Право на гумор: чому українці можуть собі дозволити жарти про акулу

Акула, яка на очах у всього плата зʼїла російського туриста викликала в соціальних мережах, мабуть, найжвавіше обговорення за останній місяць. Пише ТСН, 

Інцидент з акулою стався на тлі драматичних подій на Херсонщині, де внаслідок чергового терористичного акту росіян сталася одна з найстрашніших техногенних катастроф сучасності. Українське суспільство, яке до того часу, як стало відомо про нещасний випадок в Червоному морі, було зайняте порятунком людей і тварин, що потерпали від заподіяної росіянами біди, вибухнуло мемами та жартами про акулу.

Одразу за хвилею чорного гумору Мережею прокотилася зустрічна хвиля обурення недоречністю такої реакції, яка здебільшого підживлювалася дописами росіян та їхніми симпатиками. Російські лідери думок, які давно й сильно занепокоєні відсутністю емпатії серед українців, зараз просто забили на сполох. На їхню думку, головна загроза для українців - то не ракетні удари, не армія окупантів, які вбивають, катують, ґвалтують та крадуть українців на їхній землі, головна загроза - це розлюднення, ну й перейминування вулиць імені Пушкіна, звісно.

Але тут на росіян чекав сюрприз, бо найкращі письменники, психологи та лідери думок стали на захист нашого права на чорний гумор. Тому, якщо у вас виникли сумніви стосовно доречності ваших жартів у цей нелегкий для всіх нас час, почитайте, що з цього приводу пишуть люди, в гуманізмі яких немає жодного сумніву.

Один із найкращих дописів на цю тему можна знайти на сторінці видатної української письменниці Оксани Забужко:

"БРИТВА АКУЛИ". Перепрошую, але це настільки очевидно, що аж ніяково писати: спроба в розпалі геноциду вмовити жертві геноциду почуття вини за чорний гумор на адресу країни-ката є класичною, підручниково чистою ІПСО з віктимблеймінґу. (Так, цьому вчать; так, це давно й докладно розроблена політтехнологія, не буду повторювати тут те, що вже 100 раз писала - і в "І знов я влізаю в танк", і в "Найдовшій подорожі".)

І так, мені особисто дуже прикро, що до тих гебнючих мальчіков-з-"маленькою-культурою"-в-трусіках, які оперативно "включілісь в работу", щоб вам, не дай Біг, трошки не попустило (і справді перевели масовий "акулячо-солдатський гумор" наших мереж у режим пів-обурення, пів-виправдання, куди менш корисний для психічного здоров'я воюючого суспільства!), долучилася наша Нобелівська лавреатка. (У неї була прекрасна Нобелівська промова, яку я не раз цитувала в публічних виступах.) Що ж, не всі витримують випробування мідними трубами. Жаль, дуже жаль.

Зате який досконалий інструмент отримало українське суспільство, щоб блискавично розрізнити "своїх" і "чужих", не множачи сутності - на суто емоційному рівні!

(Бо, так - той, хто в мить, коли ви, перебуваючи всередині катівні, забуваєтесь полегшеним сміхом, зараз же мчить до вас з криком "нє смєть!" - це не друг вам, хоч би скільки запевняв у протилежному, - це вохра, ворожий "психологічний наглядач"-аб'юзер, - і для вас, з погляду вашої безпеки, не має жодного значення, чому і як він на такій роботі опинивсь: хто б то не був - "давайдосвіданія"!)

Дай нам Боже всім сили й розважливости.

Переможемо".

Відомий письменник Андрій Бондар у своєму дописі наголосив на тому, що "...не варто за нами залишати лише право бути малахольними мучениками і жертвами, які навіть не мають права показати зуби в момент свого знищення. Try walking in my shoes. Сьогодні з єгипетської акули сміються засуджені на смерть. І це не метафора......"

Психологиня Катерина Голцберг написала: "А я вам розкажу, як висвітлювати новини щодо акул і того, що вони їдять:

"В зв'язку з тим, що сталося в Хургаді, ми занепокоєні станом здоров'я рідкісних акул..."

Психологиня Світлана Ройз, запевнила українців, що глузували з приводу акули, що "вони точно нормальні", та опублікувала допис, в якому розтлумачила свою тезу:

"Мій допис про гостру реакцію на стрес і реакцію на акулу миролюбний фб з'їв. Не знаю, скільки протримається цей. Поки у мене була пауза, я думала про емпатію. І пригадувала, як колись давно після похорону, після безутішних сліз раптом ми з подругою почали одна одній розповідати анекдоти і ржати. Я тоді запитала свого наставника з цигун: я взагалі нормальна? А він мені відповів "по-цигунськи": "твій інь виснажився й перейшов в ян".

Я сміялась над мемами про акулу. І одночасно себе питала: це нормально?

Це не добре, але це нормально.

Це нормально, бо ти зреагувала на несподіваність і абсурдність ситуації і, якщо не помиляюсь, передня поясна звивина мозку, що в тому числі відповідає за обробку такої інформації, і перемикання, фіксації на чомусь, включилась в роботу. Можливо, це змістило акцент з болю і активності лімбічної системи. І ти відчула полегшення.

Це не добре, але це нормально, бо ти вже давно в стані емпатичного дистресу - ми не можемо вміщати біль задовго. В якийсь момент емпатичний резонанс стає нестерпним і має бути розрядка.

А в стані емпатичного виснаження може бути фаза "емпатичного гніву" - коли я не співчуваю тим, хто завдав болю "своїм". Коли сам готовий причинити тим, хто завдає болю, страждання. І агресія проявляється в формі, яка є в доступі.

Це не добре, але це нормально - і є дослідження емпатії до своїх та чужих. Буквально при емпатії до людей своєї раси, до людей своєї віри, а в нашому випадку - українців - і до реакції на страждання чужих взаємодіють різні ділянки мозку (при емпатії до своїх взаємодіють багато "частин", Але злагоджено три ділянки мозку: передня поясна кора (cortex cingularis anterior), ліва частина передньої Острікової зони (ventral striatum) й нижня частина смугастого тіла (anterior cingulate cortex),

А коли страждають "чужинці" - активність більше не в Островкові частині, а в (придлежащем )ядрі.

В здоровому стані, без дії травми - ми можемо свідомо "вмикати" чи підтримувати в собі рівень любові до всього людства. Зараз на це не вистачає "об'єму".

Ми точно нормальні. І точно зараз не час звинувачень. Але я вирішила за собою спостерігати, щоб дійсно не втратити частину себе: чи даю собі хоч трохи можливості відновлюватись, чи не втрачаю можливість не тільки швидко реагувати, а й рефлексувати. Чи відстежую я свої реакції (Роберт Сапольські казав на одній з лекцій: якщо ми дамо собі трохи часу, наші реакції будуть менш агресивними). Острівець мозку пов'язаний і з усвідомленням сигналів тіла - чи в контакті я зі своєю тілесністю. І чи залишилось у мене те, у що я Вірю. Те, що завжди було і є опорою моєї стійкості. Нам потрібні зусилля, щоб Перемогти. І потрібні зусилля, щоб зберегтися

Я реву, коли бачу врятованих нашою людяністю мишенят. Я реву, коли бачу, скільки в нас сили цієї щирої людяності.

І точно вірю, що б не відбувалось, ми її не втратимо.

Обіймаю, Родино  як хочу Перемоги".

Публіцистка Вікторія Наріжна зазначила, що жарти про акулу, це "....прояв сміхової культури, яка, до речі, ніколи не чепурненька і не грається в пристойність. Росія цю культуру втратила, і саме тому неспроможна подолати тоталітаризм, і навпаки, нескінченно породжує його. Бо лікувальна, очисна і захисна сила сміху більше їй невідома...."

Філософ Олег Хома застеріг суспільство від моралізаторства "... Але оцінка трохи недоладних моралізаторських екзерсисів щодо "згубної" для нашої "чєловєчності" реакції на практику єгипетських акул сумнівів якраз не викликає. Це симптом дивовижної "гіперцивілізованості", від якої, як від всякого порушення міри, не слід чекати нічого доброго,

Біда тому, хто забуде, що під сонцем є час любити, але є і час ненавидіти (саме так і написано, між іншим - ненавидіти).

Моралізувати в недоречний час - це завдавати моралі найбільшої шкоди, виставляючи її не лише безглуздою і жорстокою, це ще було б пів біди. Це означає робити дещо гірше - вихолощувати її, перетворюючи на порожню фальшиву балаканину...."

Отже, якщо гумор, хоч навіть і досить таки жорсткий та подекуди чорний, приносить вам тимчасове психологічне полегшення в ці важкі часи, то нехай вам не буде за це соромно, бо "розлюднення" це точно не те, що загрожує нації, яка із завзяттям рятує людей, котів, собак, та навіть одиноку мишу, яка "чіплялася за кущик".