«Усе відбулося так, як не могло не відбутися – рано чи пізно». Чи ми самі заслужили війну?

Це могло статися ще раніше – в 1990 році, коли Народний рух готував стотисячну ходу з синьо-жовтими прапорами, й з Москви надійшла команда – усіма силами не допустити цього, аж до введення в Київ військ і розстрілу «петлюрівців» з кулеметів. Політбюро ЦК КПУ не ризикнуло ухвалити таке рішення і скинули його на столичні райкоми партії – «запросити» війська в столицю мали «рядові» комуністи. Однак на пленумах райкомів ідея збройного придушення демонстрації не була підтримана. І завдяки цьому Україна тоді уникла війни.

Війна могла розпочатися в дні «мєшковщини» в Криму – намагання сепаратистів приєднати Крим до росії, поставивши зручного «президента півострова». І потім – як продовження кризи навколо коси Тузли...

Війна весь час висіла над нами грозовою хмарою.

Бо проєкт «Радянська Україна», створений комуністами СРСР в 1922, передбачав, що ця національна республіка буде стопроцентно лояльною до радянської росії.

Були задіяні всі чинники, аби запобігти будь-якій орієнтованості потужного промислового сходу країни на Київ – вся важка промисловість і вугледобувна галузь були напряму, в обхід республіканського уряду, підпорядковані Москві, був насильно змінений національний склад цих регіонів, кращі господарські й наукові кадри із східних міст вивозилися до Москви. Ще й в якості «якора» до республіки додали російськомовний Кримський півострів...

Після здобуття Україною незалежності цей, комуністичний проєкт опинився на межі зламу й міг проіснувати далі лише в статусі слухняного сателіта росії.

І Кравчук, і пізніше Кучма, очевидно, розуміли це, тому «відтягували» Україну від росії дуже повільно, майже непомітно для кремля.

Саме так сьогодні чинять політичні еліти колишніх середньоазійських республік СРСР – ступають два кроки вперед, а потім – один назад. Надовго вистачить їх хитрощів? Чи скоро кремль зрозуміє, що втрачає їх назавжди? Це невідомо, але виграти якийсь час до вторгнення це молодим національним державам допомагає.

Чи могла б Україна і далі іти цими безпечними манівцями?

Могла, якби в державі встановилася квазідиктатура з обмеженням прав і свобод, на кшталт назарбаєвської. Однак нетерпляче українське суспільство не захотіло вичікувати. І вже в 2004 році, кремль почав готуватися до війни.

Після Помаранчевого майдану перегони перейшли у спурт – Україна відчайдушно тікала від обіймів «старшого брата», той намагався піймати й насильно повернути втікачку..

Навіть прихід Януковича нічого не змінив. Таймер уже було ввімкнено, і, гадаю, путін неодмінно напав би й на Україну Януковича. Це було для кремля навіть безпечніше, бо той швидко підписав би капітуляцію.

Чи почалася б широкомасштабна війна, якби Україна була краще озброєна, вберегла від масових диверсій арсенали, у яких згоріло до третини боєзапасу української армії; якби не продавала стратегічні бомбардувальники і остов нинішнього китайського авіаносця; якби не пиляла на металобрухт танки і бюджет задля розваг еліти?

Думаю, почалася все-одно б. Навіть в тому випадку, якби Україна мала ядерну зброю і суцільних патріотів-бандерівців у владі.

Бо нинішня війна для росії як ображеної і «обгризеної» імперії, має справді екзистенційний характер. Тут – або пан, або пропав. Не розпочати її зараз, це значить – завідомо приректи себе на стратегічну поразку і зникнення з геополітичної шахової дошки. А так – чим чорт не жартує, а ну як вигорить авантюра!

Був би при владі не путін, а покійний генерал Лебідь, чи невдаха-віцепрезидент Єльцина Руцкой, чи Пригожин, чи Шойгу, чи навіть Навальний – війна була неминучою, тут – до ворожки не ходи, цивілізаційні карти інакше не могли лягти.

Можливо, навіть, що те, що путін поспішив, нам зрештою допоможе перемогти. І його впевненість у слабкості України зіграла нам на руку, бо росіяни розраховували на легку прогулянку в Київ і потрапили у тенета власної самовпевненості.

Якщо погортати сторінки світової історії, то виявиться, що жодна країна, на яку напав агресор, не була повною мірою готовою до війни. Бо агресор завжди знає, коли розпочнеться війна. А його жертва може тільки здогадуватися.

А особливо це стосується молодих національних держав, еліта яких наївно вважає, що формальний акт про здобуття незалежності як і якісь будапештські меморандуми цю незалежність на віки охороняють.

Усе відбулося так, як не могло не відбутися – рано чи пізно.

Якщо ми й заслужили цього важкого випробування, то тільки тим, що українське суспільство не захотіло відтягнути війну у часі, лавіруючи на грані підлабузництва, як Грузія Іванішвілі. Не захотіло йти у рабство, як Білорусь Лукашенка, і жебрати милостині, як Вірменія Пашиняна. Не відмовилося від ЄС і НАТО в 2013-му заради Тайожного союзу, не погодилося здатися в лютому 2022.

Мабуть, такі випробування від Бога ще треба заслужити.

Автор: Євген Якунов, журналіст

Фото: Євген Любімов / Укрінформ