Ірма Вітовська: Українці мають розуміти, що військовим може стати кожен із нас

Ірма одна із тих небагатьох представників культури, хто ще з 2014 року розірвав усі зв'язки з російським кінематографом. Вже тоді актриса розуміла, що велика війна з Кремлем неминуча.

Саме завдяки Ірмі Вітовській світ на численних міжнародних заходах почув про звірства російської армії в Україні. І навіть попри свій щільний акторський графік Ірма встигає волонтерити й робить максимум, аби наблизити нашу перемогу.

Про те, що зараз відбувається у вітчизняній кіноіндустрії, про акторів-зрадників, які фільми про війну на часі та чому Україна досі не отримала Оскара, актриса розповіла в ексклюзивному інтерв'ю РБК-Україна.

Далі читайте скорочену текстову версію інтерв'ю. Повну розмову – дивіться на відео.

– Ви анонсували показ одразу трьох фільмів у Варшаві з вашою участю. Що це за проєкти?

– На Варшавському кінофестивалі у міжнародній категорії буде два фільми. Це "Дім за склом" - там у мене не тривака роль, але важлива. Далі дебют Дениса Тарасова "БожеВільні". А на відкритті кінофестивалю презентуватиметься велика програма "Україна у фокусі", де буде картина "Смак свободи" Олександра Березання. У нас цей фільм стартує у прокаті в березні.

Можу поділитися, що у Варшаві буде показ ще трьох картин за моєї участі - це "Мої думки тихі", "КозаНостра. Мама їде" і "Королі репу". Тому жовтень для мене виявився справжнім джекпотом.

– Як змінився український глядач за час війни і у яких фільмах зараз має потребу?

– Думаю, що зараз головне, щоб український глядач впроваджувався в українську ідентичність і був в українському контексті. Бо ми мали дефіцит українського фону - це була чи то свідома диверсія, чи то легковажний бізнес. Тому досі є питання з українською ідентичністю, з розумінням, що таке Україна.

Люди зі сходу і півдня, у яких найбільше була відсутня практика українського середовища, впустили Україну в серце і в голову. Інакше б не було цього спротиву. Мова є основним із чинників власне спекуляції Росії. Мова є ідентифікатором, бо на Заході це створює велику дезорієнтацію серед громадян, які не можуть розрізнити нас від росіян.

– Нещодавно ваш пост про те, що діти і підлітки не говорять українською викликав бурхливу реакцію у мережі. Що потрібно зробити, щоб молодь заговорила українською?

– Цей час ми вже профукали, ми могли це зробити на кінець 90-х на початку нульових. Треба робити певні кроки в посиленні мовного закону. Це означає, що коли ви заходите на подвір'я школи, починаючи від охоронця, технічних працівників і закінчуючи дирекцією - усі мають знаходитися в україномовному середовищі. Це має бути абсолютна вимога.

Бо коли діти бачать подвійні стандарти дорослих, що викладачі на перервах дозволяють собі говорити російською і в їхніх родинах досі не зрозуміли важливість переходу на українську, вони починають далі зловживати цієї ситуації подвійних стандартів.

Підлітки не те, що її не знають, вони її не відчувають. Відчути мову - це тоді ти говориш, думаєш нею, фантазуєш, плануєш і вигадуєш. Ти нею створюєш щось. А у нас не вистачає контенту для таких підлітків, який би впроваджував в україномовне середовище. А ще не вистачає тих, хто його буде виробляти і, зокрема, коштів на якісний контент.

– Ви згадали про фінансування, а що зараз відбувається в українській кіноіндустрії, бо влітку був великий скандал щодо виділення коштів на фільм Горбунова "Інгулець".

– Там великий список, але "Інгулець" просто став детонатором, на якому люди збурилися. Я не впроваджена в тему детально, але наскільки знаю, там були питання щодо прозорості конкурсу. Чи зараз фінансують нові фільми - не знаю, бо я не є в кінокомісіях, і не дотична до фінансових розподілів чи пітчингових груп.

За час вторгнення в мене були зйомки тільки в двох картинах. Зараз я взяла паузу і відмовляю вже четвертому проєкту, бо хочу зробити мистецький вислів у театральній формі. Це буде декілька проєктів, але поки це таємниця.

– Україна вибрала фільм "20 днів у Маріуполі" як претендента на "Оскара". Є побоювання, що його можуть не допустити до конкурсу, бо формально його зняли на замовлення американського агентства. Як оцінюєте шанси на отримання цієї нагороди?

– По всіх цих підводних каменях - не знаю. Але б мені би дуже хотілося, щоб цей фільм виграв і після минулого "Навального" (Фільм канадського документаліста Деніела Роера "Навальний" у березні 2023 року отримав Оскара. - Ред.) здійснив свою місію в головах західних глядачів. Було би чесно показати їм ситуацію, як все було насправді.

– В українському кінематографі багато якісних стрічок, чому ми досі не отримали Оскара? Які фільми вважаєте вартими цієї премії?

– Там дуже велика конкуренція, бо нема категорій для іноземних стрічок по всіх номінаціях. Це суто американська премія. Фільм "Памфір" дійсно гідний номінації. Думаю, що і "Атлантида" та "Відблиск" Васяновича, а ще "Клондайк".

Не знаю, що нас чекає далі, бо через війну у нас нема можливості здійснювати виробництво фільмів. Зараз концепція - на мінімальну економічну можливість зняти шедевр. Це можна зробити, але для цього має бути супер талановита команда. Не вірю, що це буде масово.

– В українських митців постає дилема, бо є чітке розуміння, що треба говорити про війну, але як правильно це робити?

– Усе, що стосується війни можна знімати талановитими професійними командами, які мають кінематографічну повагу не тільки в Україні, а й за кордоном. Це мають бути люди цілісні, не компромісні, не кон'юнктурні, які хочуть творити мистецтво. Такі люди не будуть знімати сторінки, що стосуються геноцидальних речей. Усі картини, які говорять про геноцид, про масові злочини - це пріоритет документального кіно.

Художнє кіно - це дуже складна історія, яка потребує рефлексії, відстані переосмислення і дослідження, яке зараз не завжди можна знайти, бо цим займаються правоохоронні органи.

Будь-який фільм на тему геноциду має мати часову відстань для самого автора, який розказуватиме цю історію. Він має знайти власний голос в цій ситуації. Усі світові митці і Спілберг і Поланські і Жбаніч мали свій шлях до розповіді про геноцид. Дивно було б бачити в Голокост, коли здійснюється геноцид над єврейським народом, що на сусідній вулиці знімається фільм, як здійснюється геноцид над єврейським народом.

Я проти того, щоби зараз юзати геноцидальну сторінку в художній картині, бо це реставрація подій. Небезпека в тому, що якщо фільм буде поганим, то відтворення подій може заплутати глядача - де є справжні історії, а де кіно. На цьому буде грати Росія, а це вже політика.

– Чи не видається вам, що деякі артисти не зовсім переформатувались під сьогоднішні реалії, бо тривалий час були відірвані від українського суспільства? Наприклад Лобода чи Потап.

– Я їх всіх знаю, але це не мій цех. Я можу про багатьох кіномитців таких теж згадати, які знімались до останнього в Росії. Вони всі теж переформатувалися - віддані Україні, волонтерять, дай Боже, хай рятують своє сумління.

Думаю, що вони мають виправдання для себе, чому так робили тоді і свято в це вірять. Вони вибрали сторону України - це добре, але чи впроваджені вони в український культурний сегмент, це залишається для мене питанням.

Для глибокого розуміння їм треба досліджувати все ХХ і навіть ХХІ століття. Усіх носіїв поезії, літератури, живопису та візуального малюнку. Це все треба вивчити для того, щоб зрозуміти і думати інакше. А не так, як думали раніше, тільки створювати українською - це нічого не дає. Вони знову не розумітимуть, чому їх не сприймають і хейтять інтелектуали.

Цього не треба соромитися, бо кожен міг опинитися в іншому паралельному світі і не знати України. Треба дослідити "Розстріляне відродження", початок ХХ століття, які процеси відбувалися в Європі і в Україні. Що таке Росія, де починається розбіжність і світоглядна інакшість. Це тисячоліття треба перелопатити і побачити основні пунктири, їх зрозуміти і визначити для себе філософські, світоглядні та ідеологічні психотипи. Цьому треба присвятити великий кавалок життя.

– Деякі актори українського походження досі працюють в РФ. Влітку українці бурхливо відреагували на Гліба Михайличенка, який раніше їздив на фронт і підтримував українських бійців, а тоді переїхав в Росію. Нещодавно також з'явилась новина про доньку Ольги Сумської Антоніну Паперну, що вона знялася в російському серіалі. Після перемоги вони можуть повернутися у наш інфопростір?

– Донька Ольги Сумської знаходиться там вже ого-го-го скільки років. Вона там вже склалася як особистість, у неї сім'я. Я не можу коментувати цього питання, тому що я не посвячена в усі деталі. Я не знаю близько ні доньку, ні родину, але ця ситуація не почалася зараз. Думаю, що Олі дуже важко з цим.

Я не бачу, щоб Паперна була учасником якихось українофобських програм, як інші. Є велика частина акторів, які справді сповідують українофобію, а є які обрали так служити режиму. Це завжди було так. І у нас теж.

– До 2014 року ви перетинались у роботі з російськими акторами, тоді можна було простежити якусь зверхність до українців?

– Мені здавалося, що навпаки. Або мені щастило на тих, які цікавилися Україною, або ми просто не акцентувалися на тому. Було десь особистостей 5, які більше тоді реагували на країни Балтії. Я поставила їх на місце і вони при мені мовчали. Був один інцидент з Шукшиною, але там не було політики, а тільки чисто людська поведінкова модель. Я тоді зреагувала негативно і ситуація зам'ялася. Але колеги розповідали зашкварні речі.

Проте в російських картинах до українців ставились, як до "мілої звірушки". З мене дивувались деякі російські колеги ще у нульових, що я розмовляю в житті українською. Казали, навіщо тобі це треба? Але я живу в своїй країні і мені хочеться, щоб моя мова тут була домінантною, щоб ми не втратили її.

Але це ж довготривала імперська позиція. Колонізатор, коли приходить завойовувати територію, він отримує супротив й ненависть корінного населення. Тоді ідуть репресії проти мов, історії, корінного населеня й еліти. А те населення, що залишається, підпадає в якусь залежність і навіть любов до колонізатора - починає дивитися на себе його очима, апелювати його фразами. Воно починає вірити, що він приніс йому високу культуру. Бо якщо одна культура висока, то інша, виходить, примітивна.

Думаю, що ці так звані колеги були абсолютно всі оброблені довготривалим спадковим уявленням, що таке Україна. Просто деякі були в силу виховання намагалися бути ввічливими, але вони всюди вважали, що двох слів "дякую" і "до побачення" - цього достатньо. Але ж ні...

– Нещодавно українці обговорювали фільм "Пропалу грамоту", оскільки помер Михайло Голубович - актор, якого всі знали з цієї стрічки. З 2014 року він підтримав окупантів у Луганську і виправдовував дії Путіна. Як ви сприймаєте такі історії, що пов'язані зі знаковими акторами?

– Я знаю, що він намагався виїхати на початку і просив допомогти йому і родині. Ну, мабуть, все-таки їхати в нікуди - це великий крок і сміливість. А далі думаю, що відбувся злам в силу того, що у нього не було іншого шляху, як вже співати під цю історію. Але на початку людина хотіла зберегти себе. Але ніхто вам не може допомогти - це ваш вибір, чи змінювати навіть професію для того, щоб виїхати. Хоча мені важко судити, тому що в когось паралізовані родичі там лишаються, яких не можна покинути.

У радянських картинах багато акторів, які є навіть не такими топовими для України, але які підтримували інший світогляд. Це система тоді була така - хтось свято сповідував її. Я не тримаю ілюзій, якби Росії вдалося окупувати Україну, не знаю, як багато із українських митців заговорили по-іншому.

– Ви підозрюєте, що хтось би перебіг на їхню сторону?

– Це людська природа - просто, щоб себе зберегти. Це ж було вже. Що змінилося від 20-х років минулого століття? Нічого. На жаль, вони так працюють - знищують впертих, іншим пропонують якусь вигоду.

– З 2014 року ви говорите про те, що Росія розпадеться. Це станеться після нашої перемоги чи наша перемога запустить тільки цей процес?

– Вона розпадеться тільки, якщо це буде вольове рішення від цивілізаційного світу допомогти Росії звільнитись від самої себе. В Росії нема громадянського суспільства. Тому, що коли корінні народи проходять дегуманізацію, у них забирають їхнє право на мову, на історію - вони стають колонією. Їх треба буде привести в законодавчу країну, де вони отримають право на знання своєї мови, власну історію, а далі вони шукатимуть свій особистісний шлях. Росія може зберігати якийсь час ще себе за рахунок якоїсь співдружності цих країн.

Україна забере свою історію з кожного століття, свої сакральні вкрадені речі. І вийде, що вся мильна бульбашка, на чому базувалась Росія - це фікція, що все це крадено, все зімітовано. Все не так красиво, як вони намалювали. Вийде, що царі в більшості - це маніяки, а суспільство - рабське, яке не відновилося після скасування кріпацтва. Громадянські права і все благо, що робили для людини, були репресовані самою системою.

Ми забираємо фундамент - і вони починають сипатись. Війна за минуле дуже важлива - це якраз те, що на чому вони створюють свою ілюзію, ідеологію. Ця їхня - філософія від океану, до океану. Словами Медведєва - від Лісабона до Владивостока. Це тільки змінюється назва імперії, а насправді все це залишається.

– Дехто говорить, що так само як Німеччина після Другої світової війни змогла очиститись від нацизму, це саме зможуть зробити росіяни. Вірите у це?

– Якщо вони визнають ці злочини. Процес, який почався над сталінським режимом на початку 90-х давав надії, що Росія змінюється, що йдуть рефлексії з приводу геноциду над власними заручниками - над народами, які входили в цю імперію. А за 4 роки вони звернули назад.

Не було суду, звинувачення, Нюрнберзького процесу над цим режимом. Якщо злочинець привселюдно не притягнутий до суду, навіть якщо він мертвий, якщо суспільство не пройшло цей осуд і чесно не визначило, що воно робило колективне зло, воно відтвориться. Не засуджений злочин повертається, ми зараз це бачимо у всій красі.

Ніякий злочин не був засуджений. Хіба Батурин був засуджений, чи знищення всієї еліти України? Росія так впливала на Захід своїми наративами і зв'язками, що все підчищалося, будь-які спогади про те минуле.

– Частина західного світу досі вірить у "велику" російську культуру, що вона насправді може дати світу?

– Вони нав'язали її світу. Це дуже довге ресурсне окучування - сподобатися балетами, літературою, багатою діаспорою. Кожна хвиля діаспори тікала від Росії, але несла ці наративи у світ. Це ефект цієї всієї фальсифікаційної роботи століттями. Це література, яка починає теребити ваше сумління, це страх перед смертю. Всі якось маяться.

В "Му-му" Герасим не йде вбивати людину, яка покликала на злочин, а йде вбивати свого кращого беззахисно друга, як це може подобатися? Я весь час не розуміла, чому нас в школі змушують поважати і співчувати Герасиму, за що йому співчувати? За те, що він раб? Вибачте, це дикуни. Маючи фізичні переваги, не можуть розвернутися і зрозуміти, де зло - так це біда системи!

Навіщо викликати відчуття солідарності з людиною, яка підкоряється злу, а не чинить йому опір? Тепер ми розуміємо, що це все технології, які дуже давно працюють в Росії - де раб і господар в одній людині змінюється місцями. Я не кажу, що там ніколи не було голосів адекватних, там був Бунін, Салтиков-Щедрін. Але зараз не той час, ми ставимо на паузу літературу і надбання Російської імперії.

Котляревський і Гоголь теж був підданими імперії, але тут характер за кожним козаком. Треба розуміти, що ми не втратили тоді за час окупації можливості говорити.

– Як вас особисто змінила війна?

– Війна не закінчилася, тому вона мене змінює і думаю всіх буде змінювати. Зараз треба дуже уважно дивитися на все, що відбувається у світі. Ми заходимо в епоху важких випробувань. Я не хочу нікого лякати, не маю на це права, але би радила навчитися мистецтва виживання, володіння зброєю, надання першої допомоги. Треба навчати цього дітей, це стає необхідним.

– Що ви зробите перше після перемоги?

– На перемогу ще треба працювати. Українці мають розуміти, що військовим може стати кожен із нас. Тому треба малими кроками зараз опановувати те, що може бути корисним - вміти пекти хліб, працювати з панікою, водити важкі машини, будувати фортифікаційні споруди. А ще треба жити плідно кожним днем і знати, що 23 лютого ніколи не повернеться, відпустіть його.

У перші пару хвилин перемоги ми будемо тішитись. Але це не буде таким світлим святом. Тоді повстане ще питання довгого судового процесу на покаяння агресора, який повинен відповісти за шкоду, заподіяну нам. В середині Росії мають відбутися зміни, інакше ми матимемо війну через два роки знову.