Сценарії війни 2024 року: від повної поразки до "заморожування" та переговорів із Путіним

Після звільнення частини Харківщини й Херсонщини новий 2023 рік українці зустрічали з надією, що будуть нові перемоги, що наші Сили оборони зайдуть до Криму, як це обіцяв керівник Головного управління розвідки Кирило Буданов, а режим кремлівського "фюрера" Путіна під тиском величезних втрат на фронті якщо не посиплеться, то суттєво похитнеться. Проте через низку помилок і недооцінювання ворога новий 2024 рік ми зустрічаємо в абсолютно іншій реальності, за крок до необхідності нової великої хвилі мобілізації до пів мільйона українців.

По-перше, вже двічі головком ЗСУ Валерій Залужний публічно визнав свою помилку, вважаючи, що велика кількість втрат на фронті зупинить Росію. Москва не рахується з убитими, маючи в рази більший за Україну мобілізаційний ресурс. Як нам не прикро це визнавати, та після поразки на Харківщині й Херсонщині окупанти засвоїли уроки своїх помилок на полі бою.

По-друге, Путіну вдалося перевести Росію на воєнні рейки, сформувати "вісь зла" (разом із Китаєм, Іраном, Північною Кореєю, Білоруссю та іншими країнами, які допомагають їй обходити санкції) і згуртувати росіян навколо ідеї продовження війни.

По-третє, перегрівши очікування від контрнаступу української армії цього року, ми створили в очах Заходу, передовсім Європи, хибне враження, що Росія – більше не загроза. Про це дуже чітко свідчать результати соцопитувань – громадяни ЄС не вважають себе частиною цієї війни. Не кажучи вже про американців, які з головою поринули в передвиборчі баталії, а лідери ЄС заклякли, побоюючись другого "пришестя" Дональда Трампа.

По-четверте, Росія випередила Україну та наших союзників за темпами виробництва зброї. Налагодивши механізми обходу санкцій, вона змогла перевищити навіть довоєнний рівень виробництва ракет, локалізувала у себе виробництво дронів і має потужні системи РЕБ. Наприклад, терміни постачань боєприпасів норвезькою Nammo – одного з найбільших виробників боєприпасів в Європі – шість років.

І по-п’яте, на все це накладається непорозуміння всередині України між політичним і військовим керівництвом через відсутність результатів контрнаступу, зниження підтримки з боку західних партнерів, проблеми на фронті та запит Генштабу і головкома ЗСУ на додаткову мобілізацію величезної кількості українців для поповнення втрат, формування резерву та можливості демобілізації тих, хто воює вже майже два роки без відпочинку.

Чого українцям очікувати 2024 року? Чому швидкої перемоги, як про це говорили спікери влади наприкінці минулого року, не буде? Як Україна та Захід втрапили в пастку тривалої війни Путіна? Та що робити, щоб із неї вибратися? ТСН.ua об’єднав відповіді на ці запитання у трьох можливих сценаріях розвитку подій.

Радикальний сценарій: "заморожування" війни і програш України

У вівторок, 26 грудня, українці опинилися у двох паралельних світах.

З одного боку, ми прокинулися, читаючи новини, як у порту окупованої Феодосії Повітряні сили ЗСУ успішно знищили російський військовий корабель "Новочеркаськ". Зниклими безвісти вважаються 33 моряки. Вибух був такої сили, що частини цієї, за словами президента Зеленського, "посудини", розлетілися містом, а в будинках повибивало шибки. За словами міністра оборони Великої Британії Гранта Шаппса, за останні чотири місяці знищено 20% ЧФ РФ, тож війна не зайшла у глухий кут.

З іншого боку, ми бачимо як політичне та військове керівництво грають у пінг-понг. Ось лише на кону людські життя. В понеділок, 25 грудня, на Різдво Кабмін зареєстрував у Верховній Раді нові законопроєкти про мобілізацію. ТСН.ua уже докладно писав про запропоновані урядовцями зміни.

Проте найголовніше – це додаткова мобілізація до пів мільйона українців 2024 року. І відповідей на запитання, чи це для поповнення наших втрат на фронті, чи це підготовка резерву до можливої демобілізації 2025 року тих, хто вже майже два роки в окопах, чи це на випадок, якщо Путін після своїх "виборів" 17 березня 2024 року оголосить чергову велику мобілізацію, ні з пресконференції президента Зеленського й головкома Залужного, ні з інтерв’ю міністра оборони Умєрова ми так і не почули.

Поки у ЗМІ розповсюджувалися чутки, що депутатам від "Слуги народу" заборонили коментувати нові законопроєкти про мобілізацію, мовляв, хай цим займаються військові, соцмережами ширилися зрада й відчай. Вірусними в Instagram і Tik Tok стали відео начебто українських блогерів із рекомендаціями, як уникнути мобілізації іта незаконно виїхати з України, поки головком Залужний на пресконференції заявляв: "Цей закон саме для того, щоб була справедливість. Захищати Україну мають усі".

Ще більше зради в соцмережах з’явилося в середу, 27 грудня, коли міністр фінансів Сергій Марченко відверто визнав, що не знає, де брати гроші на додаткову мобілізацію, та очікує відповідних пропозицій від Генштабу та Міноборони. А перша віцепрем’єрка – міністерка економіки Юлія Свириденко припустила, що в Україні можлива затримка виплат зарплат бюджетникам і пенсій, якщо на початку 2024 року Захід не надасть нам обіцяну фінансову допомогу.

Такі ризики цілком реальні. ТСН.ua неодноразово писав, що дефіцит українського бюджету 2024 року становитиме понад $40 млрд, із них непокритих видатків – близько $29 млрд. Саме тому ми так боремося за продовження фінансової допомоги з боку США, адже щомісяця до нашого бюджету надходило $1,1 млрд безповоротної допомоги. Але через заблокований республіканцями, надто трампістами, Конгрес пакет допомоги Україні на понад $60 млрд досі не схвалений, як і пакет ЄС на 50 млрд євро через вето угорського прем’єра Віктора Орбана.

І саме в цей момент українське політичне та військове керівництво має продемонструвати єдність, працюючи єдиною командою з нашими західними партнерами, а не підкидати хмизу до багаття, ще більше розхитуючи українське суспільство, якому потрібні відповіді на запитання про подальшу мобілізацію та війну. Адже дуже скоро ми можемо опинитися в ситуації, коли у нас не буде ні зброї, ні людей, ні грошей на зарплати й пенсії. Власне, вже зараз на фронті – величезний дефіцит боєприпасів, тому ЗСУ змушені нормувати їхнє використання: якщо Росія використовує 25-30 тисяч снарядів на добу, то ми – лише біля 7 тисяч. Західні військові експерти публічно пишуть, що жодна армія НАТО ніколи б не воювала за умов дефіциту боєприпасів, відсутності високоточної зброї та підтримки з повітря.

Тим часом у західних медіа з’явилася чергова порція зради. І це не дивно: якщо є вакуум, він неодмінно буде заповнений і, на жаль, не проукраїнською позицією. Наразі американським та європейськими медійними й експертними колами шириться дуже небезпечний наратив: через брак зброї та ресурсів, коли західні уряди не можуть домовитися щодо подальшої підтримки України, можливо, Києву втримати те, що є? Чи ще гірше – вогодитися на територіальні поступки?

Багато шуму наробила стаття The New York Times, головний посил якої був таким: попри офіційну браваду, насправді Путін ще від вересня сигналізує, що готовий до припинення вогню й "замороження" бойових дій по всій лінії фронту. Це ніщо інше, як погодитися на вимогу Путіна про "визнання територіальних реалій". Водночас це те, що лягає на сприятливий ґрунт в Адміністрації Байдена: там вважають, що перед президентськими виборами можуть "продати" як перемогу вже той факт, що Київ встояв.

Згодом на сайті The New York Times з’явилася авторська колонка Сержа Шмемана (входить до редколегії видання і раніше працював керівником представництва газети в Москві), де він радить Україні все ж погодитися на припинення вогню, "замороження" бойових дій і територіальні поступки. І всі ці статті публікуються саме тоді, коли в Конгресі, як і в Брюсселі, – глухий кут щодо подальшої підтримки України. Складається враження, що Путін пропонує Адміністрації Байдена понятійну угоду: "Дайте мені спокійно пройти мої вибори (17 березня 2024 року – ред.), і я дам вам представити як перемогу вже той факт, що Київ втримався під українським прапором".

Проте наївно думати, що Путін дотримається своєї обіцянки. До того ж усе, що було написано в The New York Times, у коментарі для Politico вже спростував речник Адміністрації Байдена: "Мені не відомо про будь-які серйозні дискусії на цю мить". З іншого боку, у статті йдеться, що стратегія Адміністрації Байдена щодо України та війни поступово дрейфує в бік припинення війни і переговорів із Путіним, що базуються на "відмові від частини українських територій на користь Росії".

Це саме те, чого хоче Путін зараз, напередодні своїх президентських "виборів", щоб продемонструвати росіянам хоч якісь територіальні завоювання в Україні. Адміністрація Байдена, загнана у глухий кут республіканцями в Конгресі з одного боку та власною ж помилковою стратегією щодо України – з іншого, просто намагається виграти для себе час. Хоча справедливо буде зазначити, що Білий дім ніколи всерйоз і не розглядав повернення Криму під український прапор, вважаючи вихід Сил оборони України на лінію 23 лютого 2022 року достатньою умовою для початку переговорів із Росією. А Євросоюз просто закляк у ступорі, з жахом очікуючи можливого другого "пришестя" Трампа в Білий дім.

Тривала війна: Україна та союзники приймають правила гри Путіна

Поки Україна продовжує стікати кров’ю без зброї та західної фінансової підтримки, США підписали довгострокові безпекові угоди зі Швецією, Фінляндією, Данією, Естонією, Латвією та Литвою. Європейські лідери один за одним попереджають: на Україні Путін не зупиниться і обов’язково піде далі. ТСН.ua уже писав, що, за словами головкома армії Бельгії Мішеля Гофмана, наступними цілями Москви можуть стати саме Молдова та країни Балтії. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус також попередив: у Європи є 5-8 років, щоб надолужити згаяне й підготуватися до можливої війни з Росією.

І питання зараз у тому, чи стане Україна частиною цієї глобальної європейської підготовки? Стратегія Путіна, принаймні на найближчий рік, – очікування перемоги Трампа на президентських виборах у США. А в довгостроковій перспективі – неможливість ОПК ЄС вийти на нормальні темпи виробництва, щоб підтримувати Україну, поповнювати свої запаси й готуватися до можливої майбутньої війни. Адже зараз ЄС навіть не може надати Україні обіцяний мільйон снарядів до березня 2024 року. До того ж вони не хочуть нехтувати чинними контрактами з третіми країнами.

Все це частково відбувається через те, що європейці не почуваються безпосередньо залученими до війни. Опитування ECFR (Європейської ради з міжнародних відносин – ред.) в десяти країнах ЄС у вересні-жовтні цього року показало, що лише 34% підтримують повернення Україною всіх окупованих Росією територій. І хоча цей дуже низький відсоток засвідчує тотальне нерозуміння європейцями справжніх загроз із боку Росії, але й він від січня 2023 року теж знизився. Тоді також за опитуванням ECFR 38% виступали за повернення всіх окупованих територій.

Літній контрнаступ України не дав очікуваних результатів, бо Захід не надав нам усієї кількості необхідної зброї, до того ж вчасно. На це є дві причини: брак виробничих потужностей західного ОПК та постійне зважання на можливу реакцію Москви. Помилкова стратегія США та ЄС знову і знову оглядатися на Путіна, а чи не кине він раптом ядерну бомбу, і призвело Україну та наших союзників до пастки, створеної Росією, – тривалої війни на виснаження. Але на відміну від США та ЄС (а у США великі групи впливу зараз борються за те, щоб цілковито сконцентруватися на підготовці до можливої майбутньої війни з Китаєм), Росія перевела країну на воєнні рейки і зможе витримати багаторічну війну на виснаження. Путін думає, що час на його боці і треба просто почекати.

Старший співробітник у Токіо та автор у Nikkei Кацудзі Наказава пише у своїй статті, що під час триденного візиту до Москви лідера Китаю Сі Цзіньпіна в березні цього року Путін сказав йому, що продовжуватиме війну проти України ще принаймні 5 років. А час у нього є. Ба більше, навіть до 2036 року, поки російська конституція дозволяє йому бути президентом (хоча він завжди може її переписати), чого не скажеш про демократичні країни Заходу, які дуже залежать від виборчих циклів. Це означає, що війна Росії проти України триватиме, поки Путін залишається при владі.

І цю війну можна або виграти, або програти. Путін не сяде за стіл переговорів. Україна має в цьому переконати наших західних партнерів. А якщо й сяде, то використає цей час, щоб підготуватися до ще кривавішого удару. І хто знає, можливо, навіть не по Україні. А в цей самий час західна збройна підтримка України, якщо не зупиниться повністю, то впаде до рекордно низьких рівнів. За словами старшого наукового співробітника Європейської ради зовнішніх відносин Густава Гресселя, якщо нічого не зміниться, у Путіна є гарні шанси виграти.

"Проблема в тому, що це війна на виснаження. Шанси для маневру в обох сторін дуже низькі. На довгострокову перспективу у Росії є план, як забезпечити свій фронт боєприпасами, артилерією та іншим озброєнням. Вони знайшли спосіб, як обходити санкції та інвестувати багато грошей у власний ОПК. Чого ми не бачимо на Заході. І це радше про бажання, а не про спроможність і надалі підтримувати Україну", – сказав Густав Грессель в одному з публічних подкастів.

І чим глибше просідатиме західна допомога, а ініціативу на полі бою перехоплюватиме Росія, тим більшим ставатиме список вимог Кремля. У Вашингтоні, Берліні, Парижі та інших ключових столицях мають нарешті усвідомити: ультиматуми на кшталт "НАТО має збирати манатки й забиратися на кордони 1997 року" – це був зовсім не блеф Путіна та його оточення менш ніж за пів року до повномасштабного вторгнення до України. Вони реально так вважають, маючи на меті взяти реванш за програш у Холодній війні.

Росія не має виграти: але як бути з перемогою України

В середу, 27 грудня, США оголосили про надання останнього цього року пакета військової допомоги Україні на $250 млн. Більше грошей на зброю для Києва, поки Конгрес не проголосує новий пакет на 2024 рік, Адміністрація Байдена не має. Колишня посадовиця Нацрозвідки США з питань Росії та Євразії Фіона Гілл вважає, що відкладена допомога для України – це виграшний квиток для Путіна. Проте головна проблема, навіть якщо Європа та США включать Україну до довгострокового плану спільної підготовки до тривалої війни на виснаження разом із десятками мільярдів інвестицій у власні та український ОПК, далеко не в цьому.

На порозі початку третього року повномасштабної війни Захід досі не вирішив: чи підтримувати Україну до повної перемоги над Росією, чи так, щоб ми не впали, а Росія не програла. До страху щодо межі збройної підтримки України та червоних ліній для Путіна у світі додався і страх очікування можливого другого приходу Трампа до влади у США. Іноді складається враження, що передусім Європа застигла в очікуванні, не знаючи, що робити.

У статті для Foreign Affairs депутат німецького Бундестагу, член комітету у закордонних справах від фракції ХДС/ХСС Норберт Реттген нещадно критикує уряд канцлера Олафа Шольца за його підхід: "Росія не має виграти, а Україна не має програти". Але ж це поділяє не лише офіційний Берлін. США теж чітко не кажуть, що Україна має перемогти, а Росія – програти. Саме через це й немає рішення щодо далекобійних ракет Taurus. Якби Вашингтон нарешті наважився передати Києву ракети ATACMS на 300 км (ми вже отримали ці ракети з касетною бойовою частиною дальністю трохи більше 160 км), цілком вірогідно, що й Берлін би передав свої Taurus, як це торік було з танками Leopard, рішення щодо яких ми отримали лише після згоди Адміністрації Байдена надати Україні американські Abrams.

Хоча, на думку експертів, Німеччина й без "нагадування" США може передати Україні Taurus. Проте не робить цього, бо уряд Шольца і його партія побоюються, що це може ще більше спровокувати Путіна, особливо напередодні його президентських "виборів", адже ці далекобійні ракети, на відміну від ATACMS, можуть серйозно уразити Керченський міст.

"Справжня цинічна причина відмови від постачання цієї зброї полягає в тому, що вона надзвичайно ефективна, і Шольц побоюється, що успішне її використання може спровокувати Росію на ескалацію. Проте подібно до того, як США не мають коливатися у своїй підтримці України, Європа повинна зробити більше, щоб активізуватися й забезпечити власний захист, особливо з огляду на перспективу повернення Дональда Трампа до Овального кабінету. В разі переобрання Трампа європейці мають бути у змозі самостійно підтримувати українські військові зусилля", – зазначає Норберт Реттген у своїй статті.

Тому короткостроковою стратегією Заходу, принаймні до "виборів" Путіна 17 березня 2024 року, має бути передавання Україні далекобійних ракет і винищувачів F-16, щоб наші Сили оборони змогли суттєво пошкодити Кримський міст. Це буде потужним ударом по режиму кремлівського "фюрера", адже його "вибори" припадають саме на десяту річницю окупації Криму. А довгострокова стратегія, якщо ми вже втрапили в пастку тривалої війни на виснаження, – це включення України до спільної оборони Заходу, насамперед ЄС, і спільне збройне виробництво.