Михайло Іллєнко: «Бракує непереможних. Нема кому заздрити»

Як складається прокатна доля фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» на телебаченні?

Михайло Іллєнко: Статистика мені невідома, але фільм був в українському ефірі, а також в російському. Останній раз, кілька тижнів тому, фільм демонструвався на російському каналі в програмі «Наше кіно» в прайм-тайм.

До речі, після завершення виробництва ми зверталися до українських каналів з пропозицією зробити чотирьохсерійний телевізійний фільм. Крім основного матеріалу у нас в резерві було кілька епізодів. Разом їх вистачило б майже на три серії. Залишалося профінансувати півтори серії, але телевізійних партнерів в Україні не знайшлося. Аргументувалося тим, що в Росії це кіно непотрібно, а з українського простору повернути гроші не вдасться.

Прокатна доля картини «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» в українських кінотеатрах склалася доволі позитивно, як для вітчизняного фільму. Експерти стверджують, що укласти угоди з кінотеатрами на прокат українського фільму заздалегідь дуже важко, на відміну від голлівудських фільмів. Це так?

Михайло Іллєнко: Звичайно, це не єдина проблема але процес виробництва українського фільму агресивно регулює (дерегулює) фінансування. «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» кілька разів зупинявся через припинення фінансування. Запланувати дату завершення виробництва неможливо або проблематично. Так само було і з моїми фільмами «Фучжоу» і «Сьомий маршрут». Навіть для таких фільмів, які могли би бути успішними в кінотеатрах, виникає замкнене коло: неможливість планування взаємин з прокатом зменшує шанс фільмів на побачення з глядачем (інколи до нуля), що, у свою чергу, зменшує до нуля привабливість тортур кіновиробництва для інвесторів. Хто буде вкладати гроші в мій новий фільм, якщо відомо, що «Фучжоу» в жодному кінотеатрі, на жодному кіносеансі не демонструвався, а «Сьомий маршрут» мав дві або три копії? Тому і довелося пробивати «Толоку» років п’ятнадцять. Власне, питання з запуском «Толоки» у виробництво вирішили два аргументи: наближення двохсотріччя Тараса Шевченка (2014 рік) і перший очевидний прорив двадцятирічної блокади українського кіно за допомогою характерника Івана Даценка (за сумісництвом - вождь індіанського племені ТойХтоПройшовКрізьВогонь).

На жаль, крім непередбачуваності вітчизняного процесу кіновиробництва, є ще кілька причин. Одна з них – передозування депресивної тональності наших фільмів, яка користується попитом на фестивалях, але не в прокаті. Ознакою справжніх фестивальних фільмів вважається герметичність, яка відлякує від екрану таких настирних комах, як глядачі. Працювати на цих метеликів у нас вважається чимось принизливим. У відповідь метелики розвертаються і летять на сяйво екранів, які не відмовляють їм у праві сміятися, лякатися, дивуватися, співчувати і навіть заздрити. Заздрити Герою.

В наших фільмах Героя зустрінеш не часто. Бракує непереможних. Нема кому заздрити. Хіба покірно-депресивним? Героїчний ряд українського кіно нагадує старий рідкозубий гребінець, котрим ніхто не хоче розчісуватися. Звичні персонажі наших фільмів - нездатні, недолугі, неспроможні, нерішучі, коматозно-розчаровані, загублені і розгублені депресанти - навіть всі разом не допоможуть нам зібрати перед українськими екранами українського глядача.

Зараз ви знімаєте фільм «Толока» за мотивами невеличкої балади Т.Шевченка «У тієї Катерини хата на помості…». Яким ви бачите здійснення мрії Шевченка у цій картині?

Михайло Іллєнко: Вірш Тараса Шевченка розглядає особисту трагедію Катерини. Перший рядок виконує роль третього дзвінка у театрі: «Увага! Починається!». Далі йде безпосередньо вистава – вистава про Катерину, а не про її хату. Але чомусь саме хата згадується у першому рядку вірша. Вірш – не інструкція, і однозначно трактувати його недоцільно, але саме хата Катерини (Хата Шевченка) є тим імпульсом, який керує фабулою, сюжетом екранізації, вектором «Толоки», кожним знімальним днем.

Моя толока почалася для мене влітку 1967 року з «лекції» режисера Юрія Іллєнка на високому березі Дніпра в селі Бучак, яке тоді перетворилося на знімальний майданчик фільму «Вечір напередодні Івана Купала». У перерві між дублями поки чекали сонця, брат, сидячи перед старенькою хатою з солом'яним дахом, розкрив мені таємницю, яку я з того часу не зміг забути. Це була стратегема порятунку України в її найтяжчі часи.

Навала, війна, окупація, колективізація, електрифікація, дезактивація, індустріалізація, голодомор, розкуркулювання, інші форми класової, загарбницької, ідеологічної війни, а також будівництво світлого майбутнього щоразу руйнували, палили, топили, втоптували хату у спокусливі для сусідів чорноземи. Протистояти цим випробуванням протягом багатьох віків могла лише технологія миттєвого відновлення житла (життя) за умов відсутності каменю, ділової деревини, бляхи, цегли, цементу, гіпсокартону. Саме цю технологію демонструє українська хата. Все, що потрібно, – поруч (не сходячі з місця, було видно, де можна накопати глини, набрати води, нарізати очерету, лози та кривенької акації). Але головне – Толока, яка збирала людей навколо чергової біди. Саме ця технологія гарантувала продовження життя.

Лекція закінчилася. В ті часи можна було не мріяти «екранізувати» цю «лекцію». Не лише це зупиняло роботу над сценарієм. Лекцію, тезу, доктрину екранізувати неможливо.

Як ви гадаєте, чому за останні 50 років тема «Шевченкіани» не була актуальною для українських режисерів?

Михайло Іллєнко: Перші 30 з 50 років остаточно сформували ритуальне ставлення до Шевченка як до ікони, на яку треба перехреститися, а потім робити щось ближче до життя.

Останні 20 років – інерція цього радянського ставлення до Шевченка. Ми й досі живемо за радянськими вказівками, які творче інтерпретують розпорядження «Запретить писать и рисовать». Так само, як успадковуємо і сповідуємо статус коматозно-депресивних хохлів. З нами так зручніше. Не випадково з початком шістдесятих років екранізації непокірного Шевченка практично припинилися. Знаю лише фільм Бориса Квашньова «Капітанша» (1987 р.) і трихвилинний студентський фільм Максима Буйницького «Відповідь на молитву» (2006 р.). Мало хто бачив ці фільми. Для широкого глядача вони залишилися недоступними. За відсутності прямого звернення поета з екрану через власні твори протягом 50 років з’являються різні версії образу Шевченка – паперова публіцистика та біографічні фільми з цитуванням віршів. Інколи ці дослідження цікаві і глибокі, інколи займаються скандальним паразитуванням на імені поета.

Крім того, вірші взагалі не хочуть екранізуватися «надійним» протокольним способом перенесення на екран прози.

Які у вас плани щодо проведення кінофестивалю «Відкрита ніч. Дубль 16»? Чи буде перенесено його проведення на зиму?

Михайло Іллєнко: Цьогорічний фестиваль не відбувся тому, що це співпало зі зйомками. Робота над фільмом триває і досі. Осінь і зима будуть напруженими. Сподіваюся, що наступний фестиваль відбудеться, як завжди, в одну з найчарівніших червневих ночей 2014 року. Ми і цього року зробили спробу його організувати – зібрали частину фільмів, домовилися з «Арт-причалом», замовили хлопушки-дипломи. Сподівалися показати кілька кадрів з «Толоки» в інформаційній програмі, але поєднати зйомки з організацію фестивалю виявилося неможливим.

Розкажіть про вашу книгу «Ліки від фантомного болю», яка вийшла після прем’єри фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».

Михайло Іллєнко: Книга є частиною фільму. Тепер я знаю: коли знімаєш фільм про непокірного, який переміг все, що йому випало, треба бути готовим до телефонного дзвінка. То був дзвінок від капітана яхти «Купава» Юрія Бондаря, з яким ми товаришуємо вже багато років. В кінці моєї телефонної розповіді про неймовірну долю Івана Даценка пролунало запитання: «Підеш з нами у навколосвітню подорож? Ти ж сказав, що зараз безробітний…» В той час я дійсно був безробітний, бо фільм вкотре зупинився. Залишалася надія на завершення зйомок наступного літа. Принаймні на дев’ять місяців я був вільною людиною.

Дзвінок від Юрія Бондаря був не єдиним в ті дні. Крізь бадьорі та співчутливі репліки колег, друзів і знайомих можна було вгадати запитання: «Крапка? Край? Гаплик? Кирдик?» Цього разу на Кирдик було дуже схоже, бо не перша, а вже, мабуть, четверта зупинка… Третій рік роботи, але… дев’ять місяців!? Кирдик чи не Кирдик?

Між іншим, Юрій Бондар сказав мені, що план подорожі передбачає відвідування української Антарктичної станції. Два-три місяці на рік вона доступна для вітрильних яхт. Серед ночі примарилося: Антарктида може зіграти роль недосяжної для зйомок Аляски. Варто було лише взяти з собою шинель головного героя і сучасну фотокамеру…

Запрошення капітана «Купави», а також нічне безсоння, яке охороняв невідступний Кирдик, мої сумніви і бажання продовжити зйомки всупереч обставинам, в решті решт, призвели до того, що я став стерновим (helmsman) яхти «Купава», про що є відповідний припис в моєму паспорті моряка.

Тепер я міг відповідати на телефонні запитання: «Чекайте! Ще не Кирдик!».

А далі – вихід у Чорне море 10 грудня 2008 року і 8,5 тисяч морських миль в складі команди «Купави» – капітан Юрій Бондар, штурман Андрій Зубенко і двоє стернових – Валерій Деймонтович і я.

Решту можна прочитати в книзі. Крім моїх пояснень по суті справи, в книзі є диск з фільмом про українського характерника – героя СРСР – вождя індіанського племені і 700 фотографій з походу. На обкладинці написано: «Розповідь режисера про зйомки першого кадру фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».

Розмову вела Анна Лобановська