань, також на лівобережжі, була садиба фельдмаршала Петра Рум’янцева-Задунайського (1725-1796). Тут він і помер. Останнім власником садиби був князь Костянтин Горчаков (1841-1926). Сам парк, фактично, давно вже являє собою зарослий ліс з поодинокими дубами, вік яких сягає 600-700 років. Від садиби, все ж таки, залишилася одна дуже цінна споруда - мисливський будиночок Горчакова 1909 року, який стояв в сусідньому урочищі Біле Озеро, але ще 1968 року був перевезений до етнографічного заповідника в Переяславі. Дві останні адреси в цьому нарисі є суто меморіальними територіями. В с. Мазепинці, власне, народився гетьман Іван Мазепа. Тут ще 1994 року було відкрито перший не тільки в Україні, але і в Європі, пам'ятник гетьману - на кошти українського мецената М. Коца, що жив в США. Нині до складу меморіального комплексу, створеного в селі, входять церква Миколи Чудотворця 2007 року, і парк Козацької слави. Також тут споруджено величезний хрест на честь звитяг українського козацтва, споруджений символічний частокіл з дозорною вежею, і відкрито невеличкий музей. А на хуторі біля Борисполя, де мешкав та помер автор слів українського славню Павло Чубинський (1839-1884), створено парк на місці садиби вченого. До 1930-х тут стояв будинок Чубинського, який вже понад 20 років хочуть відновити, але все ніяк не почнуть. В парку з великими дубами встановлено пам'ятний знак і відкрита каплиця Св. Павла.  Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/104117 Павло Ковальов

    25.01.2021 34 17925
  • Садиби Київщини: музеї, руїни, парки (частина 1) Садиби Київщини: музеї, руїни, парки (частина 1)

    Наскільки відомою є для туриста столична область? Що, крім Чорнобиля, парку «Олександрія» в Білій Церкві, а тепер ще й Межигір'я, приходить в голову, якщо замислитися про цікаві об’єкти Київщини? Контракти.ua вирішили познайомити вас з не дуже відомими садибами, розташованими в області. Причому це будуть як колишні розкішні магнатські резиденції та заміські дачі, так і прості сільські хати, пов'язані з життям видатних людей.  Почнемо з садиб, які стали музеями. Першою буде Мар'янівка, де народився великий тенор, оперний співак Іван Козловський (1900-1993). У 8 років його віддали вчитися співу в Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві. На початку 1920-х Іван співав в Полтаві та Харкові, а згодом опинився в Москві, і вже з 1926-го почав працювати у головному театрі СРСР - Великому. При цьому Козловський постійно линув душею в Україну, і до 1985 року регулярно приїздив на малу батьківщину.  Музей великого тенора - звичайна сільська хата, в якій відтворено інтер’єр часів дитинства Козловського, звучать записи його голосу. У 1960-х біля будинку був розбитий парк, спроектований за проектом самого співака у вигляді хреста в терновому вінці - відображення долі маестро, вимушеного все життя боротися з заздрісниками та озиратися на увагу «органів», й, до того ж, людини глибоко віруючої. Тому навіть дивно, як ці самі «органи» не угледіли таку ідеологічну диверсію... Інша музична садиба Київської області знаходиться у с. Веприк на Фастівщині. Там прожив останні два роки, служив священиком УАПЦ, помер і похований видатний композитор Кирило Стеценко (1882-1922). Після його раптової смерті від тифу фігура цього митця, в першу чергу, через його священництво та участь в політичних подіях на боці УНР, була, фактично, заборонена для популяризації. Тому музей в Веприку відкрився тільки 1982 року в будинку, побудованому на місці того, в якому композитор прожив останні роки. Інтер'єр максимально наближений до часів Стеценка. Можна прослухати уривки з творів композитора. Ще один музей чекає на нас в Яготині. Взагалі, в цьому місті їх три, але нас цікавлять ті, що знаходяться в приміщеннях колишньої садиби Розумовських-Рєпніних. Палацово-парковий комплекс був закладений колишнім гетьманом Кирилом Розумовським в 1790-х. Головний садибний будинок вважався чи не найбільшим дерев’яним палацом в Україні, до слова, перенесеним до Яготина з Києва, але він був спалений 1918 року. В збереженому кам’яному флігелі знаходиться картинна галерея. На двох поверхах - 14 виставкових залів. Гордість гелереї - велика колекція натюрмортів знаменитої художниці Катерини Білокур (1900-1961), музей якої знаходиться в с. Богданівка, та є частиною Яготинського краєзнавчого. Після тривалого запустіння був відновлений і гостьовий будиночок садиби, де в період декількох приїздів до Яготина в 1843, 1845 та 1859 роках мешкав Т. Шевченко. Його запрошувала сюди родина Рєпніних, а господиня садиби - Варвара Рєпніна, онука гетьмана Розумовського, яка мала до поета в 1840-х нерозділені почуття. У будиночку багато автентичних експонатів. У садибному парку збереглася також альтанка-ротонда.  Ну в вже загадний музей К. Білокур в Богданівці знаходиться в рідному будинку майстрині. Вона прожила в ньому понад півстоліття. Інтер'єр рідної хати Білокур відтворений в тому вигляді, який був за життя місткині: велика кімната, майстерня, спальня, кухня та ін. Тут і досі стоять на лаві натягнуті на підрамники заґрунтовані і тоновані полотна, які так і не дочекалися дотику пензля, а на мольберті - не закінчена картина. Прекрасним в будь-яку погоду є й сад, в якому художниця знаходила незмінне натхнення. Безумовною перлиною серед дачних околиць Києва є затишний Ворзель - унікальний сосновий курорт. Сюди потрібно приїжджати всім, хто бажає відчути все ще не втрачений дух старого дачного передмістя, де атмосфера буквально налаштовує на творчість. Про історію Ворзеля розповідає музей, який розмістився в імпозантному особняку Септера, а пізніше - графині Наталії Уварової (Терещенко; 1890-1987). Особняк стоїть недалеко місцевого вокзалу. В ній можна ознайомитися з дачним життям початку ХХ століття, з автентичними меблями того часу, з історією родини Уварових-Терещенків, з життям та творчістю практично всіх видатних людей, які проживали в Ворзелі (письменника В. Підмогильного, композитора Б. Лятошинського, авіатора М. Єфімова, політика та розвідника В. Шульгіна тощо). Варто, звичайно ж, погуляти і по самому Ворзелю, що може зайняти весь день. В с. Нові Петрівці є не тільки музей подій Другої Світової, але й етнографічний «Хутір Савки» - приватний етнографічний комплекс, створений 2004 року. Він складається з врятованих від руйнування будинків - хати заможного селянина 1786 року (стоїть на своєму місці з часів побудови) та старосвітського поміщицького будинку 1854 року (перевезений з Житомирщини). На території хутора є колодязь, погріб, господарський двір з клунею і кузнею. Тут все «заточено» на «інтерактивні» екскурсії: відвідувачам пропонують змолоти борошно за допомогою кам'яних жорен, попрацювати в кузні, взяти участь в інших народних промислах та покуштувати, на завершення, страви з печі. Тепер розповімо про інші садиби, які музеями не є, але, тим не менше, варті уваги. В місті Ірпінь варта уваги імпозантних обрисів дача підприємця Івана Чоколова (1853-1914), на базі якої 1936 року був створений Будинок творчості письменників. Дачу, яка колись була набагато більш вибаглива за архітектурою, Чоколов звів, нібито, для своєї коханки-співачки. Згодом, за легендою, ця дама повісилася на горищі, не витримавши чергової зради свого покровителя, хоча документальних підтверджень цим чуткам нема. В с. Борова на Фастівщині стоїть будинок, в якому пройшли останні роки конструктора кораблів Ксаверія Ратника (1852-1924). Серед інших він збудував і відомий крейсер «Аврора». Оселився Ратник в Боровій після ганебної для Росії Цусимської битви у війні з Японією, коли конструкторів кораблів російського флоту оголосили мало не «шкідниками», які довели країну до повного розгрому. Старий корабел, не бажаючи терпіти підозри і глузування, вирішив відійти від справ та перебрався в тиху Борову, де збудував свій останній «корабель» - дерев’яний будинок з третім поверхом на мотив капітанського містка. Після смерті Ратника будинок став санаторієм, і в 1960-х був перебудований з каменю. Нині він руйнується. На початку 2010-х на ньому встановили меморіальну дошку Ратникові, тоді ж віднайшли та упорядкували й забуту могилу конструктора. Прикладом вдалої реставрації можна вважати долю будинку в с. Томашівка. 2000 року цей елегантний будинок шляхтичів Хоєцьких в стилі модерн (1903 р.) відремонтувала церква (МПЦ). Садиба стала Різоположенським монастирем, на території якого швидко з’явилися десятки пафосних споруд відносної художньої якості - але саме це робить монастир дуже показовим та повчальним об’єктом для відвідування. В с. Погреби Білоцерківського району стоїть цікава садиба Свєйковських. Це досить великий будинок зі збереженою різьбленою терасою, яка і надає йому чарівність. Пам'яткою він не вважається, але зберігся непогано. У ньому знаходиться школа.   Повний текст статті, з розширеним переліком садиб наприкінці тексту, читайте тут: http://kontrakty.ua/article/103741 Павло Ковальов

    23.01.2021 35 19602