«Скорочуючи кількість спортивних шкіл, ми погіршуємо стан здоров’я наших підлітків і молоді»

Від 2014 року, відколи почалася активна реформаторська «оптимізація» спортивних дитячо-юнацьких шкіл, в Україні закрили понад 300 спортивних шкіл.  На Ваш погляд, чи спрацьовує принцип оптимізації, коли замість двох ніби «слабеньких» шкіл утворюють одну, але «сильну»? 

- Перш за все, виникає питання: чому за наявності вибудуваної вертикалі управління, аж до Міністерства молоді і спорту, є такі «слабенькі» школи? Може, кращим рішенням було відповідно дофінансувати таку школу, тренерів направити на підвищення кваліфікації – і таки зробити гідну, сильну спортивну школу? Як можна говорити, що школа слабка, наприклад, з велоспорту, якщо для неї виділяються кошти тільки в розмірі зарплати тренерів? Щоб така школа виховувала гідних спортсменів, вона має бути забезпечена принаймні двома автомобілями, що мають супроводжувати велосипедистів на трасах під час тренувань, мати сотню велосипедів, на яких могли би вчитися майстерності спортсмени. А насправді ж у більшості спортивних шкіл боксери – без боксерських рукавичок і груш, футболісти - без футбольного м’яча і сучасного поля. Сьогодні будь-яку школу можна назвати «слабкою», судячи за такими критеріями.

На превеликий жаль, не всі усвідомлюють, наскільки негативною є тенденція скорочення кількості спортивних дитячо-юнацьких шкіл. Скорочуючи цю інституцію, ми однозначно погіршуємо стан здоров’я наших підлітків і молоді. А як наслідок процесу – країна витрачає колосальні додаткові кошти на діагностику і лікування молодих громадян. І це не говорячи про ті негативні способи, у які заповнюють вакуум «вільного часу» діти, підлітки, молодь, втрачаючи і здоров’я, і себе як особистість.

Важко назвати цей процес «оптимізацією». Цифри статистики дуже красномовні. У 2014 році в Україні було 1568 шкіл, а тепер їх майже 1200. За цей час закрито 343 дитячо-юнацьких школи і контингент дітей, що займаються регулярно спортом, фізичною культурою, скоротився на 66 тисяч. І цей процес проходить під гаслом «оптимізації». Формально ніхто не виходить за рамки Закону про фізичну культуру і спорт, постанов Верховної Ради, Державної програми розвитку фізичної культури і спорту. Проте замість розвитку ми спостерігаємо, як набирає обертів тенденція занепаду.

Низька спортивна результативність, зниження спортивних показників досягнень спортсменів у різних видах спорту називають однією з причин реорганізації дитячо-юнацьких спортивних шкіл. Наскільки Ви розділяєте такий аргумент?  

- Аргумент такий досить суперечливий. Зауважу, що є й інша ознака. Якщо під час підготовки до Олімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро 2016 року станом на квітень місяць українські спортсмени мали 160 олімпійських ліцензій, то сьогодні ми їх маємо 94. Якщо ми мали 220 учасників попередніх Олімпійських ігор, то на очікуваних ХХХІІ Олімпійських іграх буде для нас великою вдачею, якщо матимемо 150 ліцензій.

Спробуймо проаналізувати цю динаміку. Хоча б на прикладі спортивних шкіл «Динамо». Міркуйте самі: з 1200 шкіл, що є сьогодні в Україні, динамівських тільки 12 – а це лиш один відсоток. У той самий час майже 40% олімпійських ліцензій здобуло товариство «Динамо». Тільки за роки незалежності вихованці динамівських спортивних шкіл вибороли 68 олімпійських нагород, тоді як за роки участі українських спортсменів в Олімпіадах - з 1952 року - завойовано 165 олімпійських нагород. Вважаю, цифри дуже красномовні. При цьому ще п’ять років тому працювали 33 динамівські школи. І якщо раніше працювало 480 тренерів у наших школах, то тепер – 220. Відповідно скоротився і контингент дітей, що займаються спортом.

Дійсно, українські спортивні дитячо-юнацькі школи нині не можуть хизуватися результатами. Більшість із них підпорядковані міністерству освіти і культури. На жаль, в таких школах пріоритетами, визначеними Мінмолодьспорту у розвитку олімпійських і неолімпійських видів спорту, мало хто керується. Усі ж усвідомлюють, що створити конкуренцію міжнародного рівня, маючи кілька сотень федерацій і понад 200 видів спорту, ми неспроможні. Тож перед тим, як братися за утилізацію спортивних шкіл, варто дати чітку відповідь на питання: де оздоровча функція дитячих шкіл, а де функція підготовки олімпійського резерву країни. Це абсолютно різні підходи в організації, різні інструменти роботи, кадровий потенціал і інше забезпечення. На жаль, ці питання відкриті, і спортивні дитячо-юнацькі школи сьогодні – великий біль.

Чим саме і як опікується місцева влада в питаннях організації роботи спортивних дитячо-юнацьких шкіл?

- На сьогодні, можна сказати, позиція місцевої влади викристалізувалася. Насправді процес децентралізації завдає великої шкоди. Підвищення ролі місцевої влади, депутатського корпусу у формуванні бюджету призвело до повної залежності бюджетних організацій від «розсуду комісій» - і бюджетних, і комісії по фізичній культурі і спорту. Хоча б правильніше зауважити – від здорового глузду людей у владі на місцях. Кіровоградщина, Херсонщина, Волинь, Чернігівщина, Дніпропетровщина, Чернівецька область. В цих регіонах ми бачимо вже закономірний прояв нищівного удару децентралізації по галузі фізичної культури і спорту. Багато де місцева влада відмовляє в наданні коштів, які фактично покривають лише заробітну платню тренерам.

Як вдається утримувати спортивні школи, що залишаються у товаристві «Динамо», історія розвитку яких налічує десятки років?

- Подвійно прикро, якщо говорити про динамівські школи. Тому що вони співфінансуються місцевою владою. Іншими словами - немає під патронатом товариства готової схеми функціонування кожної школи. Як громадська організація, товариство несе зобов’язання у набагато більшому обсязі, ніж могло би бути за умови грамотної організації співпраці з владою на місцях. Товариство насправді має велике фінансове навантаження. Колосальних розмірів комунальні платежі. Оплата заробітної плати обслуговуючому персоналу спортивних споруд, охороні й іншим робітникам. Велика стаття витрат на придбання спортивного інвентарю. Коштом товариства забезпечуються гідні умови для занять юних спортсменів на спортивних спорудах. Також щороку багатомільйонні витрати йдуть на модернізацію і створення сучасних умов спортивних баз Товариства, багато з яких мають вже статус бази олімпійської підготовки. Крім того, Товариство дбає за надання стипендій спортсменам.

Ми обраховували усі ці витрати, співставляючи їх розмір з сумами, що виділяють з місцевих бюджетів – і побачили, що в кращому випадку, коли виділяються кошти з місцевих бюджетів, це співвідношення складає 50/50. Навіть за таких умов представники влади на місцях відмовляються від подальшої співпраці. Це неймовірно дико, ситуація дійсно ненормальна. Закон про об’єднання громадян, статут Товариства говорять про те, що громадські організації  саме сприяють державі в реалізації державної політики з розвитку фізичної культури і спорту, як, власне, ФСТ «Динамо». Тобто сприяє місцевій владі… Чи не обрані депутати на місцях, губернатори відповідають, зокрема, і за стан здоров’я молоді ,підлітків, дітей в регіоні, де вони керують? Насправді ж ту ситуацію, що складається в цьому питанні в регіонах сьогодні, швидше би годилося назвати самоуправством, коли питання підтримати чи ні вирішується за принципом подобається - не подобається.

І цьому, на жаль, сприяє відсутність чітких усталених нормативів на одного вихованця спортивної дитячо-юнацької школи. Який мінімум коштів потрібен, аби він дійсно міг вдосконалювати свою спортивну майстерність. У нас навіть на оздоровлення однієї дитини виділяється в більш бідній області утричі менше коштів, ніж у більш потужному регіоні. Такі обставини неприйнятні просто. Щоб не було такої дискримінаційної диференціації, подібні питання мала би таки регулювати держава.

З якими проблемами сьогодні стикається товариство «Динамо» України» в питаннях утримання і розвитку дитячо-юнацьких спортивних шкіл?

- За офіційною статистикою Мінмолодьспорту, 87% від фінансуваня дитячо-юнацьких спортивних шкіл в Україні йде лише на заробітну плату тренерів-педагогів. Як можна на ті 13%, що лишаються, забезпечити школи хоча б необхідним спортивним інвентарем? Дозволю собі зауважити, що варто б мати совість декому з чиновників, які передусім прагнуть вирішити не проблеми шкіл, а те, як відібрати їх приміщення у комунальну власність, а потім – у приватні руки. А разом з тим – і привласнити земельні ділянки, які за не таких вже й далеких радянських років були виділені під спортивні школи і стадіони, саме в центральних районах міст. Згадайте, де саме в Києві знаходиться стадіон «Динамо», де – в Харкові, у Львові, в Одесі, у Полтаві, та й у будь-якому іншому великому місті країни.

Сьогодні фактично гаслом «оптимізації» прикривають перерозподіл – абсолютно не на користь спорту - власності земельних ділянок, споруд, що мають належати за Законом дитячо-юнацьким спортивним школам.

Нам залишається лише сподіватися на підтримку міністра Мінмолодьспорту, якому ми теж озвучуємо ці питання. І певно, щоб припинити цей варварський процес, варто звертатися вже і до прокуратури як органу, що мав би відстежувати дотримання законодавства. Сьогодні порушуються норми Закону про фізичну культуру і спорт, постанова Верховної Ради від 2006 року, яка забороняє скорочувати мережу дитячо-юнацьких спортивних шкіл, і норми державної Програми розвитку фізичної культури і спорту. І  це вже не кажучи про затверджену стратегію нинішнього Уряду.

Навчання у дитячо-юнацьких спортивних школах лишається безкоштовним, проте не в усьому. Які види спорту розвивають у динамівських ДЮСШ?

- На щастя, в основному безкоштовне, у більшості українських спортивних шкіл це фінансування бюджетом Міністерства освіти, місцевими бюджетами. Але можливості дітей, на жаль, не можуть розкриватися уповні. Є досить витратні види спорту у забезпеченні спортсмена спеціальним одягом, екіпіровкою, інвентарем, наприклад, у фехтуванні, п’ятиборстві, у тому ж велоспорті. У динамівських школах частково це бере на себе Товариство.

В динамівських школах увага зосереджена на олімпійських видах спорту. Плавання, легка атлетика, велосипедний спорт, біатлон, боротьба самбо, боротьба дзюдо, бокс, важка атлетика, стрільба з лука, кульова стрільба, - в цих видах спорту, можна сказати, є вже й «динамівська» школа, їх ми розвиваємо десятиліттями і маємо певні традиції. Також фехтування, кінний спорт, веслування академічне, на байдарках і каное, гімнастика, баскетбол та інші види спорту, олімпійські й неолімпійські.

Вам не здається, що сьогодні втрачено зв'язок поколінь, який сприяв формуванню спортивних традицій і вихованню спортсменів, що особливо важливо у спорті високих досягнень? А разом з тим, втрачаються традиції української спортивної школи?

- Організація «Динамо» традиційно, вже багато десятиліть, сприяє підготовці тренерів, тренерів-педагогів спортивних шкіл. Ми відслідковуємо сучасні тенденції у спорті, методики підготовки спортсменів. І намагаємося, щоб у нас працювали тренери з високою кваліфікаційною категорією. Ми прекрасно знаємо, при яких університетах працюють курси підвищення кваліфікації. Товариство «Динамо» України» дає можливість зробити спортивну кар’єру, а крім того, підтримує спортсмена після її завершення – в отриманні освіти, професії, працевлаштуванні. Тренери-викладачі динамівських шкіл тільки за 2020 рік підготували майже три тисячі спортсменів масових розрядів. 93 спортсмени виконали норматив майстра спорту України, 12 спортсменів отримали звання майстра спорту України міжнародного класу.

Як Ви розцінюєте перспективи реформування дитячо-юнацьких шкіл зокрема і українського спорту в цілому? Адже виховання талановитого спортсмена триває 5-10 років, а його активна спортивна кар’єра удвічі коротша.

- Дійсно, підготовка спортсмена до його виступів на чемпіонатах – довгий шлях, що починається в дитячі роки. Ще на початку 2000-их років уся мережа спортивних дитячо-юнацьких шкіл фінансувалася із державного бюджету (через Міністерство фінансів). Коли відмовились від цієї практики, ми били на сполох, розуміючи, що до добра це не доведе. Причин, через які ми опинилися в такій ситуації, декілька. І перш за все, незрозуміла, не принципова позиція Міністерства молоді і спорту, яка ускладнюється занадто частою зміною керівників у Києві й на місцях, більшість із цих чиновників працювали у статусі «виконуючого обов’язки». І дуже часто це - випадкові, далекі від спорту люди, що не знали ні нормативно-правової бази, ні чим керуватися у прийнятті конкретних рішень. Позиція Міністерства охорони здоров’я теж малозрозуміла: схоже, що єдиною функцією тепер є лікувати хвороби, а примножувати і зберігати здоров’я здорових громадян, дітей, молоді не потрібно. На жаль, скорочується кількість лікарсько-фізкультурних диспансерів. Наші зусилля по рятуванню цієї інституції, на радість, завершуються передачею Українського центру спортивної медицини у підпорядкування Міністерства молоді і спорту. Наступним кроком, сподіваюсь, таким самим способом врятують залишки тих лікувально-фізкультурних диспансерів, що ще лишаються де-не-де в країні. Без цієї галузі в медицині не  буде ні здоров’я у наших громадян, ні високих досягнень видатних спортсменів у держави. До речі, у світі цей напрямок якраз потужно розвивається.

Занепад системи дитячо-юнацького спорту, скорочення дитячо-юнацьких спортивних шкіл веде до того, що ми втрачаємо колосальні резерви. Ніякі заходи, до яких вдаються на центральному державному рівні – олімпійські стипендії, нагороди й інші заохочення, - ніщо скоро не буде актуальним, тому що кандидатів на їх отримання стає все менше й менше з року в рік. На мій погляд, це дуже важливий елемент державної політики. Не знаю, яке є більш головне завдання у держави, ніж здоров’я нації. А що, як не фізична культура, сприяє якнайбільше збереженню здоров’я нації, популяризації здорового способу життя і спорту?

Бесіду вела Наталія Гамоля

Фото Світлани Скрябіної