"За покладання квітів – 15 діб". Історик розповів, як в СРСР стирали пам'ять про Голокост

В інтерв'ю РБК-Україна історик Віталій Нахманович розповів, як у Радянському союзі замовчували Голокост. Про це повідомляють Контракти.UA.

Пам’ять під контролем

За словами історика, євреї в СРСР знали про Голокост, оскільки майже кожна родина втратила когось зі своїх близьких. Про трагедію також знали ті, хто жив у містах, містечках і селах, де відбувся Голокост.

"Були стихійні акції у другій половині 1940-х, навіть ще до закінчення війни. Потім настав час державного антисемітизму, це стало небезпечно", - пояснює історик.

На початку 1960-х, на тлі відлиги, люди знову почали ставити пам’ятники, а держава замислилася над упорядкуванням цих ініціатив. Але після закінчення "відлиги" акції знову почали забороняти, а їхніх учасників переслідувати. Зокрема, у вересні 1966-го у Бабиному Яру відбувся мітинг - він став першим масовим неофіційним вшануванням жертв Голокосту в СРСР і початком тривалої боротьби за право на пам’ять.

"Його офіційно назвуть "несанкціонованим мітингом", ті, хто йшов туди, не вважали, що чинять протестну акцію", - каже Нахманович.

У 1965-му провели офіційний конкурс на найкращий пам'ятник у Бабиному Яру, в 66-му видали книжку "Бабин Яр" Анатолія Кузнецова. Надалі у пам'ятні дні можна було ходити у Бабин Яр і навіть проводити офіційні заходи з вшанування пам’яті загиблих "мирних громадян і військовополонених", але не наголошувати на трагедії саме євреїв.

"Покласти вінки зі стрічками в пам’ять вбитих євреїв – це вже "дрібне хуліганство" і 15 діб. Такі акції проводили лише свідомі люди, більшість з них незабаром виїхали до Ізраїлю", - ділиться історик.

Жертви війни мали бути "радянськими"

За словами Нахмановича, інформація про Голокост на рівні держави також була. Втім, пам'ять про трагедію не вшановували через антисемітську політику. Цьому передувала і боротьба з народами, яку в СРСР розпочали ще у 30-х роках. Чи не першими, з ким почали боротьбу, були українці.

"Перед тим, у 1920-ті, радянська влада намагалася проводила так звану політику коренізації. Метою було розвивати радянську культуру у національній формі. Але швидко стало зрозуміло, що це сприяє формуванню національних рухів. Коли створювалася ОУН у 1927 році, серйозно розглядали питання співпраці українських націоналістів із Радянським Союзом. Більшовики навіть не розраховували на такі ефекти, і політику довелося згортати",- говорить історик.

З 1930-х років у СРСР почалися масові репресії на національному ґрунті. Спершу репресії торкнулися українців, пізніше - поляків, німців, греків, а наприкінці війни депортували кримських татар, чеченців і інгушів.

"На початку радянська влада боролася з класовими ворогами: капіталістів повбивали, селян "розкуркулили", депортували та заморили голодом. Коли ці вороги зникли, режим переключився на цілі народи, нібито "заражені буржуазним націоналізмом". Зрештою, черга дійшла і до євреїв, що виглядало дивно на тлі їхньої загибелі від рук нацистів", - додає Нахманович.

Комуністична влада прагнула створити єдиний "радянський народ". Відповідно, жертви війни мали бути спільними, "радянськими".

"До моменту формування "радянського народу" існувала ієрархія: старший брат - росіяни, молодші брати - народи союзних республік, а євреї стояли далеко. Їхні жертви були неспівмірно великі, а героїв більше, ніж мало би бути, - і це не вписувалося в радянську концепцію", - підкреслює Нахманович.

Раніше ми ділились історіями українців, які під час Голокосту рятували євреїв від смерті. Таких людей заведено називати Праведниками народів світу. Ізраїль офіційно надав цей статус 2707 українцям. Це четвертий показник у світі. Пам’ять про них щороку вшановують в Україні 14 травня.

Читайте також про те, як у Києві вшановували пам'ять жертв Голокосту у 80-ті річниці трагедії.