Гра в шашки, або балада про одного солдата, від якого відвернулась його країна

Волонтер Діана Макарова: 11-го травня, ЛНР (читай ФСБ) викинула на ютьюб відео. Це було відео допиту Тараса Гап'яка, сержанта 1-го батальйону 24-ї бригади. Перебіжчика з лав ЗСУ на сторону ЛНР.

Багато хто з вас вже бачив це відео.

Це інтерв"ю особисто я чекаю вже більш ніж півтора місяця. І я йому дуже зраділа. Так, ви не помилились. Я, український волонтер Діана Макарова, чекаю від ЛНР відео з Тарасом Гап'яком. І дуже йому рада. Чому? А зараз я вам поясню. Але спочатку про Тараса.
Я його не знала, жодного разу з ним не зустрічалась. Але вже другий місяць я займаюсь його справою. І мені іноді здається, що я знаю Тараса так, неначе я його ростила та виховувала, неначе він зростав і проходив службу на моїх очах.
Тарас пішов служити в армію 19-ти років. І одразу попав на фронт. Служив він срочником. Прошу вас запам’ятати цей факт.
І тут одразу постає питання – як так, невже срочники воювали у нас на фронті? Так, воювали. У дуже великій кількості. Якщо ви цього досі не знаєте – я просто подивуюсь вам, і ми підемо далі. Воював Тарас у бойовій 24-й бригаді. Увесь час на нулях.
*нуль – це нольова позиція, тобто така, яка стоїть на самісінькій лінії фронту і приймає на себе увесь вогонь – артилерійський та стрілковий. Тобто, міномети, кулемети, саушки, автомати і усе, що тій Росії впаде в голову прислати в своїх гуманітарних конвоях. І це друге, про що я вас попрошу пам’ятати.
Після закінчення строкової служби Тарас підписав контракт і продовжив службу у 24-й бригаді. Перший батальйон. І це третє, про що я вас прошу пам’ятати.
У мене є часткове почуття провини перед першим. Тому що колись давно я отримала фронтову заявку від того батальйону. І посміялась тій заявці. Бо ж я чудово знала, що на той час 24-та бригада, провоювавши рік на передовій, давно вже вийшла на ротацію. І жодного батальйону, жодної роти чи взводу 24-ї в зоні АТО немає, і не може бути. І помилилась.
- Ти знаєш, виявляється, є такий батальйон, – сказала мені по телефону Вікторія Мірошніченко, моя колега та друг. – Стоять як і стояли, на нулях.
Вони стояли вже більше року, коли бригада ЗНОВУ, вже вдруге, вийшла на фронт. І перший батальйон … перейшов на нові позиції. На нові нулі. Навіть не виходячи на бойове злагодження. А Тарас перейшов на третій рік своєї служби на фронті. На нулях. Завжди. Три роки – з 19-ти до 21-го свого року життя.
Силували його? Ні, він сам обрав таку долю – долю військового, який захищає свою країну. Як обирали таку долю тисячі українців разом з ним.
… Я взнала про Тараса лише після його зникнення. Боєць раптово зник з бригади. З передової. З нуля, звідки й до магазину в Попасній не завжди можна вирватись. Бо нульова та позиція досить небезпечна. І навіть не кожен шалений волонтер туди проїде, везучи допомогу. Куди ж він зник і чому? Отут і починається детектив.
Бригада взнала про зникнення бійця не одразу. Першою взнала мама. Тарас їй подзвонив вночі, з незнайомого номеру і сказав, що з ним усе нормально. Сказав таким незвичним тоном, що мама не спала до ранку. А вранці зателефонувала по тому незнайомому номеру. Де їй і відповіли, що її син в полоні.
В ПОЛОНІ
І це четверте, що я вас попрошу запам’ятати.
Через два дні і бригада взнала про те, що один з її бійців знаходиться у полоні. Прошу уваги – аж через два дні. Тобто, опорний пункт, де знаходився сержант Гап"як, не одразу повідомив про зникнення одиниці особового складу.
І далі закрутилось, подумаєте ви. І зробите помилку. Нічого не закрутилось. Далі була тиша.
Ніхто нічого мамі не повідомляв. Ні комбриг, ні комбат, ні комроти, ні замполіт бригади, або, як це називається – заступник командира з морально-психологічного виховання.
Аж ми, волонтери, мусіли шукати номери телефонів замполіта бригади, комбату, комроти і так далі. І мама бійця вже сама організовувала розшук свого сина, телефонуючи командирам, аби задати одне-єдине запитання:
- Де мій син?
Бригада про те не знала й навіть не збиралась про це взнавати. Комбриг ігнорував матір бійця.
Повторю – КОМБРИГ ІГНОРУВАВ МАТІР СВОГО БІЙЦЯ
Ми допомогли. Звернулись через свої канали до певних контор – контори «пробили» номер телефону, з якого дзвонили мамі, і виявилось, що цей номер знаходиться на стороні ЛНР.
Про це мама бійця теж повідомила бригаду.
Отже, маємо картину. У бригади пропав боєць. Бійця розшукує мама. Командири бійця бояться говорити з нею по телефону, щось мямлять, ховаються, не беруть трубку.
Натомість по сектору оголошено розшук по блокпостам. Бійця оголошено в СЗЧ – самовільне залишення частини.
Отже, бригада знає, що боєць знаходиться в полоні. Що йому дали змогу сказати кілька слів мамі. Що телефон, з якого він дзвонив – знаходиться в ЛНР. ЛНР підтверджує – боєць у ПОЛОНІ. І бригада оголошує бійця в розшук… на українській території АТО. Як дезертира. Найлегша справа, правда?
Зараз я вам скажу, а ви нікому не кажіть, бо це секрет Полішинеля – у нас дуже багато дезертирів. Їх так багато, що вже давно ніхто їх не шукає. Це вам не 14-й рік, коли на фронт ішли добровольці, і вони ж робили наш переможний крок по фронту.
Так, зараз в армію на контракт йде досить багато непевних осіб. Які тікають з армії, ледь зачувши перші постріли. І шукати тих бігунів – діло марне, та й не до того. Оголосити бігуна в СЗЧ – це найпростіше, що може зробити бригада. будь-яка бригада. І діло йде на полиці.
Отже, командири 24-тої бригади оголосили Тараса Гап’яка дезертиром і на тому заспокоїлись. ВСП зателефонували мамі Тараса, провели з нею бесіду на підвищених тонах, практично допит – і теж заспокоїлись (допит проводив львівський офіцер Задеревський Тарас Андрійович, служить в тилу, номер телефону збережено. Кому цікаво, чому тиловий офіцер дозволив собі терзати й без того змучену матір бійця, який три роки провоював на передовій – я повідомлю номер. Запитайте в самого цього офіцера).
Далі волонтери організували виїзд матері бійця в бригаду. Прямісінько на фронт. Мати їхала шукати свою дитину, бо більше нікому до її дитини не було діла. Там вона намагалась зустрітись з комбригом, замполітом, комбатом – аби хоч щось взнати. Усі від неї ховались.
Я наполягаю на цьому слові – командири ховались від матері, футболили її від комендатури до ВСП.
Бригаді не було чого сказати матері бійця. Бригада не хотіла нічого сказати матері бійця. Бригада не збиралась шукати свого бійця.
… Пройшло майже два місяці.
Наше розслідування давно вже розставило крапки над цим детективом. Свідки зникнення Тараса Гап’яка давно розказали, що сталось в березні на нульовому опорнику 24-ї бригади. І ми теж можемо вам розказати про це.
Третій рік на нулях. Третій рік під вогнем противника. Без відпусток, без змоги швидких ротацій. Та взагалі без ротацій. Не завжди маючи змогу відповісти вогнем на обстріли – адже у нас Мінськ. Ми ж не можемо відповідати вогнем. Наше діло – ховатись у бліндажі і пересижувати обстріли.
У хлопців зірвало дах.
Був алкоголь. Мабуть, немало. Так, дорогі мої, це стається досить часто. Не усі нерви витримають те пекло, в якому змушені жити наші захисники. І хто засуджує бійців за це – велкам до воєнкомату, підпишете контракт і ви у пеклі. А вже тоді, пройшовши три роки, засуджуйте. Ок?
І хлопці, випивши, вирішили піти воювати. Вони спокійно пройшли ту страшну лінію фронту, за яку нам забороняє заступати проклятий Мінськ, пройшли в окопи противника, які виявились ПОРОЖНІМИ. І це останнє, про що я вас прошу запам’ятати.
І уявити тим часом, що ти сидиш під артилерійським вогнем роками – а напроти тебе бувають і ПОРОЖНІ окопи. І ти розумієш, що взяти ті позиції тобі ніц не варто – аж нема наказу. Тут в кого хочеш дах зірве.
Хлопці стріляли в небо. Хлопці встановили прапор України над тією позицією, яка була, виявляється, такою нескладною в тактичному ба навіть стратегічному сенсі. А Тарас пішов далі. Без документів, без речей. Усього з одним рожком до автомату. І втрапив у полон.
Бо не все так легко, як здається в нашій війні. Бо один в полі не воїн. Бо неможливо бути воїном цієї війни – коли головні генерали та головнокомандуючі нашої країни не воїни.
Далі просто. Для кого просто, а для кого й складно. Витяг з діалогів, які я провела сьогодні з певними службами:
- Ми вже на другий день його зникнення знали, що він перебіжчик.
- Як знали?
- Він сам підтвердив.
- Чому тоді одразу ЛНР (читай ФСБ) не викинули подібне відео? Адже ми знаємо, яка знахідка для ОРДЛо такі відео. Як вони працюють над тим, аби показати, що українські бійці не хочуть воювати.
- Не знаю. Можливо, його били. І вони чекали, доки зійдуть з обличчя побої.
- А чому його били, якщо він одразу підтвердив, що добровільно перейшов?
- ………. ?
Тобто, ніщо не витримує перевірки звичайною логікою. Так знали служби чи не знали? Так шукали чи не шукали? Натомість - сьогодні мати Тараса знову подзвонила замполіту 24-ї бригади. У відповідь вона отримала шквал крику, пресінгу і наостанок:
- А звідки я знаю, де він був два місяці? Чому він лише учора прибився до сєпарів?
Ну, тут вже відмовляють останні залишки логіки.
… Я бачу картину так – а ви поправте мене, якщо я неправа.
Ніхто нікого особливо не шукає. Хлопці зникають в різних бригадах. Лише ми, волонтери, знаємо десятки таких випадків. Найлегше їх оголосити в СЗЧ – дезертир та й по всьому.
А коли вже з хлопця вибили визнання та показали усьому світу – в нього втрачаються усі шанси на звільнення. Бо його армія відвернулась від нього. Бо його країна відвернулась від нього.
І знову витяг з діалогів:
- Багато хто не здався. Ще в Іловайську хлопців били й вимагали визнати, що вони перебіжчики. А вони не здавались.
- А ти не зрівнюй Іловайськ першого року війни і зараз. Тоді хлопці йшли вперед і перемагали. Зараз хлопці сидять в окопах та бліндажах і навіть не завжди мають право воювати. Зараз наша країна з усих сил показує своїм бійцям, що вони їй непотрібні. І історія Тараса Гап’яка цьому доказом.
Я побачила відео, і я йому рада - значить, хлопець живий. Я продивилась відео. Тарас говорить досить спокійно і впевнено. Він не здає жодних військових таємниць. не підтверджує нічого такого, про що б не було відомо. ось і я – я спокійно говорю в інтернеті про недоліки нашої армії, нашого фронту, нашої стратегії та тактики. Допит Тараса розіграно за нотами – він говорить лише те, що йому надиктували. А ми вже тут знаходимо невідповідності. Те, чого б він ніколи не сказав. Оті смішні ціни, оті невідповідності в зарплаті. А мама бачить новий шрам на обличчі…
Є закон. Коли ти попадеш в полон – співай. Говори правду. Говори усе, що знаєш. Все одно вороги знають ще більше. аніж знаєш ти, в наш час коптерів та фейсбуку. Так, братці, це нормально для сучасних війн. Нікому не варто, попавши в полон, зображати з себе Зою Космодем"янську. Герої краще працюють, коли виходять з полону.
Тарас розумний хлопець. Він у своєму відео сказав усе, що міг – не сказавши нічого зайвого.
Більш ніж півтора місяці готувало ФСБ те відео – і мені навіть страшно уявляти, через що пройшов Тарас за ці півтора місяці. Пройшов, вірячи, що він потрібен цій країні. Країні, якій віддав він три роки свого життя у пеклі. З 19-ти років…
Сьогодні, 12-го травня, рівно через день після того, як відео стало доступним на ютьюбі – Прес-центр штабу АТО дав повідомлення:
«11 травня в мережі Інтернет було розміщено відеоматеріал допиту невизначеними особами військовослужбовця ЗСУ сержанта військової служби за контрактом Гап’яка Т. Я.
За попередньою інформацією було встановлено, що він самовільно залишив місце служби наприкінці березня цього року. За даним фактом було проведено службове розслідування, а також надіслано повідомлення у військову прокуратуру та у Військову службу правопорядку.
Після ретельного вивчення інциденту, який стався наприкінці березня, та врахування всіх обставин військовослужбовця було позбавлено військового звання «сержант» згідно Дисциплінарного Статуту Збройних Сил України.
Матеріали службового розслідування направлено до військової прокуратури для прийняття правового рішення за статтею 430 ККУ – «Добровільна здача в полон».
Армія відмовилась від свого бійця. Бо це найлегше. Спочатку назвати дезертиром. Потім – перебіжчиком. А чо, він же сам сказав! Армія - це шашкова партія на столі великих ігроків.
Боєць - це шашка, яку не жалко і віддати...
Але керівництво армією, оті самі наші представники Генштабу, оте наше злощасне СБУ чи то ФСБУ, не знаю вже, як правильно писати – це ще не країна. Країна – це ми. І Тарас Гап"як – один з багатьох таких, кого зараз ламають у полоні. Кому вже нема куди вертатись. Хто потрібен лише своїй мамі. Яка вірить у свого сина і не віддасть його ім’я на поталу.
Але країна теж відмовилась від свого бійця.
Я скажу вам страшне – а ви просто повірте. Зараз мама бійця отримує погрози та пресинг по телефону. Вдумайтесь – мати, яка відправила на фронт свою дитину. Яка підтримувала дитину як могла – а для кого 19 років не дитина, той не жив. Матір, яка згодилась з підписанням подальшого контракту на службу в армії – НА ФРОНТІ! Матір, яка своїм горем, болем, безсонними ночами теж прикривала нас – зараз отримує погрози по телефону. Бо в нас же як – те, що показали по телевізору, є правдою, лише правдою, і нічим крім правди.
Бійці. Волонтери.
Усі ті, хто ходить по передній лінії фронту і зовсім не застрахований від полону. Уявіть, що ви отак попали, і поки з вас вибивають визнання у всіх гріхах, а найбільше у тому, що ви захищали свою країну – вашу матір криють знайомі й незнайомі. Погрожують їй… Як вам така картина?
Тарас Гап’як визнаний злочинцем. Визнаний, виходячи лише з позиції тієї ж ЛНР (ФСБ). Не визнаний злочинцем мер Дружківки:
«Три роки СБУ і поліція розслідують страшенно заплутану і складну справу щодо мера Дружківки, який у 2014-му а) підтримав "ДНР", б) дав команду підняти прапор "ДНР" над міськрадою і в) у комунальній газеті друкував "Акт о государственной самостоятельности ДНР". Причому, відео і самі документи, преса - все є. Це скотство, а не слідство. Злочинець продовжує працювати й жодного дискомфорту не відчуває.»
Не визнані злочинцями усі інші депутати та міліціонери, які свого часу піднімали прапори ЛНР та ДНР, здаючи свої міста – а потім перебігли на нашу сторону, аби продовжувати свій звичний беспрєдєл.
Злочинцями не визнані ті, хто віддавав накази та розстрілював Небесну нашу сотню. Злочинцями визнані солдат, три роки віддавший своїй країні - та його матір. Не знаю, як ви, а я цього не розумію.
… І найстрашніше – особисто я знаю про кілька подібних випадків у РІЗНИХ бригадах ВСУ.
Хлопці зникають. Чи то їх висмикують ворожі ДРГ, чи просто збиваються з дороги, як було вже колись, під час боїв в донецькому аеропорту – але той, хто зник не в бою, не має шансів перед своєю країною.
Записати такого зниклого перебіжчиком – найлегша справа, підписати й поставити галочку. Як і сталось з Тарасом Гап"яком, звичайним хлопцем з Бориславу. Хлопцем, який три роки прикривав нас із вами собою.
Нєт чєловєка – нєт проблєми. Як було в СРСР. Полон – прєдатєль. А чо здавався, мав би застрелитись. То що, і зараз так? Полон – то значить зрадник? Чи кожен наш боєць усе ж має право на пильний розгляд його справи? Його долі? Його життя…
Якщо і в вас виникають такі ж питання – прошу репосту. Армія, яка мене читає, кожного солдата якої віддасть своя країна на поталу – прошу репосту. Волонтери, які читають мене, кожної миті ризикуючи потрапити в полон, вас теж віддасть ваша країна – прошу репосту.
Люди, які сидять в тилу і теж працюють для своєї армії – прошу репосту.
Генштаб та СБУ – це ще не країна. Країна – це ми.
Автор: Діана Макарова