Тарас Прохасько: Література - це остання територія світової свободи

– Чи вважаєте ви себе успішним письменником? І чи багато таких в Україні?

– Потрібно спочатку розібратися з поняттям «успіху». Значення слів, які надто часто вживаються, поступово стираються. Кожен час додає до цього значення своїх стереотипних особливостей і вони виникають в уяві, коли чуєш це слово. Натомість кожне слово, в тому числі успіх, є набагато ширшим.

Я вважаю себе успішним у певному сегменті. Якщо взяти спорт, то хтось може бути успішним футболістом в той час, коли футбол є піково комерційним спортом. А хтось – блискучим стрілцем з луку, на якого майже ніхто не дивиться. Я вважаю себе успішним, незважаючи на те, що наклади моїх книжок невеликі і я не отримую винагороди, за яку я міг би трохи краще існувати.

Але при цьому я можу робити те, що я хочу все життя. Те, для чого я найбільше придатний. І я можу робити це так, як я хочу і не зважати на вимоги редакторів чи ще когось. Я знаю, що є кілька тисяч людей, які багато років читають те, що я написав і тому я вважаю, що це успіх.

Успіх для мене – це внутрішній спокій і гармонія. Їх можна досягнути в різні способи. Я вважаю, що є успішні жебраки, каліки, монахи, які взагалі нічого не показують.

Людина живе в двох дуже важливих вимірах – з одного боку, вона робить себе для себе, а з другого, не може обійтися без того, щоб це життя не показати комусь іншому. Тому найбільший успіх, якщо він нікому невідомий, є неповноцінним.

Будь-яка внутрішня робота, якщо людина не має з ким поділитися нею, видається абсурдною. Так само не можна бути невідомим генієм. Той, хто сидить у печері, не може ним бути.

– Які повинні бути умови для того, щоб українець отримав Нобелівську премію з літератури?

– Українська література дуже затримана в рості. Я сьогодні дивився передачу про Мертве море. Там казали, що біля нього дуже багато випарів брому, тому дітям не варто довго перебувати поруч – припиняється ріст. Українська література дуже довгий час перебувала у ситуації, яка стримує розвиток. І нещодавно почала почуватися вільною. По-справжньому важливий період був гласність і перебудова. Багато хто перестав себе цензурувати. Але літературі ще дуже багато треба зробити, наговорити, виробити мовного апарату. Впродовж довгого часу до неї вживали різних способів затримки. Вона дійсно є менш розробленою, ніж російська чи польська. Незважаючи на величезний прорив у літературі, нам ще потрібно років на двадцять відкинути думку про Нобелівську премію – і просто писати. І проробляти неотриманий досвід.

– Що потрібно зробити для інтеграції України в міжнародний культурний процес?

– За останні десятиліття переклали багато українських авторів. Це – найголовніше. Я бачу у цьому великий прогрес.

До речі, я згадав, що може прискорити отримання Нобелівської премії. Цей спосіб трохи таємний, але не незаконний. Потрібно, щоб у Швеції з’явився хороший авторитетний перекладач з української на шведську. Хто б що там не казав, але без перекладів на шведську дуже важко отримати премію. Бо все ж таки її видають у Швеції. Це був би добрий український хід.

Україною у світі цікавляться. Наприклад, Сергій Жадан зробив феноменальні речі для поширення знань про Україну. Література ж це не документ реальності, а документ мрії чи фантазії. Він зумів нашу Україну подати страшенно літературною. Може статися, що саме він буде нагороджений Нобелем. Він зробив ту Україну, з якою ми не всі згідні. Але вона для тих, хто її не знає, є максимально прийнятною, як художній образ.

– Як слід писати про війну? Той же Сергій Жадан говорив про це в тому дусі, що не слід писати так, наче нічого не змінилось, не можна писати так, як ти писав до війни. Що ви обрали для себе?

– В мене була інша проблема. Ми з різних українських світів і це є нашою силою, тому що такі світи можуть об’єднуватися. Я задавав собі питання: «Як можна про це писати, якщо про невідворотність вже стільки було сказано?»

Я зі свого українського куточка вже давно знав, що щось таке має статися. І тут я не кажу про війну. Нас привчили за 90-ті роки в межах Європи забути це слово і всі навіювали, що такого не може статися. Але було очевидним для нас, що приживлення різних імунних речей не може обійтися без кризи. Мусить пройти процес запалення і відторгнення.

Тепер – я не знаю. Моя позиція довгий час була такою, що багато речей є штучними. Поняття територіальної цілісності є також певною фальшивкою, яку ми приймаємо. Потрібно дати їм свободу людям – і хай вони собі роблять, що хочуть. Виявляється, що так неможливо.

Тому моя наступна думка була – як цих людей, які закрутили себе у ненависті, інтегрувати між собою. Зараз я налаштований більш оптимістично і знаю, що така ситуація була у багатьох європейських країнах. Просто вони проходили її у в різні етапи розвитку. Україна проходить ту ж столітню історію, але пришвидшеним темпом. Найбільшими непримиренними ворогами усіх європейських народів були свої ж. У Німеччині, Франції і Іспанії найжахливіші речі діялися в рамках внутрішніх протистоянь. Тепер вони спокійно живуть, як країни, так що я вірю, що це можна пережити.

Писати про це можна у два способи. Зближенно до репортажу, тобто всю правду. Це як екологія. Є милі пташки соловейки, яких нам шкода, якщо їх хтось ображає. Але треба показати, що ті самі соловейки страшенно жорстокі, вбивають інших істот і часом навіть своїх братів. Та це не відміняє того, що вони гарні, милі і вартують того, щоб жити. Треба показувати повноту картини, що все це є нормальним, природнім і ми мусимо з цим жити. Нічого не слід приховувати через якісь фальшиві ідеологічні схеми.

Не варто казати, що на Донбасі 80% мешканців ЛНР і ДНР мріють про те, щоб вернутися в дружню українську сім’ю. І не слід також казати, що 60% ненавидять Україну і готові її розірвати у будь-якій формі. Не можна уникати усіх сторін повної картини – в одній і тій самій людині може жити ненависть і любов до України. І навіть це варто передати.

Другий підхід. Література – це розповідь про свої міркування. Це остання територія, де можна писати все, що хочеш і відчуваєш. Літератор може писати, не маніпулюючи правдою. Вихідною точкою тут має бути зображення реальності своїх переживань і міркувань.

– Ви пишете, що головною мотивацією до письменництва для вас є фіксація дійсності. Як би ви зараз зафіксували дійсність в Україні?

– Я б хотів показувати не найактуальніші речі, які сьогодні є, а завтра їх немає, а зафіксувати властивості і особливості українського способу жити та сприймати світ. У різних сферах. Мені здається, що ця література є найбільш правдивою.

Для мене також дуже важливою є мова. Література є творенням і узаконенням мови, а письменник –  той, хто дає назву речам, які поки що не названі. А такого неназваного з’являється багато щодня. Потрібно знайти це означення, відтінок слова, який відображає певну реальність і ввести це у мову. Я би хотів, щоб письменники не забували про українську мову. Точніше, взагалі про мову, якою вони пишуть та знаходили в самих мовних конструкціях відображення дійсності.

– Якщо говорити про літературний процес, то чи потрібно якось законно узгоджувати питання мови?

– Коли право і юристи починають доходити до літератури, то це мінус усім. Це остання територія світової свободи. Це місце, де ще можна все. Тому я вважаю, що юридично нічого не потрібно робити стосовно літератури.

Але чітко треба усвідомлювати дві речі. Україна є двомовною країною. Націоналісти говорять про велику Україну і монолітну українську мову. Це нонсенс. Це найбільше мучить і викликає найбільше нервових і стресових ситуацій.

Можливо, варто визнати те, що Україна є двомовною країною. Я би навіть сказав, що вона є чотиримовною. Є люди, які говорять української або російською, а є ті, які говорить українською і в деяких випадках переходять на російську і ті, кому ближча російська, а вони, виходячи із громадянського обов’язку, іноді переходять на українську. Це дуже складна мовна ситуація. Треба визнати, що вона така є. Це, як прийняти себе. І воно може бути боляче усім категоріям. На цьому вся законодавчість стосовно літератури закінчується.

Далі починаються людські штуки, які законодавство не може сприйняти. Біль, образа, агресія, стрес. Ніхто зі всіх груп не може бути в мовному питанні захищений від людських ситуацій.

– Чи не боїтесь ви, що української стане менше, якщо цей процес не регулювати?

– Немає особливих сучасних обґрунтувань, щоб регулювати мовний процес. Мені буває дискомфортно, коли я стикаюсь з цією ситуацією. Особливо поза своїм рідним ареалом, але інакше бути не може.

Нам важливіший відхід від тоталітаризму, ніж використання тоталітарних підходів для вирішення своїх проблем. Ми обрали шлях вибору, людської цінності і тому не можемо впливати на ці речі.

Я не виключаю того, що українська мова в силу загальносвітових тенденцій може звузитися до кількох мільйонів носіїв. Це сумно, але є різні світові процеси. Можливо, ми потрапимо саме в такий. Зрештою, кожного місяця зникає декілька неповторних мов. Вони зникають не тому, що їх кудись висилають чи влаштовують Голодомор. Як це не боляче говорити, але я не вірю, що настане кінець світу, якщо мовців української стане значно менше. Мені важливо, що я нею володію і що є люди, з якими я можу нею поговорити. В цьому і полягає вільний вибір. Ідеологи повинні розуміти, що людська природа є набагато складніша, ніж вкладається в певні гасла. Я за те, щоб було поменше насильства. І якомога менше людей в Україні, які могли би за розмову українською в далекому районі отримати по голові.

Бесіду вела Олена Скирта, Platforma