Михайло Демцю: «Не можна сісти в буряках і витворити щось надсучасне, передове»

Чи правда, що гуцульські мотиви в Союзі не були заборонені?

Михайло Демцю: У Москві академіки не боялись мої роботи брати на виставки і в музеї – там у них було більш ширше глобальне розуміння, менше упереджень. Це в нас, в Україні, іноді остерігались етнічних тем. Тому я й мав успіх, бо подавався відразу у Москву. Пам’ятаю, виставив серію, де гуцул з гуцулкою в обнімочку, називалася «Ой Іванку». Вони її там підписали «Ой Ваня» та все казали: какая прекрасная серия.

Чи було так, що своїми роботами, поведінкою Ви провокували суспільство?

Михайло Демцю: Траплялось, але ненавмисно. Пам’ятаю, одного разу я робив майстер-клас у Франції: мусив намалювати перед журі, журналістами величезну картину. Перед початком напівжартома заявив: це, що ваші імпресіоністи робили за тридцять років, я зроблю за один вечір (сміється). Дивлюсь: присутні налаштувались дуже скептично. Думали, що я проведу якусь лінію, поставлю точку і скажу, що це і є мистецтво. Так часто роблять – задають тон, провокують, а потім нічого не показують. Тоді мені довелось викладатися на всі сто: малював і руками, і пензлем, і мастихіном. Але коли закінчив, то відгуки були схвальними.

Ви багато подорожуєте і виставляєтесь у Європі. З якими труднощами зустрічається наш митець закордоном?

Михайло Демцю: Якщо виставка запропонована в Європі, то там складнощів не може бути. Тільки думаєш, за який час ти проїдеш нашу митницю. А коли ти вже проїхав, там кордонів немає. Якщо там дійсно домовлено і заплановано, там дбають – і про виставку, і про художника. Особливо в німецьких музеях пунктуальність і організація на дуже високому рівні. Фінансуються плакати, фуршети, готель. Якщо художник не знає мови – до нього приставлений перекладач.

Коли Ви вперше поїхали до Європи: Вас запросили, чи Ви навмання туди вирушили? Чи були там якісь екстремальні, ризиковані ситуації?

Михайло Демцю: Вперше подався навмання: взяв декілька картин і поїхав у Берлін. У Берліні пробув недовго – помандрував далі у Реймс, що під Парижем. Там за останні гроші купив величезне полотно. І почав малювати – прямо ту вулицю, де стояв. Розмірковував так: на маленьку роботу ніхто не зверне уваги, тому якщо робити – то тільки велику. Тоді від вітру і через розміри картину почало носити, якісь люди мені її притримували.

На площі, яку я малював, було декілька кафе. Я їх зобразив прямо з вивісками і назвами. Коли закінчив, повиходили люди і серед них хазяїн одного з тих кафе. Каже: «Слухай, а ти не міг би в нас так само малювати прямо в закладі. Я маю кілька готелів, тож можеш жити там.» То була дуже вчасна пропозиція. Бо гроші закінчились, і я не знав, що робити далі. Якби ці люди не зацікавились, якби я випадково не написав назву цього кафе – можливо, й доля склалася б інакше.

Яку роль грає випадок у житті художника? Чи траплялися у Вашому житті доленосні щасливі випадковості?

Михайло Демцю: Купив я якось білу вазу німецької фірми порцеляни Розенталь. Вона мені здалась цікавою, тож я її розмалював. А згодом представив на виставці у Німеччині. Там її випадково побачив директор музею Розенталь і… розгубився . Він не міг втямити звідки ця річ: ваза наче їх фірми, а розпису вони такого не робили. Десь через місяць він вийшов на мене і запропонував співпрацю. Так я для них створював ексклюзивний розпис на порцеляні. (ред. Концерн «Розенталь» випускає ексклюзивні серії порцелянового посуду, розписані художниками. Свого часу з цією фірмою співпрацювали С. Далі, Е.Уорхол, В.Вазареллі, Версаче).

Своїм митцям у Європі держава допомагає? Чи є там якісь пільги, соціальні програми?

Михайло Демцю: В Європі держава підтримує тільки відомих художників. Якщо ти починаючий, тобою, як і в нас,ніхто не займається. Ти повинен сам. Маєш гроші – наймай майстерню, ніхто тобі її так просто не дає.

Але якщо відомий художник, то тебе держава підтримує, щоб ти не продавав картини, а віддавав їх у музеї.

Чи чекаєте Ви допомоги від держави?

Михайло Демцю: Головне, щоб держава не заважала. Нехай допомагає іншим: немічним людям, дітям.

У чому різниця між ставленням до мистецтва українців, французів, німців?

Михайло Демцю: Я особливої різниці не помітив. Кажуть, що німці сухі, прагматичні – нічого подібного. Вони реагують захоплено, емоційно. А, наприклад, французи просто живуть в мистецькому середовищі. Уявляєте, геніальне ще сто років тому було у них просто за столом. Легендарні художники – Ван Гог, Лотрек, Пікассо – малювали в кафе, ресторанах, а їх не цінили. І нині там художники творять в публічних, громадських місцях, а така практика сприймається як щось звичне, буденне . У Франції мистецтво в повітрі, в побуті.

За стилем життя, мисленням чим, на Вашу думку, принципово відрізняються українці?

Михайло Демцю: Якщо взяти людей з якогось провінційного українського містечка та поселити їх у Берлін, а з Берліну взяти німців та поселити їх у тому містечку, і глянути, що буде через десять років, то що ви побачите? Там, де німці житимуть все буде чисто, логічно, справно. Не місто – лялечка. А там, де наші: десь щось з ладу вийде, десь щось занедбане. Але, наприклад, у тих же європейців прийнято, щоб сусід на сусіда у поліцію доносив, якщо щось підозріло. Я не знаю, що треба у нас зробити, щоб на тебе сусіди міліцію викликали. У нас скоріше візьмуть рушницю і підуть самі розбиратися.

У чому різниця між світосприйняттям художників Вашого покоління і молодого?

Михайло Демцю: Молоді хочуть намалювати і відразу продати. Вони дивляться на успішних художників і думають: піду, намалюю і буде так само. Він може виконати картину прекрасно, але успішним відразу не стане. Бо зараз, виявляться, не важливо, хто намалював,а важливо, хто підписав. Мистецтво складається роками, і художник спочатку працює на ім’я . Нині підпис грає головну роль. Нині хто важливіше за як. Успіх і визнання може прийти і через десять років, і більше. Тому не всі молоді автори витримують. Багато хто шукає інші напрями, де відразу можна заробити.

Сучасне концептуальне мистецтво: перформанси, інсталяції. Дехто каже, що за ним майбутнє, дехто навпаки це явище не вважає за мистецтво. Що з цього приводу думаєте Ви?

Михайло Демцю: Я відношусь прекрасно. За ним, може, і майбутнє. Але те, що показують у нас, часто зроблено тридцять, сорок, п’ятдесят років назад. І тому видавати це за нове можна тільки тим, хто нічого іншого не бачив. Нове, наприклад, роблять німецькі художники – там є масштаби, технічне оснащення. Якщо Кіфер, наприклад, виставляється, то все готується на дуже високому рівні: площі, цехи, дизайн. Коли нашого Пінзеля в Луврі показували – там переробили все під нього, навіть стіни перемурували. Отак шедевр потрібно подавати. Щоб робити масштабні авангардні речі, то має суспільство за рівнем розвитку до такого дійти. Велику роль грає техніка, організація, матеріали, фінансування. Не можна сісти в буряках і витворити щось надсучасне, передове.

Кажуть на Заході в дефіциті професіонали академічного рівня. Чи правда це?

Михайло Демцю: Захід повертається до картин. Ціняться художники, які вміють намалювати картину. Люди забули, що таке картина. Бо почали малювати невідомо чим – якісь метелики клеїть, цвяхи прибивати. Це теж мистецтво, але ним так захопились, що тепер класичний живопис важко знайти.

У живописі ми йдемо на перших позиціях, у нас першокласні художники. Нас обганяють в отих інсталяціях, сучасному мистецтві. Але картини ми вміємо творити, тому що нас вчать в академії. Найпрофесійніші художники в плані живопису – це в нас, у Польщі, в Румунії, Угорщині. Коли підходиш до шикарних картин, то автор зазвичай – або українець, або хтось з братів-слов’ян.

Що чекають у Європі від України: традицію чи глобалізацію?

Михайло Демцю: Головну роль грає рівень, а потім вже стиль, напрямок. Якщо традиція слабо подана, то вона нікого не цікавить. Коли я на Паризькому Салоні представляв картини з гуцулами, то журі голосувало, перш за все, за рівень. Але і сама тема зіграла: з цілого світу привозять, але іншої такої нема. В цьому наша ексклюзивність.

Чи відчували Ви закордоном певну національну упередженість в сфері мистецтва?

Михайло Демцю: Гостро не відчував. Там немає різниці чи ти українець, чи ти італієць. Роботу оцінюють за класом, за якістю. Потім вже питають – чи це Україна, чи це Іспанія. Хоча окремі нації зараз підтримують здебільшого своїх. Певний націоналізм у мистецтві все-таки присутній.

Яке відношення до українців ц у Європі?

Михайло Демцю: Коли наші приїздять працювати – до Іспанії, Німеччини, до них там відносяться з повагою. Немає такого, щоб наші напивались і ноги клали на стіл. Українці поводять себе виховано і працюють на совість.

Який ментальний аркан нашої нації, що нас стримує у розвитку?

Михайло Демцю: Ми нічого до кінця не доводимо. От зробили майдан, так доведіть, проконтролюйте до кінця. Ми можемо так зірватися, розігнати, а потім на півдороги зупиняємось – і все повертається назад. Жаліємо – чи то себе, чи то противників. Це чи безтурботність, чи недбалість. А приходять ті, що нас не жаліють. Ми такі добрі, що навіть армію не раз свою історію розпускали (сміється).

Яким Ви бачите майбутнє української культури?

Михайло Демцю: На сьогоднішній час в мене песимістичні прогнози. Начебто і мова збереглась, і культура , і генофонд зберігся, як би його не нищили… Начебто і держава, і прапор, і всі інші атрибути , але для нашої культури зараз дуже важкі часи настали.

У чому тоді вихід, у чому порятунок?

Михайло Демцю: В єдності. І відчутті особистої відповідальності кожного з нас. Треба дітей своїх з пелюшок привчати: до обов’язку, до мужності, до створення нового, але на основі того, що передалося нам від предків. Треба традицію зберігати: те що робили наші батьки, діди. Віра, свята, обряди, родинні вечері. Це не пусті ритуали – у них мудрість велика прихована. Саме завдяки цьому ще й досі жива наша культура. Людина без традиції, без знання законів роду втрачає орієнтири, самотньою почувається, а звідси – слабкою і розгубленою. Тому нині головне для нас не розгубити ці речі – у них наша сила.

Інтерв’ю підготовлено за сприянням галереї «Мистецька збірка»

• 
• 
• 
• 
•