Для чого Росії Україна. Дуже коротка історія Російської імперії

Олексій Панич: Будь-яка держава має історичну перспективу лише якщо вона успішно відповідає на «виклики» з боку її сусідів. Для Московського князівства найважливішим був «виклик» з боку його південно-східного сусіда – Улуса Джучі (aka «Золота Орда»). Московське князівство успішно відповіло на цей виклик, створивши власну авторитарну управлінську систему на образ і подобу ординської. І стало царством «ординського типу» (хоч і з релігією та мистецькими традиціями європейського походження), яке активно взялося додавати собі території за рахунок тих, що раніше належали тій-таки Орді та сусіднім з Москвою князівствам.

Проте невдовзі це царство отримало новий «виклик», цього разу економічного характеру: західні сусіди, сформувавши завдяки Ренесансу та його наслідкам новий економічний уклад з принципово новим рівнем економічної свободи, різко додали в технологіях та виробництві предметів високої доданої вартості.

Ці предмети та технології користувалися в правителів Московського царства неабияким попитом. Проте перейняти західний економічний уклад, який виробляв те та інше, Московське царство не могло, якби й хотіло: адже додавання економічних свобод загрожувало максимально централізованій авторитарній владі, а послаблення цієї влади загрожувало втратою контролю за вже тоді величезними підвладними територіями. Тому залишалося імпортувати з заходу продукти з високою доданою вартістю (технології та майстрів) в обмін на продукти з низькою доданою вартістю (сировина і напівфабрикати), масштабне виробництво яких можна було забезпечити в умовах економічної несвободи. Тому торгівля Росії з Заходом від XVII століття незмінно відбувалася за принципом «кількість в обмін на якість».

Це штовхало Московське царство, тепер вже перетворене на Російську імперію, на перманентно екстенсивний шлях розвитку: в умовах авторитарної влади і економічної несвободи стимули до інтенсифікації праці були відсутні, тому економічне зростання, необхідне для успішної відповіді на дедалі потужніші західні «виклики», можна було забезпечити лише шляхом постійного захоплення та експлуатації нових територій, ресурси яких можна було й далі обмінювати на західні товари та технології.

Від XVIII століття цю сировинну експансію на схід і південь доповнила активна експансія Росії на захід і південний захід, здобутком якої були не лише нові природні ресурси, але й «європеїзоване» населення, більше придатне для виробництва продуктів з високою доданою вартістю. Щоправда, в умовах російської економічної несвободи це населення швидко втрачало стимули для інтенсивної праці.

Цей тип політико-економічного устрою, оснований на авторитарній владі та екстенсивному розвитку в умовах економічної несвободи, не змінився в Росії від XVIII до XXI століття. Наразі змінити його вже не видається можливим, бо цей устрій функціонує за логікою «хибного кола»: екстенсивний розвиток призвів до величезних територіальних здобутків, втримати які у складі одного політичного цілого може лише авторитарна влада – але інтереси збереження авторитарної влади не дозволяють інтенсифікувати працю за рахунок збільшення економічної свободи – тому знову й знову доводиться душити паростки економічної свободи (Путін проти Ходорковського) й звертатися до звичної моделі екстенсивного розвитку шляхом захоплення нових територій.

Всі високі технології Росія сьогодні, як і 300 і 400 років тому, імпортує з Заходу. Але й за наявності цього технологічного імпорту вона приречена на економічну стагнацію, від якої її може тимчасово врятувати лише нова територіальна експансія.

І це, власне, головна відповідь на питання, для чого Росії Україна.

Для того ж, для чого і 300 років тому.

А вже яке ідеологічне обґрунтування стане маскою для задоволення цієї базової політико-економічної потреби Російської імперії – це питання суто вторинне. Колись це було об’єднання під владою московського царя всіх православних; потім панславізм; потім соціалізм; а сьогодні маємо рашизм (адаптовану під російські потреби ідеологію фашистського типу).

Я б додав, що завтра буде ще щось інше, але дзуськи. Бо в цієї історії вже не буде «завтра». Не ті вже в нас часи.

Автор: Олексій Панич, філософ, перекладач та громадський діяч