НОВОСТИ ДНЯ: Местами до 9 градусов мороза: какой будет погода в воскресенье, 24 октября  Астрономы нашли самые первые звезды в нашей Вселенной   Близько 70 підприємств залучені у виробництві бронетранспортерів БТР-4Е  Без снега, но с морозами до -15. Какой будет погода в Украине на Новый год  У Росії четвертий день - понад тисячу смертей від COVID-19  Зеленський відповів на петицію про «примусову вакцинацію»  Нові правила перевезень: у поїзди не пустили 340 пасажирів без COVID-документіввсе новости дня
Жизнь и Стиль
Общество
23.04.2021 11621

8 місць в Кіровоградській області, які ви маєте відвідати

Кіровоградська область, яка, сподіваємось, невдовзі все ж змінить свою назву, є практично суцільною білою плямою на краєзнавчо-туристичній мапі. Навіть «просунутим» туристам відомі хіба що урочище «Каскади» та музей ракетних військ в селі Побузькому. В колі любителів індустріальних «заброшок» відомою є й така унікальна техногенна пам'ятка, як Морозівський й Костянтинівській вугільні розрізи під Олександрією. Олександрією, спитаєте ви? Ну так, наша українська Олександрія – це не тільки парк в Білій Церкві, але й місто в Кіровоградській області. І ми туди завітаємо в цьому нарисі. І не тільки туди, а навіть на таємниче Чорне озеро, що в Чорному лісі. Тож, Контракти.uа пропонують «стерти» ту білу пляму, яка вкриває історії та цікаві місця Кіровоградщини-Кропівниччини.

Веселі Боковеньки: дендропарковий рай
Вже назва цього села – соковита, реготлива – налаштовує на щось цікаво-оптимістичне. Так і уявляєш собі тутешніх мешканців, які заливисто гогочуть – щиро, по-козацькому, по-степовому, узявшись за боки, та пускаються після цього у веселий танок. Мабуть, дійсно був веселим норов у мешканців цих місць, а окрім того – працьовитим та свідомим: не дали вони в лиху післяреволюційну годину пустити на дрова панський парк, які самі і насаджували. Любили та поважали працю свою, і навіть в найбільш важкі часи не було в них спокуси порубати цю природну пам'ятку. Пощастило парку і в тому, що творець його – Микола Давидов (1856-1930) – не тільки вижив в вирі революції, а ще й пролобіював своє творіння перед фахівцями-природознавцями, які у узяли парк під опіку. Вже понад 90 років тутешній дендрарій є заповідним. А як же все починалося?

1vb-io.ua

Дедропарк в Веселих Боковеньках. Фото - lis-kr.gov.ua

А починалося все 1893 року, коли Микола Давидов, представник одного з відомих дворянських родів імперії та провідних землевласників цього краю (інша гілка Давидових володіла Кам'янкою на сучасній Черкащині), почав втілювати виплекану ним мрію – ландшафтний парк за усіма передовими приписами того часу. Юрист за освітою, він працював мировим суддею, але душею линув тільки до боковенської землі, де протягом 23 років створював парк. Однією з головних амбіцій Давидова було «втерти носа» іншим парковласникам сусідніх губерній – як-от панові Скоропадському, який хазяйнував у Тростянці на Чернігівщині.

Він був людиною твердої мрії – як вирішив ще в 19 років стати, фактично, садівником, так і став ним, «уламавши» суворого батька та фактично втікши від того за кордон – вивчати паркову справу. Давидов-старший вимушений був погодитися з примхою сина, виділивши йому перші 10 десятин під посадки серед старого саду на околиці Боковеньок. Там молодий дивак і почав перші експерименти. На його ім'я приходило багато проектів парків з Європи - а він роздумував, міркував, шукав фахівців. Зрештою, зупинився на проекті несправедливо забутого в наші часи ландшафтного дизайнера та архітектора Іполита Владиславського-Падалки (він також працював над проектом паркової зони Асканії-Нової), а практичне втілення доручив видатному паркознавцю, німцю Арнольду Регелю з родини спадкових петербурзьких садівників.

2vb-youroute
Вхід до парку. Скріншот з Youtube

Цікаві факти:
Давидов все родинне майно, де-факто, пустив на парк. Тільки Владиславському-Падалці він сплатив 200 тис. золотих рублів. У підсумку ж, на парк Давидовим було витрачено 1 млн 450 тис. рублів. Він продав усі інші землі, вліз у борги, припиняв насадження через брак коштів, але мрію, зрештою, здійснив. І 1916 року, напередодні «кінця всього», подарував парк Російському географічному товариству.

Як вже згадувалося, на початку 1920-х селяни захистили парк від вирубки «немісцевими». А 1923-го немолодий Давидов в єдиному зношеному білому костюмі повернувся сюди з Одеси – не міг він жити без свого порядком закинутого, захаращеного в революційні роки дітища. І не просто прибув, а був призначений директором парку. А згодом й поготів викликаний до столиці Радянської України – Харкова – та став там інспектором лісів НДІ лісогосподарства (допомогли старі зв'язки з академіком-лісознавцем Георгієм Висоцьким, якого радянська влада дуже шанувала). На тій посаді і помер, а ось могила його не зберіглася – харківське Холодногірське кладовище було знищено.

3wikiwand

Меморіальна дошка на пам'ять про Миколу Давидова. Фото - lis-kr.gov.ua

Що ж ми побачимо в Боковеньках? Все, як задумав та втілив Микола Львович. На 109 га - п'ять ландшафтних ділянок, які відтворюють природний певні географічні зони. Росте тут під 1000 видів дерев і чагарників, серед яких гінко, залізне, тюльпанове та цегляне дерева, столітній дуб великоплідний, японська софора та одна з найбільших в Україні колекцій бузку. Парк приємно доглянутий, та викликає суто позитивні почуття. Відвідувачам, котрі бажають відпочити протягом декількох днів, пропонуються як кімнати, так і місця для встановлення наметів. За окрему плату можна вудити рибу. Є можливість придбати різноманітні саджанці.
Телефони: 05234-60634, 067-701-7380.
Водяне: таємниці Чорного озера та Чорного лісу
Природних об'єктів з нагромадженою навколо них містикою в Україні багато, і є вони не тільки в Карпатах чи на Поліссі. «Чорне-чорне озеро посеред чорного-чорного лісу» – це не початок страшилки для діточок (хоча можна і так сказати, тим більше, що це все – правда), а опис цікавої природно-історичної локації у місті Знам'янка – власне-то, цей відомий залізничний вузол побудували на околиці того величезного лісового масиву, яке знане як Чорний ліс.
В межах цього лісу розташоване найпівденніше болото України. Це сфагнове болото (від назви моху – сфагнум). А в центрі болота – власне, Чорне, або ж Берестувате, озеро, яке розкинулося на 16 га.
Майже вся його поверхня води покрита т.зв. «сплавиною» - тобто рухомими зеленими острівцями із різних видів рослин. Ці мігруючі острівці і надають озеру містичності, «русалочності». І дійсно – стоячи на одному з таких острівців, серед дерев та орхідей, можна без всякого човна опинитися геть в іншому місці озера – причому рух острівців залежить не тільки від вітру. Вони пересуваються і при тихій погоді – мабуть, причиною є течії, причому верхні та нижні течії можуть змінювати напрямки. Дослідники так поки не встановили точну схему та принцип цих течій.

5vod-travels-ukraine

 

Чорне озеро. Фото - Travels Ukraine

Ще цікаві факти:
Чорне озеро вважається одним з декількох «бездонних» в Україні. Вже від берега воно має глибину в 2 м. Припускають, що воно має, принаймні, подвійне дно – і верхнє з них утворює щільний шар перегнилого листя та гілок. Щодо «корінного» дна, то можна почути розповіді про загиблих аквалангістів, які намагалися його дістатися, та про те, що японські дослідники виміряли 250 м глибини та зрозуміли, що це не межа.
Водна влітку не прогрівається. Озеро практично не замерзає: з кінця ХІХ ст. відомо лише декілька разів в занадто суворі зими, і останнього разу це було взимку 2014-15 років.
На озері ростуть рослини, які є характерними для Полісся, чи навіть Кавказу.
В озері живе лише один вид риби – земляний карась, якого не вдалося розвести більше в жодній водоймі України.

Звичайно, що навколо такої водойми нагромаджено багато легенд, головними з яких є дві – про таємні дослідження, які велися тут в 1950-60-х на закритій території урядової дачі (а «дача» ж була прикриттям для секретних експериментів!), і про загибель в 1970-х групи з 13 (обов'язково!) студентів, які вночі вирішили викликати чи то духів, чи то якусь іншу потойбічну силу на озері – і, ясна річ, були знайдені зранку мертвими. Всі ці байки в місцевому лісництві розповідають з примруженою посмішкою, але публіка, яка явно хоче гострих почуттів, на озеро приїздить регулярно (Знам'янка ж поруч), тому розлючені набридливістю русалки та духи колись таки точно з'являться та завдадуть прочухану яким-небудь з новоявлених «малдерів».

6vod-leon-ZN

Фото - Leon-ZN

В селі Водяне поблизу озера ще 1888 року відкрили лісну школу, яка діє й досі. В наш час одна з двох лісових шкіл в Україні – тим більше, з настільки довгою та достойною історією. Радимо завітати до неї та дізнатися більше про Чорний ліс, озеро та їхні справжні й вигадані таємниці.
Телефон школи: 05233-932-41.
Злинка та Каскади: повстанці, єдиновірці, хліб та водоспади
Велике, розтягнуте на 10 км вздовж траси село Злинка було в 1757 році засновано, у т.ч., єдиновірцями – окремою гілкою старовірів, які визнали верховенство державної православної церкви за умови збереження ними особливостей своїх богослужінь по стародруках, виданих до реформи російського православ'я в 1660-х. В чомусь єдиновірців можна порівняти з греко-католиками – це була компромісна форма існування релігійної спільноти в умовах відвертого тиску на неї, та відповідна поступка збоку держави, яка вважала, що, маючи перед очима приклад єдиновірців, інші «розкольники» вчинятимуть так само. Але ці надії не справдилися – більшість старовірів твердо трималася традицій.
Цікаві факти:
В ієрархічному відношенні єдиновірці підпорядковувалися панівній православній церкві та приймали священників, висвячених цією церквою. В наші часи це означає, що вони знаходяться під юрисдикцією УПЦ МП.
На 1918 рік існувало близько 600 єдиновірських приходів та монастирів. Станом на 2021 рік на теренах колишніх царської та червоної імперій нараховується близько 40 єдиновірських приходів.
Парафія в Злинці – єдина в Україні та одна з трьох (дві інших знаходяться в РФ), яка ніколи не припиняла богослужіння.

8z1-o.yegurnov
Існуюча церква в Злинці зведена в 1980-х роках, ще за СРСР. До того, з 1929-го, служили по хатах. Фото - О. Єгурнов

В злинській церкві можна почути особливий чин церковного співу по т.зв. «крюках» або «знаменах» - звукових інтервалах, які ставляться над текстом. В основу такого співу покладено одноголосе хорове виконання. Є і інші особливості богослужінь, про які краще дізнатися, прибувши в село.
В Злинці мешкали одночасно представники трьох конфесій – старообрядці, єдиновірці та «звичайні» православні. В селі можна почути своєрідну говірку, якою мешканці навіть пишаються, й навіть видали її словник.

В середині квітня 1920 року сталася найбільш відома подія в історії Злинки – повстання проти більшовиків. У село намагався увійти продзагін армії Будьонного – вилучати фураж та просто грабувати. Село було заможним, і червоні злодії це знали. Але вони наразилися на усвідомлений спротив з боку усіх трьох «кутів» села, незалежно від віри. Наступного дня повстання розстріляв більшовицький бронепотяг. Після його залпів різанину в палаючому селі завершили будьонівські карателі, додатково знищивши 520 дворів та церкву. Але життя в Злинці доволі швидко відновилося (запорукою чому була велика народжуваність) – і злинчани зберегли, як бачимо, навіть особливості віри в час найстрашніших гонінь в 1930-х, та й після - в епоху застійного байдужжя.

9kir.ep

Старовинні нотні та богослужбові книги з церкви села Злинка. Фото - Кіровоградської єпархії УПЦ МП

Цікавий факт:
Основним роботодавцем села є «Хлібна база № 78» - колись другий за потужністю в УРСР елеватор. 2011 року база підприємство було включено до системи Держрезерву, та є одним з місць зберігання зернових резервів України. Загальна місткість бази – 220,5 тис. т зерна.

В Міжнародній палаті мір і вагів у Парижі знаходиться незвичний еталон, привезений з України – кубічного метра гумусного чорнозему. І чорнозем цей – саме з Кіровоградщини, з полів поблизу Злинки!
Музей села знаходиться в приміщенні ліцею за адресою: вул. Центральна, 238. Завідувачка музею – Ольга Голованова.
В 8 км від Злинки знаходиться урочище «Каскади» - місце, де на поверхню виходять гранітні брили віком понад 2 млрд років. Через урочище тече річка Бука, яка і утворює тут невеликі, але напрочуд фотогенічні, семиметрові водоспади. На Придніпровській височині вони такі єдині.
Ця місцевість вважалася священної хіба не усіма історичними народами, які затримувалися в цих степах – від трипільців до скіфів. Під водоспадами знаходяться печери, нині затоплені, в яких свого часу виявили знаки, що відносяться до скіфських релігійних культів.

11kask-zruchno

Фото - IGotoWorld

Хутір «Надія»: земля Тобілевичів
Два споріднених роди уславили єлизаветградські терени – Тобілевичів та Тарковських. Тобілевичі – це театрально-літературна династія, основні представники якої – три брати - відомі нам під творчими псевдонімами: Іван Карпенко-Карий (1845-1907), Микола Садовський (1856-1933) та Панас Саксаганський (1859-1940). Вони були безпосередніми засновниками та провідними учасниками «театру корифеїв», з якого почалося відродження української культури в задушливі 1870-80-ті роки.
Хутір «Надія» придбав ще патріарх роду, Карпо Тобілевич, який прожив 87 років та помер 1904-го, за три роки до того, як пішов за батьком в засвіти і його старший син Іван. Будинок Карпа стоїть і досі, та зветься «Батьківська хата». Пізніший будинок самого Карпенка-Карого – «серце» хутору, був спалений в Другу Світову та відновлений 1982 року. До складу заповідного хутору також входять окрема будівля музею, парк, ставок, чумацький колодязь, стела на честь першої дружини Карпенка-Карого – Надії Тарковської, та меморіальне кладовище родини Тобілевичів, де поховані Карпо, Іван та інші представники цього розгалуженого та плодовитого роду.

14nad-krop.muzey

«Батьківська хата». Фото - з сайту обласного краєзнавчого музею

Цікаві факти:
Карпенко-Карий заповів, аби усі Тобілевичі народжувалися тільки на цьому хуторі. І нащадки, за можливості, дотримувалися заповіту: тут народилися 8 його онуків, усі правнуки та 6 праправнуків. Справжнє, щире родове гніздо!
Назва «Надія» була дана хуторові після передчасної, у 30 років, смерті Надії Тарковської (1852-1882).
Братом Надії Тарковської був Олександр Тарковський – батько російського поета Арсенія Тарковського та дід режисера Андрія Тарковського.
На хуторі Іван Карпенко-Карий написав 11 п'єс з 18, у т.ч. усі найвідоміші – як-от «Сто тисяч» та «Хазяїн».

Тут побували чи не усі представники творчої інтелігенції кінця ХІХ та ХХ сторічь – як гості Івана та його нащадків, так і відвідувачі музею. І кожен почесний гість ще з часів Карпенка-Карого висаджував тут дерево.
В кімнатах обох будинків відтворено інтер'єр старих часів. На хуторі щоосені проходять театральні свята «Вересневі самоцвіти».
Часи роботи: 8.00-20.00, без вихідних. Телефон: 0522-312-733.
Олександрія та гігантські вугільні кар'єри: уламки нещодавньої величі
В Україні є одне місто, 7 сіл та один парк з назвою «Олександрія». Про місто мова і піде. «Золотий період» його існування почався з 1869-го, коли тут з'явилася залізнична станція, і до 2009-2010 років, коли зачинилися головні роботодавці міста – вугільнодобувні підприємства. Олександрія була шахтарською столицею Центральної України, в гігантських вугільних розрізах-кар'єрах недалеко неї (про них мова піде далі) добувалися величезні об'єми бурого вугілля – до 1 млн т в рік. Після доведення цих підприємств до банкрутства промисловий характер Олександрії став стрімко втрачатися. Але місто, пропри початкову стадію депресивності, зберігає численні пам'ятки архітектури – їх тут понад 100 (!), та поки ще усі ознаки заможності та впорядкованості. Адже пік виробництва вугілля прийшовся на «вчора» - кінець 1980-х.

18ol-Arcitec_wiki

Колишній театр в Олександрії. Фото - Arcitec wiki

Більшість цікавих пам'яток відноситься до царської доби: тут і один з найбільших колись театрів в повітовому містечку (вул. 6 Грудня, 2 - ця нещодавно відремонтована будівля є одним з символів міста, в ній знаходиться будинок культури), і каланча з курантами – інший міський символ (1897 р., вул. Братська, 10), і Земська управа в стилі модерн (вул. Шевченка, 51), і споруди гусарського полку (вул. Діброва, №№ 77-95), і будівлі училищ та гімназій (наприклад, чоловічої під № 85 та жіночої під № 25 по вул. Діброва).
На жаль, більшовики знищили всі храми міста, тому єдиним культовим об'єктом з минувшини є синагога (вул. 6 Грудня, 31а). На Бульварній вулиці, 5 стоїть будівля колишньої єврейської школи. Відзначимо й численні особняки заможних містян, серед яких відзначимо дуже імпозантний будинок Пищевича по тій самій вул. 6 Грудня, № 4.

У селі Приютівка, яке фактично злилося з містом, облаштовано надзвичайно приємну та живописну атракцію - парк на березі річки Інгулець, створений за кошти родини Кузьменків, головним з яких є президент футбольного клубу «Олександрія» Сергій Кузьменко. Це одна з найкращих паркових зон, створених в Україні останніми роками.

24-2golosgromadu.info

Парк в Приютівці. Фото - "Голос громади"

Як недавній промисловий центр, Олександрія дуже відома у любителів індустріального туризму та закинутих промислових пейзажів й раритетів. І дійсно, те, що можна побачити на велетенських вугільних розрізах біля міста та села Пантаївка Морозівському та Костянтинівському - приголомшує уяву!
Два буровугільних кар'єри нині являються собою дуже глибокі (до 35 м) вузькі та довгі озера, заповнені прозорими грунтовими водами, де прямо у воді стоять затоплені роторні екскаватори. Тут, окрім сумних роздумів про долю української промисловості, охоплює відчуття, схоже з перебуванням на дивній планеті, де тільки-но загинула якась монструозна техногенна цивілізація. Поруч з цими махинами відчуваєш себе піщинкою, яка незрозуміло для чого перемогла цих гігантів - але невідомо, чи собі на кращу долю. Ці кар'єри впору оголошувати індустріальною пам'яткою – такою собі «долиною залізних динозаврів», створивши тут парк на зразок Чорнобильської зони чи криворізьких териконів – адже відновити виробництво вже неможливо...

27konst-mandrivnik

Затоплені роторні екскаватори в Костянтинівському кар'єрі. Фото - Mandrivnik

Цікаві факти:
Кожний технічний об'єкт тут щиро заслуговує на слово «унікальний», бо дійсно є єдиним в Україні. Так, два береги Морозівського кар'єру з'єднує транспортно-відвальний міст Bergwitz довжиною 300 м. Це – німецький раритет часів Третього Райху: він виготовлений ще 1933 року, та дістався СРСР за репараціями.
Головним же велетом, мертвим та страшним в своїй іржавій величі повелителем цієї «планети Залізяки» є роторний кроково-рейковий екскаватор з не менш «страшним» ім'ям, ніби узятим з язика невідомих живих машин - ЕРШР-1600. 1600 – це була його продуктивність в кубометрах на годину.
ЕРШР – найбільша закинута індустріальна машина в Україні. Її вага – 4 тис. т (80 залізничних пасажирських вагонів).
Збирали його наприкінці 1960-х прямо на місці – з привезених деталей. Тому він і залишився тут стояти: розібрати та перевезти гіганта кудись не було можливості, та і необхідності – його ж бо створювали суто для цього кар'єру. Разом зі своїми так само враз завмерлими «підданими» цей індустріальний фараон вже почав був розбиратися на металобрухт, але це виявилося не так швидко та просто.

29IGo

ЕРШР-1600 - мертвий залізний динозавр. Праворуч, на кар'єром, бачимо міст Bergwitz. Фото - IGoToWorld

Охорона на кар'єрах непривітна, що зрозуміло в умовах постійної боротьби з розкрадачами металу та екстремалами, які норовлять залізти на крани та міст. Однак територія дуже велика, і фотографувати монстрів можна з багатьох точок. Найбільш зручно зараз робити це з дронів. Але якщо дуже задіяти переговорницькі таланти, охорону можна вблагати підійти до ЕРШРа ближче – під «чуйним наглядом», звичайно ж. Але воно того варто, повірте!

Побузьке: ядерний щит та «мертва рука» червоної імперії
За радянських часів існував популярний пропагандистський мем-питання: «Звідки виходить загроза миру?» - з обов'язковою демонстрацією після цього мілітаристських приготувань злобного Заходу. Зате радянський атом проголошувався самим мирним, а ядерні ракети - призначеними виключно для оборони. Хіба що ворог сильно вже допече, і тоді Радянський Союз збирався показати йому «кузькіну мать». Про те, якою була ця «мать» до кінця існування «великого і могутнього», можна дізнатися в одному з найбільш незвичайних музеїв країни - Музеї ракетних військ стратегічного призначення (РВСП), розташованому біля селища Побузьке на межі Кіровоградської та Миколаївської областей, неподалік від міста Первомайська.

33-ja

Фото - П. Ковальов

Колись це місто було закритим - саме через те, що біля нього знаходився штаб цих самих сил. У тутешньому степу розташовувалися командні пункти і шахти ядерних ракет. Полігони охоронялися напругою в 3000 вольт, та більше ніж пильними вартовими. Тут стояли, готові піднятися в небо для єдиного і останнього польоту, найбільш смертоносні і велетенські ракети класу «Сатана». 43-тя ракетна армія несла бойове чергування і після розпаду СРСР - аж до того часу, поки всі ракети були демонтовані до осені 2001 року за домовленістю з Заходом і Росією.
Цікаво, що і американці, і росіяни були проти створення такого музею - особливо останні, тому що аналогічні ракети досі стоять на озброєнні РФ. Однак вдалося зберегти кілька метрів однією з шахтно-пускових установок, підземний командний пункт на глибині 45 м з колишньою «ядерною кнопкою», підземні сховища та наземні будівлі на базі 309-го ракетного полку 46-ї ракетної дивізії 43-ї ракетної армії. Тутешній музей аналогів в світі не має. Зі зрозумілих причин: від ядерної зброї ніхто з його власників в історії не відмовлявся - крім нашої держави.
Екскурсію проводять колишні офіцери-ракетники. З'їздити сюди, щоб пощулитися, відчувши дух «великого протистояння» «Третьої світової» війни, знаної як «холодна» - дуже повчально. Варто відзначити, що всі технічні та технологічні системи справні, та перебувають у бойовій готовності, за винятком вузлів, призначених для виконання основного завдання - пуску ракет.

34pob-

Найбільша в світі ядерна ракета «Сатана». Фото - О. Зайцев

На території можна побачити зразки ракетних двигунів, паливозаправники, макет ядерної боєголовки, а також ракети Р-12 та 35-метрову чорну «царицю смерті» - РС-20 (ту саму SS-18 «Satan»), за радянською назвою – «Воєвода» - найбільшу в світі ядерну ракету, що могла знищити все на площі 300 тис. кв. км.
Цікаві факти:
На території музею стоїть довжелезний транспортний перевантажувальний автопоїзд 15Т284 з напівпричепом довжиною 50 м та масою 261 т. Таких автопоїздів в Союзі виготовили чотири, й цей - єдиний в Україні.
Автопоїзд призначався для доставки на позицію однієї з найдосконаліших та останніх за часом, радянських ракет - РТ-23УТТХ, поставленої на бойове чергування в 1988 році. Розроблена вона була в КБ «Південне».

В залах музею вам спочатку розкажуть історію дивізії і армії в цілому, а далі запропонують спуститися в командний центр, де розташовувалися бойові пости чергових, що мали нести шестигодинну вахту – мабуть, найвідповідальнішу вахту в світі. Ви сідаєте в крісло та пристьобуєтеся, аби витримати потенційний ядерний струс. І перед вами – та сама кнопка, про яку ви багаторазово чули та читали – кнопка початку Апокаліпсису. Непоказна, якась напівстерта, та ще й сірого кольору, а не червоного. Можете натиснути – адже так робили до цього тисячі раз офіцери в цьому бункері, імітуючи начальний запуск по США...

37pob_-d.larin

Та сама кнопка... Фото - Д. Ларін

Якщо говорити про емоції, які викликає цей музей, то вони, безумовно, у кожного свої. Однак після детальних описів того, наскільки продуманою була схема «останньої та рішучої» ядерної битви в ті недалекі від нас десятиліття, стає зрозуміло: людство в усі часи навчалося вбивати набагато ефективніше, ніж створювати та берегти.
Адреса центрального офісу музею: Первомайськ (Миколаївська область), вул. Одеська, 121. Замовлення екскурсій: 05161-73-230; 05161-73-972; 05161-73-218, 05161-548-96, 098-980-83-83. Часи роботи: 9:00-17:00, щодня.
Розумівка: мавзолей російського генерала та могила Чорного Ворона
Микола Раєвський (1771-1829) був однією з найбільш культових фігур серед тих царських генералів, про яких в СРСР, починаючи з часів Сталіна, треба було згадувати з пієтетом. Тим більше, радянським історикам справу полегшували їхні попередники: перемога у війні з Бонапартом 1812 року була в Російські імперії так само піднесена на щит, як і в СРСР та путінській Росії перемога над Гітлером.
Власне-то, Раєвський був в армії дійсно на своєму місці – й не тільки бив Наполеона, але й криваво завоював для царя Кавказ. При цьому, як і значна кількість офіцерів тих часів, він виступав в образі такого собі вольнодумця. Його сини й поготів товаришували з декабристами, навіть підпали за це під слідство, а його донька Марія Волконська (1804-1863) стала тією самою першою з декабристських дружин, яка відправилася за чоловіком до Сибіру. Якщо ж додати, що дружина Раєвського була онучкою Михайла Ломоносова, це додавало усій генераловій родині ще більше «культовості», причому як в царську, так і в радянську добу.

38rozaraya

Микола Раєвський. Портрет работи Д. Доу (Зимовий палац, Петербург)

Цікаві факти:
Надмірно відомою стала патріотична вигадка журналістів про те, що в битві при Салтанівці на Смоленщині у липні 1812 року Раєвський нібито лихо підняв в атаку свій полк, узявши за руки своїх синів 10 та 16 років, та ставши поперед солдатів. Але такого не було. Сам Раєвський це заперечував (його молодший син в момент бою збирав ягоди у лісі), але легенда виявилася настільки «красивою», що увійшла навіть до художньої літератури та живопису.
А ось при Бородіні Раєвський дійсно опинився чи не головним героєм, який прийняв безпосередній удар усієї міці французів, боронячи центр російського війська. Батарея Раєвського на полі тієї битви – і зараз центральна частина усього меморіального комплексу.
Ну а 1814 року він став комендантом захопленого союзниками Парижу – і це остаточно піднесло його на недосяжну висоту поваги при житті та після смерті. Цей факт навіть увічнений на надгробку генерала.

Але радянська влада проявила амбівалентне ставлення до пам'яті нею ж шанованого героя. Воздвиженську церкву в селі Розумівка, де був похований генерал та деякі його родичі, 1965 року сплюндрували, знісши баню та дзвіницю. В ній створили овочесховище, а згодом – склад отруйних хімікатів.

40roz-sayt

Таким був храм до часткової руйнації 1965 року

2008 року храм був відкритий після реставрації, але відновили його чомусь дещо іншому вигляді – зокрема, дзвіницю чомусь звели окремо, замість відновлення над притвором. Настоятель храму є водночас завідувачем «Заповідника родини Раєвських» - філії обласного краєзнавчого музею.
Цікаві факти:
Окрім поховань, найціннішим елементом храму є 12 чавунних колон, які підтримують вхідний портик. Кожна складається з 7 збірних блоків.
Церкву-усипальню завершили будувати тільки 1855 року, а в 1883 році розширили та розбудували додатково.
Реліквією храму є ікона Святого Миколая віком понад 250 років.
Крім Раєвського, в склепі поховані його молодша донька Софія й онук – так само генерал, і так само Микола Раєвський (1839-1876), який загинув на черговій сербсько-турецькій війні як доброволець. Саме цей з Раєвських став прототипом Вронського в «Анні Кареніній».
Останнє поховання в церкві не атрибутовано. Тому це – головна таємниця храму.

39roz-z2

Так виглядає Воздвиженський храм зараз. Фото - Zamkovyi

Поруч з церквою стоять ще чотири надгробки іншим представникам родини Раєвських – Михайлу Раєвському (1841-93) - також військовому, але більш відомому як президент Імператорського товариства садівників, та трьом з 10 його дітей.
Часи роботи: будні – 9.00-18.00, вихідні – 10.00-16.00, за домовленістю. Телефон: 097-917-75-02, Михайло Галич (завідувач музею, він же - настоятель храму).
Інший військовий герой – і герой суто український – лежить під дерев'яним хрестом в лісі на околиці Розумівки. Це – Микола Скляр, легендарний «Чорний Ворон», один з отаманів Холодного Яру у серпні-жовтні 1920 року.
Дата народження Скляра невідома. Народився він у Жовтих Водах. За освітою – інженер-гірник, за досвідом – військовик в лавах таких «суперзірок» отаманського періоду Визвольних змагань, як Матвій Григор'єв та Нестор Махно. У Махна Скляр доріс по заступника командувача Кримського корпусу, а потім до командира кавалерийского полку. Останні місяці життя та боїв він провів у Степовій дивізії Головного отамана холодноярців Костя Блакитного (Пеструшка).

43roz-inna_viktorivna

Могила "Чорного Ворона" та пам'ятник Ю. Горліс-Горському. Фото - Inna Viktorivna

Загинув Чорний Ворон у жовтні 1920-го в лісі на околиці Розумівки у бою з будьонівцями. Тіла Скляра та його бійців поховав, у т.ч., інший відомий діяч Холодного Яру, Юрій Горліс-Горський (1898-1946), пам'ятник якому зараз стоїть поруч з могилою отамана. Той хрест на могилі, який ми бачимо, встановлено 2006 року. За останній десяток років місце загибелі легендарного провідника повстанців стало дуже відвідуваним, особливо ж після виходу роману та фільму про нього, та увійшло в практично усі маршрути пам'ятними стежками Холодного Яру.
Додамо, що в найбільш центральній області України є ще значна кількість пам'яток архітектури, історії та природи, тому наведений тут перелік не варто вважати остаточним. Відкривайте для себе Україну, друзі, та до нових зустрічей!
Павло Ковальов

Оценка материала:

5.00 / 1
8 місць в Кіровоградській області, які ви маєте відвідати 5.00 5 1
Жизнь и Стиль / Общество
23.04.2021 11621
Еще материалы раздела «Общество»