Нотатки про наш «марафон» - 3. Херсон: як не потрапити у пастку

3. ХЕРСОН: ЯК НЕ ПОТРАПИТИ У ПАСТКУ

Останніми тижнями тільки лінивий не обсмоктував під різними кутами анонсований купою експертів та навіть частково керманичами держави український контрнаступ на Півдні. Багато хто вже договорився до того, що ледь не з дня на день ми підемо визволяти Херсон. Амбіції коментаторів варіюють від щонайменше визволення правого берега Дніпра (по можливості ще й з багатотисячним «котлом», а-ля Сталінград), до повного вигнання окупантів принаймні до лінії 23.02.2022. Доля Криму оцінюється по різному залежно від бадьорості та радикалізму експерта.

Для мене очевидна потреба у такому УСПІШНОМУ контрнаступі. Визволення півдня країни, крім очевидних переваг від самого факту звільнення з-під окупації сотень тисяч українців, матиме величезне військове та ще більше політичне значення.

Приховати розгром окупаційної армії стане вже неможливо навіть в очах російського «лохторату», не кажучи про зовнішній світ. Після такої проміжної переможної переможеньки на нас остаточно зроблять ставки як на переможців всієї війни, розмови про «непереможність» рашки будуть остаточно відкинуті, натомість мейнстрімом стане наш наратив «дотиснути гадюку», а світові гравці обговорюватимуть як їм облаштувати рашку після скорого падіння режиму.

Нас швиденько накачають зброєю «по саме німагу», щоб ми швидше закінчили розправу над агресором, дадуть макрофінансову допомогу на належному рівні тощо. Тим часом ті країни які наразі зберігають нейтральність та наживаються на санкційному режимі проти рашки шляхом надання дірок у цьому режимі, від Ердогана до Сі, знайдуть за краще пристати до Заходу, а не робити ставку на приреченого кремлівського диктатора.

Ключ до всього цього захований у Херсоні. Це зрозуміло всім, і тому всі українські та західні медіа вже обсмоктують можливі темпи та масштаб майбутнього нашого контрнаступу.

Однак я не дарма виділив капсом слово УСПІШНИЙ стосовно нашого контрнаступу. Невдала спроба, провалений контрнаступ, матимуть для нас не менш катастрофічні наслідки, аніж для рашки – наш успіх.

Не кажучи про величезні людські втрати (нагадую – при наступі «в лоб» співвідношення втрат 1 до 5 на користь оборонців, і це при рівному озброєнні, а воно далеко не рівне), провалений наступ стане «наочним доказом» на користь меседжу про «непереможність» рф у війні, і тоді тиск на нас з вимогою погодитись на мир на російських умовах стане на порядки сильнішим ніж зараз, а краник військової та фінансової допомоги може бути прикрученим майже до нуля.

Анонсований, розпочатий і успішно відбитий ворогом наступ може коштувати нам дуже дорого – аж до необхідності підписання миру не на наших умовах.

Вороги чудово розуміють ціну питання. Саме тому навіть з Донбасу, де поки що рашка має найбільші військові успіхи і зараз намагається продовжити операцію з витискання ЗСУ за межі «казкових республік», десятки тисяч окупантів перекидаються під Херсон та Запоріжжя.

Між тим чи маємо ми ресурси для ГАРАНТОВАНО переможного наступу? Я щонайменше маю щодо цього серйозні сумніви. Ми мобілізували достатню кількість людей, але наспіх чомусь навчені новобранці з «калашами» та гранатометами – не те військо, яке здатне проривати ешелоновану оборону ворога, який до того ж має перевагу у важкій техніці та боєприпасах.

Західна допомога поки що надходить «з миру по нитці», і заледве компенсує закінчення боєприпасів до радянського важкого «заліза».

«Хімерси» дуже помічні, вони в рази ускладнили окупантам логістику та збільшили їхні втрати, але 16 машин на тисячекілометровому фронті – не «вундервафля», здатна чарівним чином переламати хід війни.

Ну і зрештою наступати на великі відстані у пішому строю якось не випадає, а що у нас із забезпеченням транспортом знає кожний, хто хоч раз долучався до волонтерських акцій по «автомобілізації» наших захисників. І якщо джипи та вантажівки ще якось можуть забезпечувати волонтери, то з «броньою» так на жаль не працює.

Я не буду в цьому тексті оцінювати, наскільки ми готові чи не готові до гарантовано успішного наступу. По-перше, я володію далеко не всією інфою, реальність може бути як набагато кращою, так само і набагато гіршою аніж мені видається, а по-друге далеко не все чим володію готовий викладати публічно – всьому свій час. Взагалі цей текст не про готовність чи неготовність ЗСУ.

Текст про нас, тиловиків, і для нас. Про те, що залежить від нас, і те як ми можемо з найкращих міркувань прислужитися ворогові та стати фактором нашої поразки.

Справа в тому, що саме у нас в тилу інформаційне поле настільки наситили анонсами наступу на Херсон, що створили атмосферу завищених очікувань та безпідставного «шапкозакиданства».

Ми так спрагли за хорошими новинами, що радо ковтаємо не лише справжні новини, але і позитивні анонси – не оцінюючи їх реалістичність.

Видіння визволеного Херсону так заповнило наші серця, що наші мізки ослабили функцію критичного мислення. Нам пообіцяли Херсон на сезон кавунів – і ми вже як діти зібрались у коло в очікуванні дива від Дідмороза.

Таке завищене суспільне очікування на жаль є не лише проблемою нашого сприйняття. Воно стає фактором ухвалення політичних рішень, бо навіть у розпал війни ми лишаємось демократією, і наша влада дуже сильно залежить від наших з вами настроїв, вимог та очікувань.

Загалом це чудово, і ми неодноразово тиском суспільства змушували владу уникати помилкових рішень – згадаємо хоча б історію зі стамбульськими перемовинами. Однак зараз саме ми можемо своїм тиском спричинити катастрофічні за наслідками помилкові рішення та накази.

Свого часу Сталін наказав взяти Київ до 7-го листопада – річниці більшовицького перевороту. Наказ було виконано, але заради «подарунка до свята» загинули триста тисяч червоноармійців. Тоді це була воля тирана, але зараз ми з вами можемо виступити в ролі «колективного товариша Сталіна», з нашою вимогою подати нам звільнений Херсон «до дня Незалежності». Ціна питання може бути зависокою, і ми ж потім вимагатимемо віддати нам голови винуватців військової катастрофи – а насправді ними будемо саме ми, із нашими завищеними очікуваннями.

Я не закликаю «відмінити наступ на Херсон» – не маю для цього відповідної компетенції. Я про те, що нам всім слід взагалі припинити обсмоктувати перебіг бойових дій, анонсувати ті чи інші наступи, удари по тилах, «гратися у Залужного» та малювати стрілочки на картах.

Наступ на Херсон станеться – так само як на Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь, Крим, Донецьк та Луганськ. А от коли і як само це буде – давайте залишимо професіоналам.

Головне, до чого я закликаю – не створювати суспільний та політичний запит на ті чи інші дії ЗСУ. Справа армії – визначати коли саме, де саме, і в який спосіб завдавати ворогові максимальної шкоди. Наша справа – щоденно матеріально та морально допомагати армії, якій направду дуже важко, а не «нарізати їй задачі» і вимагати результатів «до дати».

Якщо виявиться, що ми здатні взяти Херсон за тиждень – повірте, його візьмуть. Але якщо виявиться що ми будемо готові лише у вересні чи навіть у жовтні – це не стане трагедією. І навіть якщо виявиться, що ми не встигаємо з наступом до осінньої багнюки та зимових холодів, і доведеться готуватись на весну – це також зовсім не катастрофа. А от завчасний та провалений наступ став би і катастрофою, і трагедією.

Звісно, є ще наші союзники. Анонсований та розпіарений «південний контрнаступ» створив певну атмосферу завищених очікувань не лише у нашому медіапросторі. І це може стати певною проблемою – якщо виникне жорстка прив’язка наступних великих поставок зброї до успіху цього контрнаступу.

Так, це нагадує старий анекдот про басейн у божевільні, куди наливають воду лише після того, як пацієнти показують як гарно туди стрибають. На жаль, логіка постачання нам західної техніки частково описується саме цією моделлю.

Однак все ж «у всяких там Рамшатйнах» рішення ухвалюють в першу чергу професійні військові, або ж політики на подання військових. А для них очевидні багато речей, неочевидних журналістам та читачам таблоїдів. І вони підтримають будь-яке рішення ЗСУ – наступати зараз, наступати за місяць, чи наступати по весні – якщо на то будуть суто професійні військові аргументи. І вони здатні пояснити ці аргументи своїм політикам.

До речі, свіжий виступ нашого давнього друга Курта Волкера показує, що так званий «діп стейт», тобто кола професійних військових, чиновників та дипломатів у Вашингтоні, аж ніяк не збираються нас підганяти та готові заходити в довгу в процесі поступової підготовки нашої перемоги.

Тож ключовою ланкою як часто вже бувало стаємо ми, українське тилове суспільство. Будемо виваженими та терплячими, і дамо нашим захисникам працювати так, як вони вважають за потрібне – тоді і тішитимемось їхніми перемогами. Почнемо тиснути на них та на політичне керівництво на тему «нам обіцяли Херсон» – створимо шалені ризики, і можемо допомогти цим ворогові.

До речі, ЗСУ нам нічого такого не обіцяли. А обіцянки «ікспєрдів» - не те, за що варто ризикувати нашими захисниками. Зрештою, ці «ікспєрди» мають повне право самі взяти автомата та показати нам всім та ЗСУ як на їхню думку «легко» та «швидко» звільняється Херсонщина.

Ну а відповідь на запитання, яким мене буквально закидали журналісти за останні дні - чому раптом замість нашого контрнаступу ніби починається наступ рашки по всіх напрямках (спойлер: і чому це для нас не так і погано), викладу трохи згодом.

Автор: Євген Дикий, науковець, військовик, публіцист