Після збройного протистояння, що тривало протягом 1990–1992 років, проблема Південної Осетії неодноразово спалахувала, особливо в 2008 році. Наслідки протистояння і сьогодні є відчутними для етнічних грузинів і осетинів. Південна Осетія, колишня автономна область у складі Грузії, вже кілька разів то проголошувала свою «незалежність», то голосувала за «вступ до Росії», то знову поверталася в бік самопроголошеної «незалежності», то знову просилася в Росію. Фактично Тбілісі втратив контроль над регіоном 1992 року, і він існує завдяки потужній підтримці Росії. Урешті після війни Росії проти Грузії 2008 року Москва визнала цей регіон, як і іншу сепаратистську частину Грузії Абхазію, за «незалежні держави»; крім Росії, таке визнання зробили ще три держави світу: Нікарагуа, Венесуела й Науру. Міжнародна спільнота, як і Грузія, вважає обидва регіони невід’ємними частинами Грузії, тимчасово окупованими Росією – яка, на порушення її міжнародних зобов’язань, відмовилася виводити з них свої війська.

Після перемир'я, підписаного за посередництва Росії між Вірменією і Азербайджаном пізно увечері 9 листопада, Москва направляє своїх військових для спостереження за дотриманням миру. Це не вперше, коли російські миротворці розміщуються на пострадянському просторі, найчастіше з дуже різними результатами. У 1992 році російські військові були долучені до складу багатонаціональних сил для підтримки миру в регіонах Грузії (Південна Осетія) і Молдови (Придністров'я), що відкололися, після спеціальних домовленостей сторін про припинення бойових дій. У 1994 році вони долучилися до інших миротворчих сил в Абхазії, що відкололася від Грузії, щоб зупинити бойові дії та запобігти етнічним чисткам, але з обмеженим успіхом. Російські військові й досі, за станом на 2020 рік, дислокуються в усіх цих регіонах.