Дипломатичний скандал Росія-Ізраїль: що нам з того?

А тепер – про самий дипломатичний скандал. Перше, що ви маєте розуміти, це реальне ставлення Ізраїля до Росії. Найбільша помилка – це вважати тут індикатором думку якогось вашого екс-сусіда, котрий виїхав у Ізраїль, не вивчив нормально іврит, присів на кремлівський телевізор і сьогодні вам транслює всі шедеври роспропаганди. Такі як він не лише не мають впливу на ізраїльську політику, а й не характеризують ставлення більшості населення, котре прекрасно знає, хто стоїть за озброєнням і військовою та ідеологічною підтримкою більшої частини терористичної антиізраїльської нечисті багато десятків років поспіль. Соціологія показує, що рівень недовіри до Росії в Ізраїлі був одним із найвищих у світі ще тоді, коли українці переважно гралися з московитами в братні народи.

Але й не це визначає ізраїльську політику по відношенню до Москви, а винятковий, доведений майже до абсолюту прагматизм, де немає місця обідкам, понтам чи надмірній щирості. Причини – як уже згадана, коли ХАМАС Хезболла та інші терористи можуть раптом отримати ракети й ракетні технології, про які сьогодні лише мріють, так і (в першу чергу) – через ситуацію в Сирії.

Нагадаю, що Ісламська Республіка Іран (терорист і агресор не ліпший за Росію, тільки поки що дещо слабший) офіційно виголошує своєю метою знищення Ізраїля. Та оскільки спільного кордону країни не мають, а у війні на великій відстані ісламісти-шиїти поки що не сильні, то свої ракети й передові сили вони розміщують у на території сателіта – Сирії, де править алавіт Асад.

Відповідно, ізраїльські ВПС кілька десятків разів на рік знищують і склади зброї, і пускові установки, й живу силу Вартових ісламської революції та їх проксі. Проблема в тому, що повітря Сирії повністю контролюється іншим сюзереном Асада – Путіним (ВПС та ППО там від нього). І доти, доки стосунки з ним зберігаються «партнерські» (принаймні, зовні), все це проходить більш-менш гладко. Щойно вони погіршаться, це легко перейде в пряме військове зіткнення з Росією – саме те, чого так старанно уникають усі країни світу. Саме тому ізраїльські прем‘єри годинами чекають у приймальні, доки плішиве лайно їх запросить до кабінету, чи навіть ганебно стоять поруч із ним на параді з колорадською стрічкою на лацкані. Бо побутова людська мораль чи природні відчуття не грають великої ролі для політика, відповідальність якого – зберегти життя своїх громадян.

(Якщо ви зараз підстрибнули від бажання розповісти мені про аморальність чи безпринципність, я вам нагадаю один-єдиний факт: від самої анексії 2014 року та початку війни ми транзитували для агресора газу на сотні й сотні мільярдів доларів, наповнюючи бюджет грішми, котрі використовуються для вбивства українців. І я не думаю, що мали інший вихід. Тому, просто запам‘ятаймо, що політика – не місце для вихованок інституту благородних дівиць чи одноклітинних ФБ-коментаторів. Всі країни мають захищати свої інтереси й життя своїх громадян, зокрема, й Ізраїль).

То що ж сталося в останні дні, чому така бурхлива реакція МЗС Ізраїля на висловлювання хамської коняки та надання згоди на реекспорт європейцями ізраїльської зброї до України? Думаю, причин дві. Перша – Ізраїль використовує слушну нагоду для обмеження впливу Росії на Близькому Сході, користаючись її ослабленням через війну в Україні та міжнародну ізоляцію. Друга – розуміння, що після війни значення співробітництва з Україною вийде далеко за межі взаємних паломництв чи просто добросусідства через родинні зв‘язки й сантимент сотень тисяч ізраїльтян. Україна стає глобальним політичним гравцем, особливо, в сфері безпеки, стосунки з яким будуть для Ізраїля надважливими. Таке усвідомлення явно приходить (хотілося б, чимшвидше – К.В.).

І фактор цей не варто недооцінювати.

Автор: Карл Волох, блогер