НОВОСТИ ДНЯ: Китайские ученые создали самые точные в мире часы  На территории Украины днем ожидается до +12, однако ночью будут заморозки  В США запустят самую мощную в мире ветровую турбину  Для выпускников-2021 могут разделить итоговую аттестацию и ВНО  Китай запустил термоядерное «искусственное солнце»  Минздрав обновил перечень стран «красной» и «зеленой» зон  В США разработали люксовую субмарину на шестерых пассажироввсе новости дня
Фоторепортажиметки: Рівненська область
  • 8 закинутих садиб України, які вражають 8 закинутих садиб України, які вражають

    Скільки було великих та малих садиб на усій території сучасної України станом, відповідно, на 1918 та 1939 роки, підрахувати неможливо. Розмита цифра «кілька тисяч» є, водночас, великою та замалою. Приблизні підрахунки свідчать, що на наш час цілковито знищено приблизно половина колишніх маєтків, а серед тих, що збережені, понад 90% перебувають в незадовільному або у край незадовільному стані. Контракти.ua відібрали 8 садиб, в яких ще є фрагменти інтер’єрів, цікаві для туристів, незважаючи на високий ступень руйнації або аварійності. Усі вони знаходяться на Правобережній Україні. Великі Межирічі, Рівненська область, садиба Стецьких Це невеличке містечко на Волині – резиденція заможного роду Стецьких - однієї з головних магнатських фамілій на Волині та Поліссі. Великий садово-палацовий комплекс збудований тут в 1770-х Яном Стецьким (1730-1820) на місці колишнього замку. Архітектором став італієць Доменіко Мерліні. Стецькі мешкали тут до 1939 року, поки останнього господаря не розстріляли більшовики. Далі палацові судилося стати інтернатом для дітей з видами розвитку, який і зараз – формально – знаходиться тут. Фактично ж, тільки в палацових флігелях, тому що в головному корпусі більшість приміщень є аварійною.  Якщо домовитися з адміністрацією, в центральному палаці можна буде побачити розписи та ліпнини, сходи, прикрашені видами руїн старого замку, та парадний зал, у якому також цікаві архітектурні деталі – обрамлення панно (всередині яких в 1970-х були намальовані місцеві пейзажі), зображення рогів достатку, лір, театральних масок тощо. В інших приміщеннях другого поверху також зберігається декоративне оздоблення. Окрім палацу та парку, в Великих Межиричях слід подивитися на закинутий костел Святого Антонія (1725 р., пам’ятка національного значення), дерев’яну Петропавлівську церкву (1884 р.), закинуті синагогу та єврейський цвинтар.  Вищеольчедаїв, Вінницька область, палац Когана Якщо десь і відчувається найбільше поняття «закинута краса на межі знищення», то саме тут, серед, в буквальному сенсі, хащів, які оточують палац, навпроти якого – ще одна руїна – будівля цукрового заводу. Обома володів київський купець Нафталій Коган (1850-1932). Цікаво, що розкіш відносно невеликого палацу Когана свого часу вважалася кричущим несмаком, але саме цей «несмак» вцілів - аби ми могли оцінити, що в ХІХ сторіччі вважалося неестетичними забаганками нувориша. Звичайно ж, зараз оздоблення палацу знаходиться у поганому стані. Але від повного зникнення цей апофеоз фарбованої ліпнини поки рятує саме її кількість - декором тут вкрито все, навіть двері. Основні розкоші тут знаходяться на другому поверсі. Головний зал зветься «блакитним» - через колір «небесної» стелі. Інший оздоблений картинами на мотиви пор року. В оздобленні ще одного присутня мавританська тематика. Ще тримається одна з люстр, не розібрані (але на межі цього) пара камінів. Зверніть на увагу на паркет – у кожній залі він різний, навіть іграшково химерний.  В радянські часи в палаці було влаштовано дитсадок. 2011-го в ньому спалахнула пожежа, яка не особливо зачепила головні зали, але стала причиною виведення звідси дитсадка. З того часу і почалося руйнування.  Журавно, Львівська область, палац Скшинських-Чарторийських Колись це було містечко – тут і досі стоять ратуша та деякі міського вигляду кам’яниці, мурована Михайлівська церква, колишня синагога та каплиця на цвинтарі, де поховані господарі Журавна. Головна ж пам’ятка Журавна – палац Чарторийських. Ще 20 років тому в ньому перебував дитячий протитуберкульозний санаторій, який, на папері, існує і досі. Палац збудували в період 1900-1939 рр. в стилі модернізованого французького ренесансу. Всередині ще можна побачити рештки ліпнини та різьблення. З початку цього тисячоліття палац перебуває у стадії затягнутого ремонту. За цей час встановили нові пластикові вікна – і все. Навколо будівлі - великий захаращений парк.  Коропець, Тернопільська область, палац Бадені У цьому селі (також колись містечку) стоїть палац, який буквально декілька років тому був на межі повної загибелі – у вересні 2014-го провалився дах центрального куполу. Зараз дах відновлено, й навіть розроблено навіть детальний та дуже вартісний проект реставрації (на 66 млн грн), але виконано тільки першочергові консерваційні роботи.  Коропецький палац завершили будувати 1906 року на замовлення графа Станіслава Бадені у стилі віденського ренесансу. Головне, що привалює в обліку палацу – три бані, які надають йому неповторного вигляду. Під час Першої Світової палац розграбували російські війська. В Другу Світову він не постраждав, тому до 1955 року тут навіть знаходилися усілякі офіційні установи. Далі його передали військовому інтернату. Якщо вам вдасться потрапити всередину, ви побачите частково збережені ліпні прикраси у бібліотеці та декількох залах, оздоблення ніш-стінних шаф, декілька кахельних пічок, старовинні двері, набірні паркети в головних приміщеннях першого поверху. З урахуванням усіх руйнувань, це доволі непогано.  Нападівка, Вінницька область, садиба Ланге Тут, серед подільського лісостепу, мешкав та помер датський письменник, дипломат, етнограф, агроном та ботанік Тор Ланге (1851-1915) – людина, яка втретє, після легендарної доби вікінгів та нещасливого походу Карла ХІІ, відкрила Україну світові, причому суто мирним шляхом – через переклади та поетичні твори. Данець оселився тут через шлюб – у маєтку дружини Наталії. Подружжя мешкало в Нападівці з 1883-го по рік смерті Ланге, а наприкінці 1920-х його літній удові дозволили виїхати у Данію, туди ж перенесли і прах вченого. Після цього палац розграбували, а бібліотеку Ланге знищили.  В Овальній залі та одній з суміжних кімнат колишнього маєтку досі можна побачити колони та ліпні барельєфи зі сценами на античні теми. Ланге вони подобались – бо він був ще й блискучим перекладачем античних авторів. Райгородок, Житомирська область, садиба Мазаракі За 19 км від Бердичіва знаходиться справжня садибна перлина, яка досі практично ніяк не підпадає у туристичні маршрути. Між тим, саме вона збережена поки чи не найкраще з усіх, описаних в цьому нарисі. Будинок в Райгородку (фактично, заміську віллу) звела 1887 року родина грецького походження Мазаракі. Стиль палацу трактується як «фантазії на тему тосканських вілл».  Зовнішній вигляд будівлі дійшов до нас майже без змін. Особливість її – чотири несхожих фасади. Крім того, замовник та архітектор добряче «погралися» з численними терасами, лоджіями, балконами, дерев’яними колонками балкону, та звели вежу, стилізовану під замкову. Всередині можна побачити фрагменти оздоблення, дерев’яну стелю та перила сходової клітини – до речі, чи не найкраще збереженої частини будинку.  Старий Розділ, Львівська область, палац Жевуських-Лянцкоронскьих Ця резиденція колись навіть мала власну назву – Франкопіль. Будівництво величезного ансамблю велося практично 30 років, починаючи з 1874-го. Найбільш відомим власником палацу був граф Кароль Лянцкоронський (1848-1933) - мандрівник, історик, археолог, колекціонер та меценат. Зібрана їм колекція вважалася третьою за значущістю в усій Австро-Угорські імперії, а потім – другою у відновленій Польщі. В 1890-х роках він привіз з Малої Азії багато античних старожитностей та прикрасив ними палац, хоча особливо їхнє походження не афішував – в ті часи вивезення раритетів почало вже вважатися моветоном. Найбільш цінні речі та картини син Кароля ще перед Другої Світовою завбачливо забрав до родових маєтків у Австрії та Швейцарії. Решта, тобто практично усе, включно з меблями, що знаходилося у палаці на 1939 рік, було вивезено до музеїв Львова та Дрогобича. Та частина колекції, що залишилася у Дрогобичі, є тепер окрасою тамтешнього музею. Радянська влада відкрила у палаці санаторій, який проіснував до початку 2000-х, поки його задешево не продали приватному власнику – і це обернулося вивезенням у невідомому напрямку решток оздоблення часів Лянцкоронських. Зараз палац повернуто у державну власність, але він продовжує руйнуватись. Зверніть увагу на барельєфи-маски, що прикрашають фасад палацу - не виключено, шо це також можуть бути античні оригінали. Рятує їх досі тільки те, що вони вмуровані занадто міцно, і при виколупуванні їх можна пошкодити. Всередині стан палацу нагадує більше руїни радянського періоду, хоча можна ще побачити оздоблення стель, сходової клітини та ліпнину у декількох залах. Все це треба шукати, адже палац дуже великий, і артефакти минулого можуть зустрітись у будь-якому приміщенні. Стригани, Хмельницька область, палац Четвертинських Споруда дивного вигляду, стиль якої визначають як суміш модерну з неоготикою, «кричить» до нас вибитими вікнами посеред занедбаного парку, що знаходиться між околицею Славути та градирнями Хмельницької АЕС. Чомусь саме тут мимоволі виникають асоціації про «прокляті місця», й недарма - наприклад, 1944 року червоні партизани (а фактично - працівники НКВС), які отаборилися в палаці, розстрілювали на подвір’ї місцеву молодь, яка намагалися втекти до УПА. Після Другої Світової в цій садибі знаходилися протитуберкульозний санаторій, дитячий табір і навіть тренувальна база місцевих футболістів. Всередині й досі тут можна зайти унікальні елементи інтер’єру. Наприклад, в оздобленні практично усіх кімнат по кутах можна побачити зображення сов – можливо, символів масонського братства. На першому поверсі, у вестибюлі, знаходиться величезна настінна картина, що зображує нічний пейзаж, місяць над водою і сидячого грифона на березі, а на бічних арках ще збереглися зображення двох янголів. Склепіння вестибюлю спирається на ліпнину у вигляді грецьких богинь, по центру – родинний герб Четвертинських. Ось таким виявився наш сумний променад тільки дещицею маєтків, які знаходяться на межі загибелі. Останні рештки колишньої краси потенційно ще можна врятувати, але для цього потрібні і великі кошти, і велика воля. Тому хоча б зафіксувати, заради власного сумлння, збережені об'єкти ми можемо та маємо. Повний текст статті можно прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/151137 Павло Ковальов

    09.10.2020 38 9720
  • Маловідома Рівненщина: найстарший дуб, унікальні поліські традиції, палацові привиди та романтична залізниця Маловідома Рівненщина: найстарший дуб, унікальні поліські традиції, палацові привиди та романтична залізниця

    Цей нарис познайомить вас з маловідомою Рівненщиною. Ми побачимо цікаві народні традиції в Сварицевичах, старійший дуб на території України та найстарший діючий в країні вітряк, проїдемось вузькоколійкою, відвідаємо привидів Млинова та єдиний в світі геологічний заказник в базальтовому кар'єрі тощо. Почнемо з Антонівсько-Зарічнянської вузьковолійки (вона ж - «Поліський трамвай», «Бурштиновий шлях» або приміський потяг №№ 6391-6392) на півночі області. 2007 року вузькоколійка стала переможницею конкурсу «Сім чудес Рівненщини». Це унікальний для України маршрут: ширина колії - 750 мм, що вдвічі менше за стандартну колію 1520 мм, а довжина - 106 км, що робить її однією з найдовших діючих вузькоколійок у Європі. При цьому міст через річку Стир на цьому шляху є найдовшим дерев’яним залізничним мостом у Європі (153 м). Усього ж дерев’яних мостів на маршруті – понад 30. Потенційна швидкість потяга – до 40 км, але зазвичай він їде зі швидкістю 26,5 км, що дозволяє насолодитися природними красотами. Окремої уваги заслуговує музей в Антонівці, який розповідає історію вузькоколійки. Радимо відвідати й геологічний заповідник «Базальтові стовпи» - єдиний такий у світі. Це затоплені підземними водами кар’єри № 3 та № 5. Посередині кар’єру № 3 є ще острівець у формі серця. В міжвоєнні часи це був найбільший базальтовий кар’єр Польщі, причому камінь йшов на експорт – ним замощували площі Відня та Парижу. Камінь тут видобувають й досі. На півночі області є також дуже цікаве село Глинне. По-перше, воно відоме тим, що тут росте одно з найбільш визначних дерев України – 1300-річний «Юзефін» дуб. Старійшина українських лісів має окружність стовбура понад 8 м при загальній висоті дерева в 20 м. Навколо ростуть й інші дуже старі дерева – сосни, ялини тощо. По-друге, на околиці села знаходяться курганний могильник XI-XIII ст. з 28 курганів та козацькі хрести, які вважають наслідками сутички в цих місцях загонів з військом князя Радзівіла у 1595 році. А найцікавішим в Глинному є його соціально-демографічний вимір: у жовтні 2017 року Рівненський облстат повідомив, що саме Глинне є найбільш багатодітним селом Європи! На території сільради проживає понад 280 багатодітних сімей – тобто, родин, де є троє і більше дітей. Щороку в селі народжується до 250 дітей. Наприклад, в селі мешкає родина Ковалевичів, в якій вже народилася 19-та дитина. В родинах тут, в середньому, від 8 до 12 дітей – і навіть є своєрідне змагання між ними у тому, де дітей найбільше. Так от: вважається, що до такої плодючості глинчан дотичним є… той самий дуб, до якого вже понад 1000 років ходять місцеві жінки з проханням легкий перебіг вагітності та пологів, про здоров’я дітей та про те, щоб дітей було більше. І, як бачимо, дуб явно їм допомагає! В селі Гоща, що на трасі Київ-Львів, стоїть садиба у т.зв. «фахверковому стилі». Палац, зведений на наприкінці ХІХ ст. - взірець поєднання фахверкового стилю та модерну. Він зберігає всередині дерев’яні сходи з перилами відповідного візерунку, а також обрамлення внутрішніх дверей. В радянські часи палац практично повністю обклали плиткою, що спаплюжило сприйняття його краси та зруйнували і башту, яка надавала споруді додаткового романтизму. Добре, що зберігся модернових обрисів ганок. Окрім садиби, обов’язково зверніть увагу в Гощі на Михайлівський храм. В середині XVII ст. його збудували як центр православного чоловічого монастиря та оборонну споруду (стіни мають товщину до 2,3 м). Ризницю церкви прикрашає портрет княгині Саломирецької, фундаторки храму, написаний 1639 року – одна з лічених збережених пам’яток такого роду, що продовжує знаходитись у тому ж місці, де і століттями. У церкві є ще одна цінна пам’ятка – сонячний годинник XVII ст. Зараз навколо розбудовано монастир МПЦ. Село Красносілля привертає увагу пам’яткою промислової архітектури минулого – вітряком 1895 року. Він досі діє, та є одним з найстарших в Україні, який виконує свою роботу. Його контури – відверто архаїчні, вони відсилають нас до суворої поліської архітектури оборонних дерев’яних церков та костелів. При цьому інженером, який збудував вітряк, є не місцевий уродженець, а чех Іван Клічник. Вітряк став головною туристичною атракцією села настільки, що тут вирішили проводити вересневий фестиваль «Красносільські вітряки». А тепер запрошуємо до містечка Млинів, а точніше – до його… привидів. Серед українських «містичних» адрес Млинів виділяється тим, що його «головний» привид має повну історичну «атрибуцію». «Білу даму» Млинова звуть Розалія Любомирська, уроджена Ходкевич (1768-1794). Вона була фавориткою французької королеви Марії-Антуанетти, та страчена 30 червня 1794 року в Парижі. Легенда говорить, що нібито в ту хвилину, коли голова екс-фрейліни впала на паризьку бруківку, її мати, Людвіга, побачила у Млинові безголову тінь доньки, а на стіні сама собою окреслилася тріщина у вигляді жіночого профілю з високою зачіскою. З того часу ця тріщина вперто не піддається усім ремонтам. Додали похмурого забарвлення садибі Ходкевичів і експерименти брата Розалії, Олександра, який цікавився електромагнетизмом, намагаючись оживляти трупи, і той факт, що більшовики 1919 року розстріляли прямо в палаці ще двох жінок – Юлію та Софію Ходкевич. Екстрасенси й поготів бачать в саду та музейному флігелі десятки привидів – чоловічих, жіночих, дитячих тощо. І це при цьому, що власне палац був розібраний у радянські часи, і на його місці зведено будівлю ветеринарного технікуму. Переміщуємося тепер до Новомалина. Колишній замок в цьому селі був колись перебудований на бароковий палац, від якого залишилися романтичні руїни. Але ці руїни виявилися доволі популярною локацією у туристів. Причиною тому - обриси імпозантної, незважаючи на стан, в якому вона перебуває, каплиці, хоча ми й бачимо тільки третину її об’єму. На наш час вона є єдиною такого силуету в Україні. Власне, колись каплиця була баштою замку, і саме цим пояснюється є незвичний п’ятикутний план. Свій ж вигляд вона отримала в вже в період романтизму, на початку ХІХ ст. Автором перебудови, не виключено, міг бути скульптор Томаш Сосновський (1810-1886).  Повертаємось, наостанок, знову на північ області. У селі Сварицевичі зберігся цікавий обряд – «Водіння Куста». Обряд внесений до списку найціннішої нематеріальної спадщини України. «Водять куст» протягом Троїцьких свят – тобто, під час літнього сонцестояння. Колись це була своєрідна форма спілкування з духами предків, які, нібито, раз на рік повертались до світу цього з «інспекцією». Кущ-«куст» (дівчина, цілком вбрана у гілля та листя) мав уособлювати душі померлих, які виходили «з великого лісу». Гурт дівчат на чолі з «кустом» обходить оселі, співаючи спеціальні пісні та закликаючи господарів обдарувати «куст», аби наступного року все було добре. Унікальність «водіння» у Сварицевичах в тому, що це єдиний населений пункт на Поліссі, де подібну практику проводять досі. Останніми роками «Водіння Куста» стало головною частиною місцевого етнофесту. Повний текст статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/151760

    25.09.2020 31 7272