Міф про "російську зброю": як Україна створювала військовий щит СРСР

Про це йдеться у статті Neue Zürcher Zeitung.

Успішний опір України російській агресії продемонстрував, що навіть Давид здатен протистояти Голіафу. Запоріжжя, Київ, Харків і Дніпро вже багато років є центрами виробництва озброєння — зокрема такого, що свого часу належало до найкращих зразків у Радянському Союзі.

Після розпаду СРСР оборонна промисловість також зазнала поділу. Після 1991 року приблизно 70% військово-промислового потенціалу залишилося Росії, тоді як Україна отримала близько 20%.

Радянська система виробництва озброєнь вимагала колосальних фінансових ресурсів — на неї витрачалася майже чверть державного бюджету. Військово-промисловий комплекс фактично функціонував як окремий адміністративний механізм. Усі ключові рішення ухвалювали «охоронці священного знання» з Ради оборони. Навіть члени Політбюро — найвищого керівного органу СРСР — не володіли повною інформацією про те, де саме виробляється озброєння та якою є його реальна вартість.

Виробництво зброї в Україні за часів СРСР

На території України працювали стратегічно важливі підприємства з виробництва літаків, танків, реактивних двигунів і кораблів. Після 1991 року виробничі зв’язки між Україною та Росією були порушені, а їхнє відновлення виявилося складним і болісним процесом. 1993 року між державами було підписано угоду про військово-технічне співробітництво. Проте 2014 року Київ повністю заборонив будь-яку взаємодію з Москвою у цій сфері. Водночас навіть після цього фіксувалися випадки прихованих постачань військової продукції до РФ — через корупційні схеми або зраду.

Україна відігравала важливу роль у військово-технологічному розвитку як за часів Російської імперії, так і в період існування СРСР. Одним із перших видатних військово-технічних новаторів українського походження був Ігор Сікорський, який під час Першої світової війни створив перший дерев’яний бомбардувальник. Сікорський виріс у Києві, а згодом працював у Москві. Він називав себе «православним росіянином».

Його походження було значно складнішим, ніж може здаватися: по батьківській лінії Сікорський належав до польської дрібної шляхти, а по материнській мав коріння кубанських козаків. 1919 року він залишив Батьківщину та переїхав до США. Там, використавши стартові кошти, надані російським композитором Сергієм Рахманіновим, він заснував власну авіабудівну компанію. У роки Другої світової війни розроблений Сікорським вертоліт R-4 став важливим елементом американських і британських військово-повітряних сил. Певною мірою Сікорський непомітно повернувся на батьківщину: 1950-х років радянські інженери відтворили дві моделі його гелікоптерів.

У сучасній Україні інтерес до постаті Сікорського переживає справжнє відродження: пам’ятники йому встановлені біля аеропорту «Жуляни» та перед Київським політехнічним інститутом, а будинок конструктора в Києві планують переобладнати на музей.

Важливу роль у радянській авіаційній галузі відігравали запорізький виробник турбін «Мотор Січ» та київське конструкторське бюро Антонова. До 2014 року понад 70% продукції «Мотор Січі» постачалося до Росії. У жовтні 2022 року керівника підприємства В’ячеслава Богуслаєва затримали українські спецслужби за підозрою в таємних постачаннях двигунів для літаків і гелікоптерів російському військово-промисловому сектору.

1980-х років підприємства Антонова створили найбільший і найважчий транспортний літак у світі — Ан-225. Єдиний завершений екземпляр було знищено 2022 року під час російського штурму військового аеродрому в Гостомелі поблизу Києва. Після початку повномасштабної війни і «Мотор Січ», і підприємства Антонова неодноразово ставали об’єктами російських ударів.

Ще 1895 року в Харкові розпочав роботу машинобудівний завод. За підтримки французьких інвестицій він швидко перетворився на один із ключових локомотивних заводів Російської імперії. Харків було обрано не випадково: місто мало потужний залізничний вузол, поруч розташовувалися родовища вугілля та залізної руди, а вироблену продукцію можна було оперативно транспортувати до різних регіонів імперії.

У період російсько-японської війни підприємство вже виробляло шрапнель, а від 1912 року на заводі виготовляли парові котли для військових кораблів Російської імперії

Танки Т-34 виробляли в Харкові

Під час Першої світової війни завод повністю переорієнтувався на потреби військової промисловості. Після революційних подій у Харкові почали виробляти танки та бронепоїзди для Червоної армії. 1930-х років підприємство остаточно перейшло на випуск військової техніки. Найвідомішою його розробкою став танк Т-34, якого за роки Другої світової війни випустили понад 57 тис. одиниць. Його перевагами були проста конструкція, похила броня та надійний дизельний двигун.

Після вторгнення Німеччини до СРСР вермахт зіткнувся з явищем, яке отримало назву «шок Т-34». Німецьке командування суттєво недооцінило можливості радянської військової промисловості й було змушене переглядати підходи до власного танкобудування, орієнтуючись на характеристики Т-34. Захоплені танки Т-34 маркували німецьким балковим хрестом і застосовували у боях проти Червоної армії.

Значну роль у розробці танка Т-34 відіграв Іван Бондаренко — директор Харківського машинобудівного заводу та уродженець Донбасу. Походячи зі звичайної родини, він скористався можливостями соціального й кар’єрного зростання, які відкрилися в перші роки існування Радянської України. Проте Бондаренко став жертвою посилення репресивної політики сталінського режиму. Відданого більшовика звинуватили у передаванні технічних креслень нацистській Німеччині та причетності до української антирадянської підпільної організації. 1938 року після формального й швидкого військового суду його стратили.

Військове кораблебудування в Миколаєві

Українське узбережжя Чорного моря здавна було вигідним регіоном для розвитку суднобудування. Ще у XVIII столітті в Миколаєві розпочалося будівництво вітрильних фрегатів. Після поразки Російської імперії в Кримській війні Паризький мирний договір 1856 року заборонив царській владі створювати військовий флот у Чорному морі. Проте згодом Росія повернулася до військового кораблебудування, і саме тут були побудовані, зокрема, такі відомі кораблі, як броненосець «Потьомкін».

Події повстання на цьому кораблі біля Одеси 1905 року Сергій Ейзенштейн увічнив у своєму знаменитому фільмі 1925 року. У перші роки радянської влади миколаївські підприємства переважно випускали військові кораблі, а пізніше спеціалізувалися на будівництві рефрижераторних суден. 2020 року підприємство остаточно збанкрутувало.

Наприкінці існування СРСР у Миколаєві був збудований єдиний авіаносець Кремля. Спершу він носив назву «Леонід Брежнєв», але пізніше його перейменували на «Адмірал Кузнєцов». Після розпаду Радянського Союзу Україна заявила свої права на цей корабель. Проте в грудні 1991 року авіаносець таємно залишив стоянку біля Криму й через Босфор попрямував до Мурманська.

Нині корабель перебуває у вкрай занедбаному стані, а після невдалих спроб масштабної модернізації, ймовірно, його очікує утилізація. 2024 року частину екіпажу, який налічував близько 1500 осіб, відправили на війну проти України.

Тріумф приватного оборонного сектору в Україні

Найважливіше українське підприємство оборонної промисловості розташоване у Дніпрі й досі носить назву «Південмаш» («Южмаш») — характерне радянське скорочення, яке буквально означало «південноросійський машинобудівний завод». За часів Холодної війни підприємство спеціалізувалося насамперед на виробництві балістичних ракет.

Майбутній президент України Леонід Кучма очолював «Південмаш» у період від 1986 до 1992 року. Після спроб переорієнтувати виробництво на цивільну ракетну галузь підприємство ще до початку російського вторгнення зіткнулося із серйозними фінансовими труднощами. Від 2022 року «Південмаш» чотири рази ставав об’єктом російських ракетних ударів.

Водночас важливі для української оборони далекобійні безпілотники та ракети Flamingo виробляє не «Південмаш», а молода компанія Fire Point, чиї 70 виробничих об’єктів залишаються суворо засекреченими.

Історія занепаду «Південмашу» та стрімкого розвитку Fire Point відображає тенденцію, яка вже тривалий час помітна в українському оборонному секторі. Державні оборонні підприємства роками спиралися на державні замовлення й експортні контракти, однак поступово почали втрачати здатність до інновацій. Якщо 2015 року лише чверть оборонних замовлень Києва виконували приватні компанії, то вже 2020 року їхня частка перевищила половину.

Автори статті резюмували — український опір російській агресії продемонстрував, що Давид усе ж має шанс перемогти Голіафа.

До слова, напередодні президент Володимир Зеленський заявив, що Україна значно наростила оборонне виробництво та впритул наблизилася до створення власних балістичних ракет. Він наголосив, що сотні нових оборонних компаній уже масштабували виробництво дронів, дозволяючи переносити війну на територію Росії, адже президент РФ Володимир Путін розуміє лише мову сили. Зеленський підкреслив, що оскільки Москва щодня атакує Україну сотнями безпілотників, Київ змушений відповідати асиметрично, аби жителі російської столиці та Санкт-Петербурга відчули наслідки війни.