Повітряна війна над Україною. Аналітичний матеріал Тома Купера

ТОМ КУПЕР

ПОВІТРЯНА ВІЙНА

Переклад: Anton Shygimaga

А тепер давайте поговоримо про повітряну війну

Перш ніж я продовжу, моє стандартне попередження: багато з того, що ви зараз прочитаєте, вам (і багатьом іншим) «не сподобається». Наприклад, декому «не сподобається», що я говоритиму, що росіяни навмисне ціляться у цивільних. Ці люди, скоріше за все, казатимуть, що я «заангажований». Багатьом так само «не сподобається» моє пояснення, чому вони так роблять. Цим читачам може здатися, що я «виправдовую» російських пілотів.

Будь ласка, майте на увазі: у цьому дописі я ділюся інформацією, заснованою на роках збору інформації та аналізу, я не маю на меті когось засуджувати чи виправдовувати. Тому, якщо хтось схоче тут «попсихувати», будьте ласкаві, зробіть то деінде. Якщо ви не можете тверезо дивитися на ситуацію, будь ласка, просто не читайте далі, або ж тримайте себе у руках – бо я видалятиму будь-які коментарі із тролінгом без подальших попереджень; так, і навіть блокуватиму «друзів», у разі потреби. В мене просто немає часу на те, щоб розбиратися, хто у що «вірить». Зрештою, вірування – це щось про релігію, а те, про що я писатиму нижче, – про факти, які я збирав впродовж понад 7 років спостереження за операціями ПКС РФ [повітряно-космічні сили], іноді щодня, щоночі, виліт за вильотом, а також із належним документальним підтвердженням.

(AWACS) ДРЛС – система дальнього радіолокаційного стеження

(COMINT) КР – комунікаційна розвідка

(ELINT) ЕР – електронна розвідка

(FAC) СБПС – система ближнього повітряного спостереження

(RFA) ЗС РФ – Збройні сили Російської Федерації

(SIGINT) РЕР – радіоелектронна розвідка

(South OSK) ПдВО РФ – Південний військовий округ РФ

(SRDLO) ДРЛС – система дальнього радіолокаційного стеження

(UAV) БПЛ – безпілотний літальний апарат

(UCAV) УБПЛА – ударний безпілотний літальний апарат

(UkAF) ПС ЗСУ – Повітряні сили Збройних сил України

(West OSK) ЗВО РФ – Західний військовий округ РФ

ПКС РФ використовують у середньому два, іноді три, чи навіть чотири повітряних ДРЛС А-50 КБ Берієва [радіолокаційна система на окремому літаку: див фото – ред.]. Зазвичай, одна така система знаходиться над Білоруссю, інша – десь над Ростовом (на Південному сході РФ): обидві системи знаходяться приблизно за 70-100 км від кордону [з Україною – перекл.], щоб не потрапляти до зони імовірного ураження українських систем ППО С-300 (ракети земля – повітря середньої дальності, за кодифікацією НАТО – SA-10 Grumble [англ. «Буркотун» – перекл.]).

Радіолокаційні літаки А-50 є серцем операцій ПКС РФ. Їхня першочергова функція – «регулювання повітряного руху» для решти літаків, тобто А-50 координують дії авіації РФ. Розвідкою займаються повільніші та більші борти – такі як Іл-20 та Іл-22 КБ Ілюшина, або Ту-214Р КБ Туполєва (наскільки нам відомо з даних РЕР, ЕР, КР). Їхнім головним завданням є спостереження та відстеження роботи командних пунктів різних українських наземних підрозділів. У структурі наземних військ розгорнуті СБПС, які оснащені міні-БПЛА, що використовуються для тактичної розвідки. Усі ці системи передають дані для наведення на цілі системам А-50 – а вони вже обирають цілі за пріоритетом та призначають їх наявним винищувачам-бомбардувальникам.

Зазвичай, операції із залученням винищувачів-бомбардувальників включають у себе дві, зрідка три великих хвилі повітряних нальотів за день. Кожна така операція виконується літаками Су-24МР, які вишукують українські засоби ППО – переважно системи С-300 та Буки (за кодифікацією НАТО – SA-17 Grizzly [англ. «Грізлі» – перекл.]). За ними слідують літаки Су-34 та Су-35, озброєні ракетами Х-31 (за кодифікацією НАТО – AS-17 Krypton [англ. «Криптон» – перекл.]). Ці ракети запускаються лише у випадку, коли зафіксовано та підтверджено ціль – наприклад, радар контролю вогню або система попередження про ракетний удар якогось із українських зенітних розрахунків.

Пілотів винищувачів-бомбардувальників відряджають в атаку, видавши їм географічні координати потенційних цілей у закріпленій за ними оперативній зоні: системи А-50 обирають цілі за пріоритетом (який, зі свого боку, зазвичай визначає вище командування). Відповідно, тривалість польоту – на вагу золота, і тому росіяни дуже цінують потужні літаки як-от Су-34. З іншого боку, використовують і літаки із меншим радіусом дії (наприклад, Су-25) та бойові гелікоптери, відповідно, оснащені чотирма або двома підвісними паливними баками: часто, у ПКС РФ одночасно в небі за північним і східним кордоном України літає 15-20 літаків «в очікуванні своєї черги». Літаки Су-27СМ та Су-35 забезпечують прикриття зверху; Су-30 та Су-34 зазвичай скеровують на більші цілі за межами лінії фронту; Су-25 та бойові гелікоптери, своєю чергою, виконують вильоти для вогневої підтримки у ближньому бою, або ж атакують цілі вздовж лінії фронту.

Це для скептиків, які кажуть, що «ПКС РФ не здатні виконувати складні операції»...

Тепер, багато хто питає: чому пілоти ПКС РФ навмисно б’ють по лікарнях? А багато хто і не питає взагалі, а просто їх у цьому звинувачує. Без сумніву, зважаючи на «досвід Сирії» та атаки ПКС РФ на пологові будинки у Маріуполі та Житомирі (і ще 16 місцях), напрошується логічний висновок, що так, «російські пілоти навмисне бомбардують лікарні».

Насправді, це – зовсім не так.

«Російські пілоти» не бомбардують «лікарні»: вони скидають бомби на географічні координати.

На відміну від навігаторів у ваших автомобілях, у навігаційних системах літаків РФ ви не можете «ввести точну адресу» – екіпаж вводить лише географічні координати.

У прикріплених фото внизу є «орієнтування», що його українці захопили разом із пілотом ПКС РФ, якого збили над Україною десь тиждень тому. Як ми бачимо, на ньому записані ТІЛЬКИ географічні координати. У деяких інших захоплених пілотів були при собі дещо складніші орієнтування, на яких були нанесені азимути/курси та відстані між координатами. Такі схеми (іноді їх прикладають безпосередньо до мапи) ще з радянських часів використовуються пілотами СРСР/РФ.

Як так? Просто коли ви у повітрі, у вас немає часу на тривале з’ясування того, що де знаходиться. Контролер у А-50 зв’язується із пілотом/строєм за його позивним та призначає координати цілі. От і все.

А чому ж тоді ПКС РФ так часто вражають медичні заклади?

У Сирії ПКС РФ нанесли удари по 100 медзакладах, по більшості з них 3-4 рази. Загалом, було зареєстровано 492 авіаудари по медзакладах. В Україні, поки що, удару зазнали 18.

Росіяни просто так воюють. Це – частина їхньої стратегії, спрямованої на те, щоб сіяти терор, ламати бойовий дух та спонукати цивільних до втечі.

Хто несе за це відповідальність?

Кремль, а саме – Путін. Він одноосібно визначає стратегію. А Шойгу та Герасімов відповідальні за «втілення» політичних вказівок Путіна у військові накази.

Вони видають накази штабу ЗВО РФ та штабу ПдВО РФ.

Зважайте: офіцерам, що несуть там службу, які і всім військовим офіцерам збройних сил будь-якої держави (будь-якої – США, Великобританії, Ізраїлю, Італії, Франції, Єгипту, Бразилії, та хоч на Вануату чи на Марсі) утовкмачують покору до старших за званням: вони мають довіряти лише офіційним військовим джерелам інформації, коритися наказам й не піддавати їх сумніву. Тому, усі виконують накази зверху.

… таким чином, штаби ЗВО та ПдВО РФ видають конкретним підрозділам ПКС РФ конкретні цілі. Нижчі за рангом військовослужбовці не знають, який саме об’єкт є ціллю удару. Штаб не каже пілоту: «це – лікарня». Вони кажуть щось типу «згідно з даними розвідки, у цій будівлі штаб/база/склад боєприпасів – нацистів/екстремістів/націоналістів/тощо. Офіцери штабу відповідних підрозділів ПКС РФ – усі ті, кому «згодовується» лише офіційна інформація про ситуацію – після цього перевіряють координати та віддають наказ пілотам завдати удару по цих координатах. І пішло–поїхало…

Отже, замість винити «російських пілотів», дивіться брифінги таких персонажів як спікер Кремля [Дмитро Пєсков – перекл.] чи прес-аташе МЗС РФ, Марія Захарова. Особливо остання персона, по суті, заздалегідь «анонсує» прийдешні атаки на конкретні лікарні (а потім відхрещується від них і каже, що це – «фейки»).

[Тут ми, звісно, з Томом Купером не згодні. Пілот, який безпосередньо бомбардує цивільні об’єкти так само винен, як і його командування - ред.]

[Перші дві частини матеріалу були опубліковані 15.03 та 16.03; далі пропонуємо текст 2-ї частини – перекл.]

Спочатку я мав на меті викласти «кілька думок» для всіх тих, хто намагається пояснити російську стратегію знищення України та подальшого вигнання її населення як «щось нове» або «щось незвичайне», «щось, на що здатні зробити – і роблять – лише росіяни». У підсумку, цей матеріал виріс у дещо більше.

Тож давайте я спочатку вам про щось «нагадаю».

Я нікого не засуджую та не звинувачую. Просто викладаю факти. Я просто прошу всіх не забувати про деякі речі – зокрема про те, що тактика навмисного бомбардування цивільного населення з повітря аж ніяк не є «російським винаходом».

Навпаки, це – спільний винахід британців, німців та італійців.

Чи може ви всі забули про термін «патрулювання з повітря»?

[далі за текстом стане зрозуміло, що автор вкладає у це поняття багато гіркої іронії – перекл.]

Можна, мабуть, цілими днями сперечатися про те, хто першими завдав повітряних ударів по цивільних: італійці на території сучасної Лівії у 1911-1912 рр., чи німці з їхніх дирижаблів під час Першої світової війни у 1914-1918 рр. Але напевно можна сказати, що спираючись на досвід цих першовідкривачів, у 1920-х британці зробили тактику «патрулювання з повітря» ключовим елементом своєї військової стратегії на території, з якої вони в підсумку витесали сучасний Ірак.

За тих часів Ірак, яким ми його знаємо сьогодні, ще не існував: його нинішня територія тоді складалася з трьох колишніх османських вілаєтів [адміністративна одиниця – перекл.] і була відома у західному світі як Месопотамія. Іще в середині ХІХ ст. західні ЗМІ систематично хибно проголошували османів «Хворими з Босфору». Більша частина тамтешнього населення і до сьогодні вважається Заходом «дикунами». Тож не дивно, що «цивілізовані» британці із непотрібною брутальністю утримували цю територію в окупації з 1918 р. (подібно до нинішньої брутальної окупації росіянами півдня України) – і мали неабиякий успіх у перетворенні багатьох місцевих, що на той час звикли до високого ступеня автономії у складі Османської імперії, на своїх ворогів. А там, де британцям не вдалося спровокувати повстання проти себе, вони все одно його отримували після того, як не дотримувалися дуже багатьох своїх обіцянок, що вони їх давали у 1916-1917 рр..

… наприклад, вони обіцяли створити незалежну Арабську державу: у 1918-1920 рр., люди, що виходили на протести проти короля Файсала, якого підтримували британці, кілька разів проголошували Арабське Королівство Сирія, до складу якого входили території усієї сучасної Сирії, значної частини Іраку, всього Лівану та Ізраїлю/Палестини, а також окремі частини Йорданії та південної Туреччини…

… або ще вони обіцяли створити незалежну курдську державу: в той час як більшість курдських племен підтримали Ататюрка та боролися проти греків, яких підтримували французи, вірмени у Малій Азії і багато племен із території сучасного північного Іраку повстали проти британців…

Отже, будь ласка, не робіть ті самі помилки, що й багато сучасних англомовних істориків: не думайте, що «там було щось типу місцевого повстання» у межах території (майбутнього) Іраку. Увесь Близький Схід та вся Мала Азія були у стані збройного повстання, а бої точилися всюди: і в Константинополі/Стамбулі; і від Антіохії/Антак’ї до Дамаска; і від Кербелі та Насирії аж до Мосула [сучасний Ірак – перекл.], Діябакира [південний схід сучасної Туреччини – перекл.] та Хамадана [сучасний західний Іран – перекл.]; а тоді аж до Баку (там британці намагалися воювати із більшовиками…); … ну і ще у Дейр-ез-Зорі [схід сучасної Сирії – перекл.], «на додачу до всього іншого»...

І ще один факт, який систематично ігнорують: поки вони самотужки боролися із новими окупантами, багато арабських племен та різноманітних етнічних меншин – на території сучасних Ізраїлю/Палестини, Іраку, Йорданії, Лівану та Сирії – сподівалися на повернення османів. Дійсно, успішний спротив Кемаля Ататюрка проти організованого французами вторгнення до Малої Азії мотивував їх слідувати його прикладу та ставати до зброї.

Загалом, станом на літо 1920 р., Близький Схід був у вогні: британський гарнізон у Месопотамії мав 200 тис. солдатів (і, до речі, значною мірою, складався з Армії Британської Індії, тобто військ з території сучасних Індії та Пакистану), утримання яких Лондон вважав «надто дорогим». Зрештою, не зважаючи на те, чи то була офіційна колонія, чи протекторат, чи «просто» «мандат» Імперії, вважалося, що територія мала утримувати себе самостійно. Аж раптом британці стрімко почали втрачати контроль над ситуацією: вже за лічені тижні від початку повстання вони всерйоз замислювалися над виведенням військ…

І так сталося, що рішенням ситуації стала політика «патрулювання з повітря», відповідно до якої Королівські повітряні сили Великої Британії (КПС ВБ) почали бомбардувати цивільне населення. Зумисно.

«Система» була простою та «дешевою» водночас – а ще цинічною. Замість того, щоб утримувати великий гарнізон, британці зосередили свої сили на захисті кількох авіабаз, з яких КПС ВБ організовували бомбардування під гаслом «Ви повстали проти нас зі зброєю? Тоді ми вбиватимемо ваших жінок і дітей з повітря – там ви нас не дістанете». Й отак вони воювали.

Я впевнений, що більшість із вас чули про бомбові удари по містах у часи Другої світової війни, про масові руйнування та жертви, до яких це призводило, про Артура Гаріса на прізвисько «Бомбер», Куртіса Лі Мея… А ще ви може чули про так-звані «подвійні удари» [тактика, коли на об’єкт, який зазнав удару, за декілька хвилин знову скидають бомби, з метою навмисного враження команд рятівників та медиків – перекл.].

Усе це – винаходи стратегії «патрулювання з повітря» в Іраку у 1920-х рр.: Гаріс там служив та відпрацьовував усі ці ідеї – включно зі скиданням горючих речовин на дахи із подальшим підпалом цих «факелів» потужними снарядами, з метою суцільного знищення будинків і цивільного населення. І якби їхні розробки хімічних боєприпасів не відставали від графіку, британці застосовували б і їх.

Трохи згодом вже французи наслідували їхній приклад і реалізовували подібні підходи у своєму Французькому мандаті у Сирії, особливо під час наступного Великого сирійського повстання 1925-1927 рр.. Тоді французи спалили половину Дамаска і вбили до 40 тисяч осіб… «Патрулюванням з повітря» французи займалися – разом з іспанцями – і під час Рифської війни 1921-1927 рр., у тодішньому Іспанському Марокко (сучасне північне Марокко). Там «навіть» у пілотів добровольчої ескадрильї «Повітряних шерифів» – вона повністю складалася з американців, але була створена та керована французами – розвинулася сильна пристрасть до бомбардування сповнених людьми ринків…

Навряд чи ми колись дізнаємося, скільки цивільного населення було вбито під час повстань у Південно-Західній Африці та на Близькому сході у 1920-1929 рр… Одне ми знаємо напевне: «патрулювання з повітря» було дуже ефективним: арабські «варвари» – хоч шиїти, хоч суніти – просто не могли зрозуміти тактику цих умисних атак на цивільне населення. Для них було прийнятніше здатися, ніж бачити, як гинуть цивільні.

У подальші роки стратегія «патрулювання з повітря» еволюціонувала завдяки італійському теоретику повітряних сил Джуліо Дуе, який вже невдовзі «відпрацював» її в Ефіопії у 1935-1936 рр., часто із застосуванням хімічної зброї. Дехто стверджує, що цю стратегію також застосовували під час Громадянської війни в Іспанії, зокрема звертає увагу на німецьке бомбардування Герніки-Лумо. Мушу сказати, що ці люди недостатньо ретельно дослідили ту війну. Мій колега Тед Хутон, який якраз добре у ній розібрався (та знайшов відповідні військові документи), дійшов висновку, що бомбардування Герніки-Лумо було навігаційною помилкою і не було умисним. Німці дійсно зруйнували Роттердам у травні 1940 р. – але «суто» з тієї причини, що новини про капітуляцію Нідерландів запізно дісталися до Люфтваффе. Однак, слід зауважити: відтоді вже «не було вороття», тож практика «патрулювання з повітря» – її тоді стали офіційно називати «стратегічними бомбовими атаками» – майже повсюдно застосовувалася на полях бою Другої світової війни.

У 1945 р. навіть ПС США облишили стратегію «точних бомбових нальотів у денний час» на нацистську Німеччину (і згодом Японію), та перейшли до тотального бомбардування німецьких міст, у повній відповідності до стратегії «Бомбера» Гаріса, яку КПС ВБ постійно застосовували з 1942 по 1945 р… У 1950-х та 1960-х роках ця стратегія нікуди не поділася: під час Корейської війни, наприклад, ПС США засипали Північну Корею авіабомбами так, що вона фактично відкотилася до стану кам’яної доби. Жодне місто – велике чи мале, жодна промислова зона, жодний відрізок залізниці не уникнув руйнувань: відомі випадки, коли стратегічні бомбардувальники Б-29 «Суперфортеця» скидали бомби на поодиноких велосипедистів… а ще ж були «високоточні удари» по північно-в’єтнамським промисловим об’єктам та інфраструктурі, наприклад, у 1972 р… зітхання… їхня «точність» – то «ціла окрема історія».

Варто зазначити, що Захід, врешті-решт, засвоїв деякі уроки, тож в останні 30 років (масове) використання таких бомбових ударів припинилося… принаймні до тих пір, поки в останні 20 років США не почали в межах своєї «повітряної доктрини» проти «джихадистів» повсюдно використовувати бойові безпілотники – від Сомалі до Ємену, Іраку, Афганістану та пакістанської провінції Варізістан. Особливо інтенсивно ця тактика застосовувалася за правління Барака Обами… Безсумнівно, багато цивільних померли через помилкові удари. Й ці випадки завжди супроводжувалися «тінню байдужості» та «ігнору». Дійшло до того, що у 2002 р. колишній президент США Джордж В. Буш погрожував (цитата) «не зупинитися ні перед чим», якщо американські військові постануть перед Міжнародним кримінальним судом у Гаазі (див. «Закон про захист американських військовослужбовців»).

… і от, минули роки, і в 2018 р. ми могли спостерігали за поведінкою США у місті Ар-Ракка [на півночі Сирії]: Центральне командування ЗС США спочатку розкидало листівки із вимогою до населення втекти з міста, а коли термін «ультиматуму» добіг кінця, почали наносити авіаудари, не з’ясувавши, чи всі цивільні взагалі встигли побачити ті листівки, та чи вони взагалі мали змогу втекти (а вони не мали такої змоги, бо бойовики ІДІЛ, по суті, тримали їх як живі щити, поки «шляхетні» союзники сирійських повстанців не звертали уваги на цивільні жертви – адже ці жертви були серед арабського населення). Проєкт Airwars.org ретельно задокументував трагічні наслідки. І цю тему можна ще довго продовжувати.

До чого я веду? Попри «добру волю» країн Заходу та десятки міжнародних законів та правових актів, що стосуються війни, росіяни не «зобов’язані» поводитися чемно та воювати згідно (офіційних) західних стандартів. Московські стратеги застосовували стратегію «патрулювання з повітря» із небувалим успіхом у багатьох війнах 1980-х та 1990-х років: в Афганістані (де вони «знелюднили» величезну територію впродовж «дводенного маршу» від знаменитої «кільцевої дороги», що з’єднувала усі важливі міста країни), в Ефіопії (тобто, на території сучасних Еритреї та Ефіопського федерального штату Тиграй), у Мозамбіку, а тоді вже у Чечні в 1990-х.

І ще більшого успіху ця стратегія сягнула у Сирії в 2015-217 рр., де вони винищили десятки тисяч мирних мешканців і змусили від 6 до 10 мільйонів осіб залишити свій дім, а в більшості випадків і рідну країну.

Я навіть не зупинятимуся на тому, як ізраїльські літаки F-4E «Фантом» II (отримані від США) використовували 20-мм гармати для обстрілів цивільних на дорогах Дамаска у 1972 р. Але дозвольте нагадати вам: значну частину військових злочинців часів Другої конголезької війни (під час неї Руанда, союзниця США, з 1998 по 2003 винищила до 2 млн. конголезців) притягнули до відповідальності у Міжнародному кримінальному суді та покарали – принаймні тих із них, хто не ховається досі у Руанді. І в той же час, жоден американський, британський, французький, австралійський чи інший союзний громадянин не постав перед Міжнародним трибуналом за свої вчинки в різних куточках світу. Те саме стосується і «союзних» саудитів, еміратців та інших військовослужбовців у контексті їхніх дій у Ємені та Ефіопії, наприклад. Навпаки: якщо колективному Заходу ще іноді «пригадують» геноцид у Руанді 1994 р., то про руандійські правопорушення у Демократичній Республіці Конго усі вже давно забули…

І от – яка несподіванка: жоден радянський чи російський громадянин так само досі не був покараний за його вчинки.

І доти, доки ООН лишатиметься такою ж немічною (не лише з подачі Росії та Китаю, а й США, Великобританії, Франції… та багатьох інших), мені чомусь зовсім не віриться, що ситуація найближчим часом зміниться.

…як-то там кажуть, «на війні та в коханні всі засоби чесні»

Оригінали тут: https://www.facebook.com/keksifarm.hayday

У продовження перших двох – третя частина великого матеріалу Тома Купера про війну в повітрі над Україною. Вона не така драматична, як попередні, проте ситуація в небі справді складніша, ніж на землі, де в нас усе більше перемог.

ТОМ КУПЕР

ПОВІТРЯНА ВІЙНА НАД УКРАЇНОЮ, частина 3

Перш ніж продовжити детальний огляд: вчора надвечір говорив зі знайомим із Сирії, і ця розмова нагадала мені про важливий досвід, пов’язаний з участю росіян у тамтешній війні протягом 2015–2018 років.

Власне, позначати будівлі червоними хрестами або словами «ДІТИ» під час війни з росіянами – дуже погана ідея.

У вересні 2015 року в Сирії повстанці – через Білих шоломів [Сирійська цивільна оборона, волонтерська організація, створена для евакуації, порятунку та медичної допомоги цивільному населенню – перекладач] та ООН – повідомили російському командуванню на авіабазі «Хмеймім» про кожен із госпіталів на територіях, підконтрольних опозиції. Вони надали точні координати, сподіваючись, що російські ВКС їх оминатимуть.

Росіяни розбомбили кожну лікарню, про яку було повідомлено, а потім розпочали проти Білих шоломів кампанію наклепу, проголошуючи їх «джихадистами».

Коли повстанці почали ховати свої лікарні, росіяни якось дістали їхні координати (мабуть, підкупили когось в ООН) і також розбомбили їх. Усі без винятку.

…А ще, відверто кажучи, пілоти керують літаками, що летять на швидкості понад 900 км/год, і думають про те, як не розбитися – вони не мають часу «читати», що написано на будівлях чи біля них: вони отримують координати від командирів, виконують накази і скидають бомби.

Отже, моя порада українцям: в жодному разі не позначайте лікарень, швидких, дитячих садочків або цивільних укриттів. ХОВАЙТЕ ЇХ.

***

Це з’ясували, тепер давайте поглянемо, що Повітряні сили ЗСУ робили протягом трьох тижнів.

Українські Повітряні сили не мають таких «підсилювачів», як ДРЛС А-50 [літак, що несе радіолокаційну систему – ред.], та навіть якби й мали: великі й повільні, вони були б «ціллю №1» для російських ВКС, а тому були б надто вразливими. Насправді, навіть українські наземні радари можуть працювати лише короткими включеннями (скажімо, 60–120 секунд за раз): потім їх потрібно вимикати, щоб приховати їхні позиції.

Чому так?

Радари раннього оповіщення або радіолокаційного стеження – це потужні системи, які випромінюють величезну кількість електромагнітної енергії. Тож їхню роботу легко виявити сучасними сенсорами, які використовують для електронної розвідки усі військові підрозділи. Не дивно, що задіювати їх на сучасному полі бою – це наче вмикати кишеньковий ліхтар посеред знеструмленого стадіону вночі: людина з ліхтарем побачить тільки те, що вихопить світляне коло, але будь-хто – навіть у найдальшому кутку стадіону – зможе визначити розташування власника ліхтаря. Принаймні доти, доки світить лампа…

Отже, краще вмикати лампу на короткий час, а потім одразу змінювати місце розташування. Через це українці мають дуже неповну «радарну картину» свого повітряного простору і – мабуть – натомість покладаються на звіти візуальних спостережень. Це надійний, перевірений роками підхід, але останнім часом його значно ускладнюють важкі низькі хмари, що застигли над Україною. Зрештою, літати серед хмар не люблять ні українські, ні російські пілоти: більшість із них не надто підготовані до операцій за поганої погоди.

Щодо повітряних операцій… Як уже кілька разів зазначалося, пізно увечері 23 лютого Повітряні сили ЗСУ швидко евакуювали всі повітряні бази північних та південних регіонів країни. Близько 22:00 того вечора цю евакуацію можна було навіть побачити на FlightRadar24.com, адже у багатьох задіяних транспортників та гвинтокрилів були увімкнені радіомаяки.

Відтоді військові літаки та гвинтокрили чудово розосереджено та приховано, а багато транспортників вилетіли за межі країни. Саме тому український флот літаків та гвинтокрилів протягом перших двох днів російського нападу зостався відносно «неушкодженим».

Загалом, основні труднощі Повітряних сил ЗСУ – комунікація та обслуговування. Так, моделі МіГ-29, Су-25 чи Су-27 створено для операцій у «суворих польових» умовах, вони і з галявини можуть злетіти, якщо потрібно. Проте обслуговування за таких умов простим не назвеш: для цього потрібні чистота й інструменти, а дотримати цих двох вимог буквально «в полі» складно. Ще одна проблема – пальне: росіяни постійно намагаються дістати основні українські авіабази балістичними ракетами.

Якщо паливо знищено, його важко дістати. Навіть якщо його «лише» забруднено, використання такого палива може призвести до заміни двигуна.

У польових умовах це не «забавки»…

…Крім того, ракети повітря–повітря – особливо ракети середньої дальності Р-27 (за кодифікацією НАТО — AA-10 Alamo) – відомі тим, що «не люблять» суворих умов: вібрації, зумовлені злетами чи посадками на ґрунтові смуги, майже напевно шкодять озброєнню літака. За цих умов Повітряні сили ЗСУ з часом зазнаватимуть чималих труднощів із обслуговуванням та ремонтом своїх запасів ракет «повітря–повітря», адже це «раз і назавжди».

Ну, а тепер щодо комунікацій: зазвичай командуванню потрібно багато часу для того, щоб з’ясувати, де розташовано потенційні цілі та де/які літаки доступні. Тому Повітряні сили ЗСУ працюють лише по тих цілях, які напевно перебувають на визначених ділянках досить довго. Тоді літаки Су-24 або, частіше навіть, Су-25 відправляють завдати ударів російським наземним силам. Зауважте: вони діють на основі скупих даних розвідки щодо потужності й розташування російської протиповітряної оборони. Не дивно, наразі навіть очевидно, що задіяні екіпажі викривають себе для всієї потуги російського озброєння, тож більшість їхніх вильотів перехоплюють або російські Су-27, Су-30 чи Су-35, або наземні протиповітряні підрозділи. Внаслідок цього трапляються значні втрати.

Літаки МіГ-29 (на фото показано хвіст українського літака зі слідами «польового ремонту»: схоже, залатали осколкові ушкодження після незначного промаху якоїсь російської ракети) та Су-27 використовують тільки для перехоплення і тільки за «доброї нагоди», озброюючи їх ракетами Р-27. Чому так? Росіяни майже не використовують їх у двобоях, натомість запускають свої Р-27 та Р-77 (за кодифікацією НАТО – AA-12 Adder) – що мають трохи меншу дальність та активне радіолокаційне наведення – практично з максимальної відстані. Нащо ризикувати бути збитим одним із менш ефективних українських перехоплювачів, якщо можна спробувати дістати їх здалеку? Відповідно, українцям потрібна «швидкість» і «дальність», а не «маневреність».

Пілоти МіГ-29 та Су-27 Повітряних сил ЗСУ з початку цієї війни спробували одну штуку: стріляти по літаках ВКС ракетами Р-27ЕТ. Не забуваймо, що для бойових літаків увімкнення радара схоже на історію з радарами раннього оповіщення чи радіолокаційного стеження, тобто ліхтарик на знеструмленому стадіоні вночі. Тому пілоти зазвичай намагаються наблизитися до суперника, не вмикаючи свій радар. Р-27ЕТ – модифікація ракети із системою інфрачервоного наведення, що, на відміну від Р-27ЕР із напівактивним радіолокаційним наведенням, не потребує увімкненого радара: її можна націлити і запустити за допомогою електронно-оптичного прицілу МіГ-29 та Су-27.

Проблема: головки самонаведення Р-27ЕТ вже старі (початок 1980-х) і мають порівняно малий радіус захоплення. Кілька МіГів та Сушок Повітряних сил ЗСУ були збиті російськими перехоплювачами, коли намагалися скоротити відстань і задіяти ракети Р-27ЕТ.

(В цьому досвід українців схожий на бої індійських екіпажів Su-30MKI із пакистанськими F-16 та JF-17 під час сутичок у лютому 2019: різниця тільки в тому, що – завдяки значно кращим (та інтенсивнішим) тренуванням із тактики, переважаючому баченню ситуації та попри всю наукову фантастику Пакистану (і трохи США) – індійці не втратили жодного Su-30MKI: наразі відомо, що українці втратили принаймні чотирьох пілотів Міг-29 та Су-27).

Зрештою, українцям слід враховувати загрозу російських ракет земля–повітря великої дальності С-400 (за кодифікацією НАТО – SA-21 Growler): кажуть, одну запустили всього за 100 км на північ від Києва, лише кілька кілометрів углиб території Білорусі. Так само, як українські С-300 змушують російські літаки розвідки триматися подалі, присутність російських С-400 змушують літаки Повітряних сил ЗСУ літати низько (щоб уникнути раннього виявлення російськими радарами – зокрема радарами А-50), де вони вразливі навіть для зброї малого калібру.

Інколи це неможливо: літакам доводиться «вистрибувати» вгору, щоб атакувати росіян, які літають вище. Це викриває їх для С-400, і кажуть, два чи три літаки було збито цими ракетами: повідомляють, що один із відстані не менше 125 км.

Отака «суть» цієї повітряної війни, і я не певен, що ситуація відчутно зміниться, хоч би скільки вона тривала. Додаткові деталі – включно з Bayraktar TB.2 турецького виробництва – обговоримо у частині 4.

Оригінал шукати тут: https://www.facebook.com/keksifarm.hayday

За переклад дякую Микола Ковальчук

На завершення цього дня, коли Том Купер дещо засмутив нас надміром, як здається, похмурих емоцій, пропонуємо його четверту (останню на зараз) частину великого матеріалу про війну в повітрі.

Перші три, які ми переклали раніше (дякуємо Anton Shygimaga та Микола Ковальчук), також були емоційно доволі складними. Четверта – найоптимістичніша. Перспективи є: українське небо буде українським!

ТОМ КУПЕР

ПОВІТРЯНА ВІЙНА НАД УКРАЇНОЮ, ч. 4

У попередніх частинах свого аналізу я розповів, як переважна більшість флоту Повітряних сил ЗСУ – винищувачів, транспортників та гвинтокрилів – змогли уникнути ударів росіян, а ще пояснив, чому українські перехоплювачі МіГ-29 та Су-27 здаються мені не надто ефективними.

Я зазначив також, що авіаудари Повітряних сил ЗСУ за допомогою Су-24 та Су-25 – не найкраще рішення, проте мені забракло місця і часу, щоб це розтлумачити. Зараз поясню.

Справа в тому – вкотре повторюю: за моєї глибокої поваги до мужності українських військових пілотів – операції за участі їхніх перехоплювачів та винищувачів менш ефективні, аніж операції, де задіяно турецькі безпілотники «Байрактар TB.2», що належать Повітряним та Військово-морським силам ЗСУ.

Перед війною Україна придбала 12 та замовила ще 24 таких пристроїв. Я не розповідатиму про те, скільки було отримано чи задіяно на цей момент: це чутливе питання, до того ж, я не маю «останніх» відомостей. Скажімо так: росіяни були впевнені, що Україна мала тільки пʼять (5) безпілотників, а вони від початку війни збили чотири з них.

Але досить новин із іншої планети.

Наразі очевидно, що російський генштаб марно тішив себе ілюзіями щодо спроможності російської армії протидіяти таким високотехнологічним безпілотникам, як TB.2. Вони доручили цю справу наземним засобам протиповітряної оборони малої дальності, як-то «Панцир», «Тор» і «Бук», а також системам радіоелектронної боротьби, адже літаки-перехоплювачі ВКС для цього зовсім непридатні. Можливо також, що на основі досвіду, здобутого у Лівії, Сирії та Азербайджані, за останні три роки турки продовжували вдосконалювати свої TB.2. Хай там як, у сухому залишку результати такі:

Наразі російська армія не має ефективної стратегії протидії безпілотникам та – протягом перших трьох тижнів війни – була напрочуд безпорадною у боротьбі з ними.

– Українські оператори TB.2 скористалися цією нагодою та розтерзали передові наземні ППО росіян. Судячи з перехресної перевірки опублікованих відеозаписів та некрологів загиблих офіцерів російських розрахунків ППО, вже знищено добрий десяток батарей «Буків» і «Торів», а «Панцирі» зостаються такими ж неефективними, як були у Сирії.

– Отже, багато підрозділів російської армії на всіх трьох основних лініях фронту цілком беззахисні перед TB.2.

Дивіться: 35-а загальновійськова армія на захід від Києва, 41-а загальновійськова та 2 а танкова армії на схід від Києва, 58-а армія між Миколаєвом і Херсоном – результати передбачувані:

* Як тільки російські засоби ППО було знищено, українці почали застосовувати свої TB.2 для двох інших важливих завдань: аеророзвідки та підтримки у ближньому бою. Біля Києва вони розгромили багато російських бронетанкових підрозділів; на півдні навели масовані й точні артилерійські удари по аеропорту Херсона та по російських підрозділах, що намагалися оточити Миколаїв – із неминучими (і безсумнівними) наслідками.

* Крім того, наразі відомо, що TB.2 вистежили і завдали точних ударів, якими знищено принаймні один керівний штаб 35-ї загальновійськової армії на півночі, чимало штабів російських батальйонно-тактичних груп, а також кілька засобів радіоелектронної боротьби.

* А ще TB.2 не тільки завдають матеріальних втрат, але й ламають росіян психологічно: на багатьох відео бачимо, як ціла російська батальйонно-тактична група розвертається і втікає після того, як кілька їхніх машин знищено за допомогою TB.2 (чи за його підтримки).

Інакше кажучи: за «значно меншої кількості» українські «Байрактари» мають «значно більше успіхів», аніж усі Су-24, Су-25, МіГ-29 та Су-27 разом узяті.

Чому так сталося?

Вирішальне значення має здатність TB.2 планерувати. «Байрактар» може зоставатися в повітрі близько 24 годин, тобто за оптимальної швидкості може здолати 3000 км. Не менш важливо те, що він може летіти повільно: якщо вітер сприяє, оператор може спрямувати його «проти вітру». Так вітер забезпечує підіймальну силу, яка утримує безпілотник у повітрі, тож він, фактично, «ширяє», тобто майже не рухається відносно землі.

Чому це так важливо? Бо TB.2 має малу площу ефективного розсіювання хвиль, він порівняно тихий і майже не випромінює інфрачервоних хвиль, тож росіяни не здатні навіть помітити «Байрактар», не те що його відстежити. До того ж, хоч на території України переважають рівнини, є також схили, ліси та будівлі, які додають перешкод на радарах. Це дає змогу TB.2 наближатися до цілей зовсім непомітно. Безпілотники можна застосувати де завгодно, вони можуть прилетіти звідки завгодно – і росіяни просто не можуть постійно шукати їх у величезному повітряному просторі України (навіть якби на голові у кожного російського солдата було по 20 очей).

До того ж, «Байрактари» використовують супутниковий звʼязок зі спрямованими антенами: їх дуже важко глушити (хіба якщо джерело перешкод досить потужне і розташоване дуже близько). У західних системах ППО наземного базування поєднано компʼютери та вбудовані електронно-оптичні сенсори, які можуть «автоматично» визначити, де «пташка», а де безпілотник. Такі високі технології росіянам і не снилися.

Не дивно, що попри гучні заяви про понад 120 збитих за перші три тижні війни українських безпілотників – включно з чотирма «Байрактарами» за перший тиждень – росіяни спромоглися показати уламки лише одного (давайте ще цифрою: 1) українського TB.2.

Тож я скажу так: облиште спроби передати літаки МіГ-29 із Польщі, Болгарії, Словаччини тощо… це надто складно, надто очевидно, політично «дражливо» і цілком марно. Надайте Україні вдосталь TB.2 чи безпілотників з аналогічними можливостями: скажімо, дрони-камікадзе чи іншу крилату високоточну зброю. От що справді «працює»: от що завдає росіянам великої шкоди, от що ламає їх психологічно і виснажує, а ще – навіть у тривалій війні – призводить до втрат живої сили та озброєння, від яких вони вже не оговтаються.

Оригінал тут: https://www.facebook.com/keksifarm.hayday

Том Купер - австрійський воєнний аналітик, автор та співавтор близько двох десятків книг про конфлікти останніх 20 років, включно з війною в Сирії. Експерт із застосування бойової авіації.

За переклад дякуємо Микола Ковальчук

Джерело: Rostyslav Semkiv