Дипломатична метушня навколо війни: наша перемога і наша непоразка

Є розбіжності і у визначенні переможної цілі війни. Для широкого загалу у вжитку дві словесні конструкції. Штати і Німеччина повторюють, що не можна допустити поразки України. Свіжий тандем Великої Британії і Франції наполягає, що Україна має перемогти.

Але ж це словесні наперстки. А що під ними? З різних аналітичних матеріалів і публіцистичних статей можна зрозуміти наступне.

Німеччина схиляється, що непоразка України — це якщо росія залишить за собою (там вигадають якусь дипломатично-юридичну казуїстику) Крим та Донбас, а з інших захоплених після 2022 року територій вона прибереться. Це близько до «плану Трампа» (від якого він поки що відхрещується), і, мабуть, саме цей підхід О. Шольц має намір обговорити з Сі Цзіньпіном на наступному тижні.

Франко-британський тандем, Британія, перш за все, вважає, що Донбас і Крим — це забагато для агресора і правильніше залишити йому лише Крим, але і той у якесь тимчасове користування (допоки не вмре путін), а потім повинна розпочатися процедура повернення півострова Україні — щось на зразок повернення Гонконгу до Китаю.

Відповідно, британці і французи, у яких свої рахунки до росії, підтримують постачання нам стільки зброї і фінанси (навіть допускають ввід своїх військ — але на словах!), щоб ми могли наступати і звільняти окуповані території.

А Штати і ті, хто сповідує їх підхід (таких, на жаль, більшість), вважають, що підтримку Україні треба надавати обмежено і дозовано, щоб вона поступово, контрольовано відкочувалася на фронті. Аж поки її керівництво не дозріє до початку перемовин.

Проблема в тому, що Британія і Франція самостійно не потягнуть обсяг допомоги України, який необхідний для реалізації їх відносно прийнятного підходу. А от США і Німеччина здатні це зробити, але й досі не хочуть остаточно псувати відносини з Кремлем.

І зверніть увагу, що В. Зеленський публічно дещо пом'якшив свою непримиренну риторику відносно переговорів з росією і зараз припускає їх можливість після звільнення окупованих після 2022 року територій.

Звісно, все це обговорюється з Китаєм, чиї відносини з росією стають все більш схожими на стосунки сюзерена і васала, принаймні, з точки зору торговельного балансу. А у Пекіні керуються принципом: все, що економічно вигідно Китаю, є патріотичним і правильним, якби цинічно це ні виглядало для «глупих білих мавп».

Відповідно, Китай вважає Україну зоною виключних інтересів росії. Але його дратує, що війна затягується, і США та Європа змушені витрачати свої гроші на виробництво зброї для України, а не на закупівлю китайських товарів. Тобто, Китай підтримає припинення бойових дій у центрі Європи на будь-яки умовах, незалежно від того, наскільки вони відповідатимуть справедливості і міжнародному праву. Головне, щоб це примирення було довготривалим, і Китай мав змогу заробити на відновленні зруйнованого в Україні, незалежно від того, хто і як буде ці території контролювати після мирних переговорів.

Отакі розклади навколо нас. Україна продовжую апелювати до партнерів, сподіватися на них і таке інше. І критично мало робиться для того, щоб забезпечити прийнятну переговорну позицію як з партнерами, так і з агресором за рахунок внутрішньоукраїнських спроможностей.

Недоімперія переконана і переконує всіх інших (для того і був візит С. Лаврова у Китай) , що влітку вона прорве фронт і нав’яже свої умови капітуляції України. Нам треба вистояти — незалежно від того, якою буде західна підтримка.

Нічого нового: все вирішують фронт і тил, який працює на фронт. І ось тут визнати ситуацію повністю задовільною не виходить навіть у телемаратону.

Автор: Олександр Кочетков, політтехнолог