Фоторепортажиметки: Львівська область
  • 8 закинутих садиб України, які вражають 8 закинутих садиб України, які вражають

    Скільки було великих та малих садиб на усій території сучасної України станом, відповідно, на 1918 та 1939 роки, підрахувати неможливо. Розмита цифра «кілька тисяч» є, водночас, великою та замалою. Приблизні підрахунки свідчать, що на наш час цілковито знищено приблизно половина колишніх маєтків, а серед тих, що збережені, понад 90% перебувають в незадовільному або у край незадовільному стані. Контракти.ua відібрали 8 садиб, в яких ще є фрагменти інтер’єрів, цікаві для туристів, незважаючи на високий ступень руйнації або аварійності. Усі вони знаходяться на Правобережній Україні. Великі Межирічі, Рівненська область, садиба Стецьких Це невеличке містечко на Волині – резиденція заможного роду Стецьких - однієї з головних магнатських фамілій на Волині та Поліссі. Великий садово-палацовий комплекс збудований тут в 1770-х Яном Стецьким (1730-1820) на місці колишнього замку. Архітектором став італієць Доменіко Мерліні. Стецькі мешкали тут до 1939 року, поки останнього господаря не розстріляли більшовики. Далі палацові судилося стати інтернатом для дітей з видами розвитку, який і зараз – формально – знаходиться тут. Фактично ж, тільки в палацових флігелях, тому що в головному корпусі більшість приміщень є аварійною.  Якщо домовитися з адміністрацією, в центральному палаці можна буде побачити розписи та ліпнини, сходи, прикрашені видами руїн старого замку, та парадний зал, у якому також цікаві архітектурні деталі – обрамлення панно (всередині яких в 1970-х були намальовані місцеві пейзажі), зображення рогів достатку, лір, театральних масок тощо. В інших приміщеннях другого поверху також зберігається декоративне оздоблення. Окрім палацу та парку, в Великих Межиричях слід подивитися на закинутий костел Святого Антонія (1725 р., пам’ятка національного значення), дерев’яну Петропавлівську церкву (1884 р.), закинуті синагогу та єврейський цвинтар.  Вищеольчедаїв, Вінницька область, палац Когана Якщо десь і відчувається найбільше поняття «закинута краса на межі знищення», то саме тут, серед, в буквальному сенсі, хащів, які оточують палац, навпроти якого – ще одна руїна – будівля цукрового заводу. Обома володів київський купець Нафталій Коган (1850-1932). Цікаво, що розкіш відносно невеликого палацу Когана свого часу вважалася кричущим несмаком, але саме цей «несмак» вцілів - аби ми могли оцінити, що в ХІХ сторіччі вважалося неестетичними забаганками нувориша. Звичайно ж, зараз оздоблення палацу знаходиться у поганому стані. Але від повного зникнення цей апофеоз фарбованої ліпнини поки рятує саме її кількість - декором тут вкрито все, навіть двері. Основні розкоші тут знаходяться на другому поверсі. Головний зал зветься «блакитним» - через колір «небесної» стелі. Інший оздоблений картинами на мотиви пор року. В оздобленні ще одного присутня мавританська тематика. Ще тримається одна з люстр, не розібрані (але на межі цього) пара камінів. Зверніть на увагу на паркет – у кожній залі він різний, навіть іграшково химерний.  В радянські часи в палаці було влаштовано дитсадок. 2011-го в ньому спалахнула пожежа, яка не особливо зачепила головні зали, але стала причиною виведення звідси дитсадка. З того часу і почалося руйнування.  Журавно, Львівська область, палац Скшинських-Чарторийських Колись це було містечко – тут і досі стоять ратуша та деякі міського вигляду кам’яниці, мурована Михайлівська церква, колишня синагога та каплиця на цвинтарі, де поховані господарі Журавна. Головна ж пам’ятка Журавна – палац Чарторийських. Ще 20 років тому в ньому перебував дитячий протитуберкульозний санаторій, який, на папері, існує і досі. Палац збудували в період 1900-1939 рр. в стилі модернізованого французького ренесансу. Всередині ще можна побачити рештки ліпнини та різьблення. З початку цього тисячоліття палац перебуває у стадії затягнутого ремонту. За цей час встановили нові пластикові вікна – і все. Навколо будівлі - великий захаращений парк.  Коропець, Тернопільська область, палац Бадені У цьому селі (також колись містечку) стоїть палац, який буквально декілька років тому був на межі повної загибелі – у вересні 2014-го провалився дах центрального куполу. Зараз дах відновлено, й навіть розроблено навіть детальний та дуже вартісний проект реставрації (на 66 млн грн), але виконано тільки першочергові консерваційні роботи.  Коропецький палац завершили будувати 1906 року на замовлення графа Станіслава Бадені у стилі віденського ренесансу. Головне, що привалює в обліку палацу – три бані, які надають йому неповторного вигляду. Під час Першої Світової палац розграбували російські війська. В Другу Світову він не постраждав, тому до 1955 року тут навіть знаходилися усілякі офіційні установи. Далі його передали військовому інтернату. Якщо вам вдасться потрапити всередину, ви побачите частково збережені ліпні прикраси у бібліотеці та декількох залах, оздоблення ніш-стінних шаф, декілька кахельних пічок, старовинні двері, набірні паркети в головних приміщеннях першого поверху. З урахуванням усіх руйнувань, це доволі непогано.  Нападівка, Вінницька область, садиба Ланге Тут, серед подільського лісостепу, мешкав та помер датський письменник, дипломат, етнограф, агроном та ботанік Тор Ланге (1851-1915) – людина, яка втретє, після легендарної доби вікінгів та нещасливого походу Карла ХІІ, відкрила Україну світові, причому суто мирним шляхом – через переклади та поетичні твори. Данець оселився тут через шлюб – у маєтку дружини Наталії. Подружжя мешкало в Нападівці з 1883-го по рік смерті Ланге, а наприкінці 1920-х його літній удові дозволили виїхати у Данію, туди ж перенесли і прах вченого. Після цього палац розграбували, а бібліотеку Ланге знищили.  В Овальній залі та одній з суміжних кімнат колишнього маєтку досі можна побачити колони та ліпні барельєфи зі сценами на античні теми. Ланге вони подобались – бо він був ще й блискучим перекладачем античних авторів. Райгородок, Житомирська область, садиба Мазаракі За 19 км від Бердичіва знаходиться справжня садибна перлина, яка досі практично ніяк не підпадає у туристичні маршрути. Між тим, саме вона збережена поки чи не найкраще з усіх, описаних в цьому нарисі. Будинок в Райгородку (фактично, заміську віллу) звела 1887 року родина грецького походження Мазаракі. Стиль палацу трактується як «фантазії на тему тосканських вілл».  Зовнішній вигляд будівлі дійшов до нас майже без змін. Особливість її – чотири несхожих фасади. Крім того, замовник та архітектор добряче «погралися» з численними терасами, лоджіями, балконами, дерев’яними колонками балкону, та звели вежу, стилізовану під замкову. Всередині можна побачити фрагменти оздоблення, дерев’яну стелю та перила сходової клітини – до речі, чи не найкраще збереженої частини будинку.  Старий Розділ, Львівська область, палац Жевуських-Лянцкоронскьих Ця резиденція колись навіть мала власну назву – Франкопіль. Будівництво величезного ансамблю велося практично 30 років, починаючи з 1874-го. Найбільш відомим власником палацу був граф Кароль Лянцкоронський (1848-1933) - мандрівник, історик, археолог, колекціонер та меценат. Зібрана їм колекція вважалася третьою за значущістю в усій Австро-Угорські імперії, а потім – другою у відновленій Польщі. В 1890-х роках він привіз з Малої Азії багато античних старожитностей та прикрасив ними палац, хоча особливо їхнє походження не афішував – в ті часи вивезення раритетів почало вже вважатися моветоном. Найбільш цінні речі та картини син Кароля ще перед Другої Світовою завбачливо забрав до родових маєтків у Австрії та Швейцарії. Решта, тобто практично усе, включно з меблями, що знаходилося у палаці на 1939 рік, було вивезено до музеїв Львова та Дрогобича. Та частина колекції, що залишилася у Дрогобичі, є тепер окрасою тамтешнього музею. Радянська влада відкрила у палаці санаторій, який проіснував до початку 2000-х, поки його задешево не продали приватному власнику – і це обернулося вивезенням у невідомому напрямку решток оздоблення часів Лянцкоронських. Зараз палац повернуто у державну власність, але він продовжує руйнуватись. Зверніть увагу на барельєфи-маски, що прикрашають фасад палацу - не виключено, шо це також можуть бути античні оригінали. Рятує їх досі тільки те, що вони вмуровані занадто міцно, і при виколупуванні їх можна пошкодити. Всередині стан палацу нагадує більше руїни радянського періоду, хоча можна ще побачити оздоблення стель, сходової клітини та ліпнину у декількох залах. Все це треба шукати, адже палац дуже великий, і артефакти минулого можуть зустрітись у будь-якому приміщенні. Стригани, Хмельницька область, палац Четвертинських Споруда дивного вигляду, стиль якої визначають як суміш модерну з неоготикою, «кричить» до нас вибитими вікнами посеред занедбаного парку, що знаходиться між околицею Славути та градирнями Хмельницької АЕС. Чомусь саме тут мимоволі виникають асоціації про «прокляті місця», й недарма - наприклад, 1944 року червоні партизани (а фактично - працівники НКВС), які отаборилися в палаці, розстрілювали на подвір’ї місцеву молодь, яка намагалися втекти до УПА. Після Другої Світової в цій садибі знаходилися протитуберкульозний санаторій, дитячий табір і навіть тренувальна база місцевих футболістів. Всередині й досі тут можна зайти унікальні елементи інтер’єру. Наприклад, в оздобленні практично усіх кімнат по кутах можна побачити зображення сов – можливо, символів масонського братства. На першому поверсі, у вестибюлі, знаходиться величезна настінна картина, що зображує нічний пейзаж, місяць над водою і сидячого грифона на березі, а на бічних арках ще збереглися зображення двох янголів. Склепіння вестибюлю спирається на ліпнину у вигляді грецьких богинь, по центру – родинний герб Четвертинських. Ось таким виявився наш сумний променад тільки дещицею маєтків, які знаходяться на межі загибелі. Останні рештки колишньої краси потенційно ще можна врятувати, але для цього потрібні і великі кошти, і велика воля. Тому хоча б зафіксувати, заради власного сумлння, збережені об'єкти ми можемо та маємо. Повний текст статті можно прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/151137 Павло Ковальов

    09.10.2020 38 9493
  • 15 культових споруд, які Україна може втратити: церкви, костели, синагоги 15 культових споруд, які Україна може втратити: церкви, костели, синагоги

    Наша сьогоднішня розповідь буде про деякі сакральні споруди, які перебувають на межі повного знищення. На жаль, 30 років по офіційному поверненні релігії в суспільне життя не дали їм нічого, окрім нового ступеню руйнації. Здебільшого, це стосується костелів та синагог, але й деякі православні храми досі стоять в жахливих руїнах. Контракти.uа відібрали 15 історично та мистецьки значущих храмових споруд в Україні, які треба відвідати, поки вони не загинули остаточно. Розглядатимемо їх у алфавітному порядку. Почнемо та закінчимо ми наш нарис на Сумщині, в тамтешніх прикордонних селах. Отже, першим буде храм в селі Басівка, біля російського кордону, споруджений 1912 року на честь односельців, загиблих у російсько-японській війні 1904-1905 рр. Інтер’єр прикрашений фресками значної мистецької цінності. Троїцький храм є єдиною в Україні пам’яткою, присвяченій полеглим в тій війні. Після закриття в 1930-х в ньому був клуб, а після Другої Світової - склад. Купол та значна частина покрівлі ще цілі, всередині зберігаються й великі фрагменти розписів. В краєзнавчому музеї при школі можна побачити деякі фрагменти оздоблення храму. Тепер наш шлях лежить аж на Львівщину, до села Білий Камінь, яке колись було містечком. За стильовими ознаками його відносять до більш ранньої доби – десь до межі XVI-XVII ст. Той вигляд, який споруда має зараз, їй надали в 1760-х. Вцілили оздоблені різьбою автентичні дерев’яні двері. У 1982-1996 рр. тут була філія львівського Художнього музею. Після виїзду галереї почалася руйнація пам’ятки. Поговоримо і про святині юдейської людності. У місті Броди, що також на Галичині, стоїть Велика синагога – центр колись однієї з найбільш впливових єврейських громад Європи, збудована в середині XVIIІ ст. Занепадає вона з початку 1970-х, а дах і склепіння почали руйнуватися 1988-го. Так тривало допоки 2017 року реставратор Володимир Ковальчук, який має єврейське коріння, розчистив споруду. Після цього на руїнах навіть проводили концерти. Теж на Львівщині, в прикордонному селі Варяж, височіє величний костел Святого Марка. Його збудовано у 1688-93 рр. Всередині зберіглися яскраві барокові розписи. З 1983 р. храм перебуває у стані руїни. Незважаючи на втрату даху, фрески на стінах та рештках склепінь дивом тримаються. А в селі Вергуни, що на Полтавщині, занепадає велична церква-ротонда Різдва Христового - чи не найбільша такого типу в Україні, до того ж колишня усипальня місцевих поміщиків Базилевських. Архітектором, за припущенням, міг бути М. Львов (1753-1804), фахівець з будівництва такого типу храмів. 1911 року храм був розписаний студентами Петербурзької академії мистецтв. Колись його прикрашали дві дзвіниці. 1936-го церкву ще раз пограбували та пристосували для господарських потреб. Років 20 тому спустошений храм передали в оренду Київському патріархату. Тоді вдалося накрити його куполом, що врятувало від подальших руйнувань. На цьому роботи припинилися. І знову на Львівщину, де на нас чекає костел Усіх Святих, збудований в 1750-х великим зодчим Бернардом Меретиним (автором собору Св. Юра у Львові, костелів у Городенці, Коломиї, Буську), і розписаний «українським Мікеланджело» - Іоганном Пінзелем (пом. 1761 р.) Саме в годовицькому костелі стояли колись чи не найбільш відомі скульптури Пінзеля, які зараз можна побачити у львівському музеї скульптора - саме вони складають основу колекції. На жаль, руйнування храму дуже значні, хоча поблизу та всередині нього з 2013-го проводяться усілякі заходи на згадку про видатних митців, що тут працювали. А в Чернігівській області є село Дігтярівка, в якому стоїть Покровська церква – важлива архітектурна та історична пам’ятка. Саме в Дігтярівці 1708 року сталася зустріч Мазепи з Карлом ХІІ. Церква вперше сильно постраждала під час Другої Світової, потім її доруйновували в 1960-х, а 2011-го розпочали реставрацію, яка через суперечки між патріархатами та початок військових дій в 2014-му припинилася, адже храм стоїть близько кордону. Наступний об’єкт розповіді – Велика синагога у Жовкві. Її почали будувати 1687 року. Сучасний вигляд синагоги – наслідок перебудови та оздоблення після двох реставрацій ХІХ та поч. ХХ сторіччя. Тоді ж розписали молитовний зал. Інтер’єр синагоги цікавий саме рештками розписів та бароковою ліпниною.  Біля Тернополя знаходиться село Ковалівка, на околиці якого занепадає великий за розміром костел Материнства Діви Марії (1864 р.), в якому дивом зберіглися чудові розписи, автор яких невідомий. Фарби досі не втратили яскравості. На жаль, костел є взагалі безхазяйним - він навіть не внесений формально у реєстр пам’яток. Католицької громади у селі нема.  На півдні України, в Одеській області, є велике село Лиманське, що об’єднує зараз дві колишні колонії німецьких поселенців-католиків – Зельц та Кандель. Відповідно, в кожному був свій костел - Успіння Богородиці та Святої Трійці. Костел в Зельці (1901 р.) був найбільшим католицьким собором нашого півдня – більший навіть за ті, що будували у великих містах. Статус та розмір храму обумовлювався тим, що він був молитовним центром шести поселень. Цікавою ознакою костелу були дві високі вежі. Їх знесли ще у 1930-х, коли у костелі облаштували клуб. Щодо храму в Канделі, то його збудовано 1892 року, а згорів 1975-го, «урочисто» підпалений на 30-річчя радянської перемоги. В с. Сороцькому на Тернопіллі стоїть напрочуд стильний костел Матері Божої Неустанної Помочі, зведений 1907 року в стилі неоготики. Дуже цікавим елементом інтер’єру стали вітражі, які створювали французькі майстри. Головну шкоду костелові нанесла пожежа в середині 1980-х. Незважаючи на велику кількість занедбаних костелів в регіоні, саме сюди часто приїздять на фотосесії в готичному стилі.  Так само на Тернопіллі приваблює ще один костел – Яна Непомуцького в Турильче. Звели його 1871 року. В інтер’єрі досі можемо бачити розп’яття, вівтар, фігури святих. Цей костел чи не найбільше відповідає критерію «краса, яку ще можна врятувати». Тільки нещодавно споруду передали греко-католикам. І знову – Полтавщина. Тут, на околиці села Федорівка, з 1828 року стоїть церква Благовіщення в стилі класицизму. Храм закрили та пограбували в 1930-х, потім він пережив відродження з 1942 по 1963 роки, потім недовго побув складом, постраждав від пожежі, був формально узятий на облік державою, але до цього часу так і не відреставрований. Завершуємо нашу віртуальну подорож у с. Юнаківка на кордоні з РФ – це знов Сумська область. В 12 км від Басівки, де ми починали цей нарис, знаходиться село Юнаківка. Храм звели в період 1793-1806 рр. за проектом Олександра Палицина (1748-1816) – літератора, перекладача, архітектора, керівника гуртку митців та краєзнавців Слобожанщини. Гігантський храм закрили в 1960-х. 2004-го почали реставрацію, яка невдовзі припинилася. Всередині храму є сліди розписів та чудова ліпнина. Звичайно ж, цей нарис не висвітлює навіть двадцятої частини мартирологу закинутих або напівзакинутих культових споруд України. З тих, що варті уваги, можна назвати, наприклад, костели у Великих Межиріччях, Межирові, Підгайцях, Старому Вишнівці, Язлівці, синагоги в Гусятині, Дубно, Луцьку та тих самих Підгайцях, православний храм у Мойсівці Черкаської області тощо. І це – тільки деякі з об’єктів, які зберігають «тінь тіні» колишньої величі. Ще більше перебуває у геть понівеченому стані. Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/150008

    30.09.2020 39 8794
  • Львівська область дивує: цікаві пам'ятки Дрогобича, Тустані та околиць Львівська область дивує: цікаві пам'ятки Дрогобича, Тустані та околиць

    В Дрогобичі та його околицях можна відвідати храми, що увійшли до списку ЮНЕСКО, найстаршу солеварню Європи, унікальну скельну фортецю та інтерактивні музеї в Тустані, авторську копію відомої статуї Христа з сонячного Ріо або ж вклонитися мощам сотень святих в Бориславі.  Прогулянку Дрогобичом почнемо зі старої солеварні. Сіль тут добувають вже понад 800 років з ропи, яка піднімається на поверхню природним шляхом. Дрогобицька солеварня - найстаріше промислове підприємство усієї України та друге «за стажем» у Європі. Цікаво, хоча й сумно, те, що зараз, через відсутність грошей на розвиток та модернізацію, солеварня повернулася практично до початку свого існування - тут добувають сіль за технологіями 1100-х років. Але варто побачити пані Оксану Бунду, яка захоплено переповідає усі історії про сіль – і занедбаність обертається архаїкою, коли відчуваєш себе якщо не в XII-му, так у XIX-му столітті.  Обабіч солеварні – дві дерев’яні церкви. Їх збудували з соляних доходів. Перший з храмів, Святого Юра (сер. XVII ст.), входить до списку Всесвітнього надбання ЮНЕСКО - настільки цінними визнані його розписи, які вкриваюсь усі його стіни, яруси та склепіння, навіть над вівтарем, що є відхиленням від канонів. В храмі нема занадто страхітливих картин пекла – й це незвично для традиції ілюструвати як можна більшу кількість покарань людських гріхів з максимально жахливою фантазією. З іншого краю солеварні стоїть так само дерев’яна Здвиженська церква, що була парафіяльним храмом солеварів. Її живопис створювався протягом 1613-1735 рр. Тепер попрямуємо до міста. Посередині центральної площі Дрогобича височіє ратуша, збудована 1929 року. По будніх днях тут можна оглянути сесійну залу. Головні принади ратуші – Туристично-інформаційний центр, приватний музей ваг у підвалі та можливість піднятися на вежу. В музеї ваг зібрано до півтисячі екземплярів практично з усього світу, серед яких незмінно привертають увагу німецькі ваги для зважування жінок, запідозрених у відьомстві. Біля центральної площі знаходяться два головних храми міста – греко-католицький Троїцький собор (1690-1709 рр.) та костел Св. Варфоломія, який почали будувати 1392 року. Інтер’єри останнього непогано збережені. Дзвіниця костелу – колишня оборонна башта замку. Трохи збоку від площі знаходяться ще дві сакральні споруди – Петропавлівський монастир (1775 р.) та Хоральна синагога (1865 р.), яка за розміром вважається найбільшою в Західній Україні. У ХІХ ст. Дрогобич та його околиці стали одним з головних нафтових родовищ світу. Тоді ж вулиці міста обсіли розкішні особняки багатих підприємців. Відзначимо дві вілли магната Гартенберга – на вул. Шевченка, 12, та на Франка, 36, остання з яких прикрашена статуєю давньогрецького бога сонця Геліоса. Символом елегантності та багатства нафтового Дрогобича стала т.зв. «вілла Б’янка» (вул. Шевченка, 38), яка отримала свою неформальну назву через найвідомішого з дрогобицьких літераторів - Бруно Шульца (1892-1942), який описав її у оповіданні «Весна». Зараз всередині вілли – частина експозиції краєзнавчого музею, в якому водночас представлено народне мистецтво та колекція з садиби графа Лянцкоронського (з палацу у Старому Роздолі) - меблі, зброя, кераміка, порцеляна тощо. Інші вілли, які заслуговують на увагу - №№ 14 та 23 (вілла бургомістра Яроша) по вул. Шевченка, №№ 16 та 38 по вул. Франка, № 18 по вул. Січових Стрільців (зараз тут відділ сакрального мистецтва), № 8 по вул. Мазепи (фактично – на площі Ринок), № 39 по вул. Л. Українки.  Також варті уваги кол. будинок товариства «Сокіл» (Шевченка, 29), медична бібліотека (Шевченка, 11), кол. повітовий суд (вул. Стрийська, 3) та семикласна школа (вул. Завалля, 12). В будівлі суду, де була також в’язниця, зараз відкрито музей «Тюрма на Стрийській». Далі їдемо до Борислава – центру видобутку нафти в часи Австро-Угорщини. Промисловий бум почався у місті з 1893-го, коли сюди прибув канадський промисловець МакГарві. Зараз макет бурової вежі МакГарві можна побачити в музеї історії нафтової та газової промисловості. Святинею міста є греко-католицький костел Св. Анни, де зібрані частки мощів понад 700 святих. Кожна реліквія має документальне підтвердження автентичності від Ватикану. Село Нагуєвичі неподалік Борислава – батьківщина Івана Франка. Автентичної хати Каменяра не зберіглося, тому все відновлювалося тільки на початку 1980-х – від власне хати до кузні, де колись працював батько письменника. Через вулицю збудовано великий музей з розширеною експозицією про життя Франка. Біля музею стоїть один з найоригінальніших пам’ятників Франку, на якому зображено не тільки Каменяра, а і інших геніїв світової літератури, яких він перекладав.  Невеличке село Рихтичі здивує тим, що біля церкви, яка колись була костелом, стоїть триметрова копія одного з найвідоміших монументів планети – фігури Христа з Ріо-де-Жанейро. Вона є авторською реплікою бразильського оригіналу. Річ в тім, що автор статуї в Ріо - поляк Поль Ландовський (1875-1961), був добрим знайомцем господаря Рихтичів. Нарешті, нас чекають скелі Тустані та село Урич, які слід розглядати в єдиному комплексі. Тустань - місце давніх язичницьких культів, оборонний вузол на шляху до карпатських перевалів, поєднання природньої моці та людської винахідливості. В тутешньому музеї віртуально відтворили фортечну забудову усіх історичних періодів, є можливість навіть «політати» над нею, вдягнувши спеціальні окуляри. На самих скелях обладнано сходи та переходи, створено оглядові майданчики з відповідними стендами. До музейного комплексу входить і бойківське село Урич, з незвично сучасним за концепцією музеєм локальної історії та етнографії «Хата у Глубокім». В цій автентичній бойківській хаті ми спочатку бачимо умовне родове дерево мешканців Урича, їхні світлини, а далі поступово знайомимося зі світом предметів, побутом. А завдяки ретельно проробленим інформаційним стендам-довідникам, можна дізнатись, які будинки та будівлі в Уричі є старовинними та зберегли автентичні риси, які – перебудованими, а які – збудованими без жодних натяків на бойківську традицію. З повним текстом статті можна ознайомитися тут:  http://kontrakty.ua/article/149146

    24.09.2020 36 8586