Фотографії часів Другої світової війни показують разючу візуальну схожість із наслідками вторгненням Росії в Україну. Попри запевнення Кремля, що метою так званої «спецоперації є знищення української військової інфраструктури», а не українського населення, російська армія уже четвертий тиждень продовжує завдавати ударів по цивільних об’єктах: житлових будинках, школах, лікарнях, дитячих садочках, продуктових базах, об'єктах енерго, водо та теплопостачання міст і сіл. Зазнають руйнувань і церкви та об'єкти культурної і історичної спадщини.

Нацистська Німеччина здійснила найбільшу в історії наземну операцію – вторгнення на територію Радянського Союзу в 1941 році. Ця операція розв’язала жорстокий конфлікт, який коштував життя мільйонам людей.

Черкаському фотохудожнику Ігорю Солодовнікову нещодавно дістався архів зі знімками України на рубежі XIX та XX століть. Про світлини відомо небагато, але вони точно були надруковані в гітлерівській Німеччині. Фотограф Валерій Мілосердов, який працює з архівами, пояснив Bird in Flight, у чому цінність цих знімків і чому вони могли бути частиною нацистської пропаганди. Фотохудожник Ігор Солодовніков із Черкас купив листівки з рідкісними знімками України початку минулого століття. Продавець не назвав ані точного місця, де були зроблені світлини, ані їх призначення, ані навіть імені автора. Втім, останнє все ж вдалося дізнатися. Автором виявився Володимир Світличний — один із перших українських фотографів. Відомостей про Світличного залишилося небагато: фотограф Андрій Котлярчук стверджує, що той був учнем відомого київського фотографа і художника Франца де Мезера. Також є дані, що Світличний співпрацював з Громадою святої Євгенії — благодійним товариством, яке існувало в Російській імперії до 1918 року. Видавництво цієї громади стало одним із перших, хто почав друкувати листівки та репродукції. Виявилося, що такі ж фотографії чотири роки тому опублікував меценат Володимир Козюк. З однією відмінністю — підписи на них були зроблені російською та французькою мовами, а надруковані листівки були, схоже, незабаром після створення. До Ігоря Солодовнікова ж потрапили картки, надруковані в 1940-х роках у Німеччині. Bird in Flight попросив його розповісти про історію колекції, а фотографа Валерія Мілосердова — пояснити, навіщо тиражувати ідилічні зображення України у Третьому рейху. Ігор Солодовніков, фотограф і художник: — Я отримав ці листівки від черкаського колекціонера. Йому терміново потрібні були гроші, тому він шукав покупця унікальних знімків українських сіл часів царизму. Він міг би продати листівки окремо, але хотів зберегти цілісність, тому що це дуже рідкісне зібрання з 37 фотографій і воно мало бути повним. Кадри були зроблені на початку XX століття, але надрукували їх тільки в 1942 році в гітлерівській Німеччині. Мене вразив художній рівень світлин, висока якість фотоматеріалів, неймовірна передача матеріальності та художній відбір при створенні фотозображень. У сюжетах — самобутність української сільської культури, художнє оформлення побуту, одягу і будинків. Я колекціоную світлини, які розповідають про життя і побут українців, в основному це фотографії 1914—1960 років. Валерій Мілосердов, український фотограф і фоторедактор: — Видно, що це хороша професійна зйомка. Таких свідчень про життя українців дуже мало: ми — народ з підрізаним корінням. Країна, по якій пройшлися кілька воєн, Голодомор, Голокост і репресії, що знищили безліч свідчень минулого життя. На той час фотографія була досить розвинена в Російській імперії (на цих кадрах, швидше за все, зображені території, що відносяться саме до неї). Тому знімати могли і місцеві фотографи. На листівках — Центральна Україна, про це ми можемо судити за ландшафтом. Але найцікавіше дата, коли ці знімки були надруковані: 1942 рік. У квітні 1941-го рейхсміністр східних окупованих територій Альфред Розенберг подав Адольфу Гітлеру другу доповідну записку, в якій розповів про своє бачення цих земель. Особливе місце в ній приділялося Україні, яка повинна була стати житницею Німеччини. У планах нацистів було залишити працездатну частину місцевих жителів і заселити колоністів. Тоді ж стали з’являтися пропагандистські матеріали, що переконували вирушити до України. Наприклад, є відомий фоторепортаж, в якому німецька дівчина приїжджає до Києва і знаходить тут роботу. На одній із цих листівок ззаду написано по-німецьки «український ландшафт». Їх я теж бачу як пропагандистський матеріал, в якому зображена ідилічна картина життя в окупованій нацистами Україні.

30 років тому в центрі Києва протягом 16 днів (2–17 жовтня) відбулися події, які увійшли в історію України як Революція на граніті. За ініціативою Української студентської спілки (УСС) та львівського «Студентського братства» відбулася низка широкомасштабних акцій громадянської непокори. Молоді люди оголосили політичне голодування, утворивши наметове містечко в центрі столиці на тодішній площі Жовтневої революції (нині майдан Незалежності). Головними вимогами Революції на граніті були: – відмова від підписання союзного договору; – проведення позачергових виборів парламенту на багатопартійній основі не пізніше від весни 1991 року; – відставка голови уряду Віталія Масола, який виступав за поступові реформи; – повернення українців строкової служби на територію України; – проведення націоналізації майна КПУ та ЛКСМУ. 15 жовтня відбувся багатотисячний мітинг біля Верховної Ради, протестувальники захопили, зокрема, червоний корпус Київського університету. 16 жовтня було утворено ще одне наметове містечко – біля будівлі парламенту. До студентів почали приєднуватися робітники київських підприємств та організацій. Протестні акції почали охоплювати регіони. Під тиском вулиці влада почала здавати позиції. Була створена погоджувальна комісія парламенту, яка провела переговори з лідерами протестувальників. 17 жовтня Верховна Рада ухвалила постанову «Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року», якою формально було прийнято умови протестувальників, щоправда, у пом’якшеному вигляді. Революція на граніті перемогла – вперше за багато десятиліть громадські активісти у відкритій боротьбі змусили компартійну владу погодитися на їхні політичні вимоги.

Рідкісні світлини двобою Давида (Польщі) і Голіафа (комуністичної Росії), що розгорнувся поблизу Варшави 100 років тому

В 1991 году, разбирая строительный мусор в редакционной фотолаборатории киевских «Известий», украинский фотограф Валерий Милосердов нашёл коробку с негативами — аккуратно подписанными и сложенными в конверты. Среди снимков, которые могли бы оказаться на свалке, обнаружились портреты Фиделя Кастро, первая аэрофотосъёмка Киева и сотни других ценных документов. Автором работ оказалась Ирина Пап. В архиве мастера репортажа снимки начала строительства Чернобыльской атомной станции соседствуют с фотографиями реконструированного после войны Крещатика, а портреты молодого Бориса Патона — со снимками Фиделя Кастро. Супруг Ирины Борис Градов сделал самый растиражированный кадр Гагарина. Он тоже был фоторепортёром, но считался мастером не момента, а постановки, лирики и различных технических приёмов. Bird In Flight публикует часть этого архива украинской фотохроники. Ирина Пап (1917–1985). Фоторепортёр, фотокорреспондент газеты «Известия» в Украине, директор Института журналистского мастерства при Союзе журналистов Украины. Родилась в Киеве. Училась в Киевском институте киноинженеров. После его окончания была направлена на московскую студию кинохроники, во время войны её эвакуировали в Куйбышев (Самару). В 1971 году открыла профессиональную фотошколу в Институте журналистского мастерства. В 1964 году немецкий справочник по истории фотографии отметил её как одну из 20 лучших женщин-фоторепортёров мира. Борис Градов (1908–1988). Фотограф, фотокорреспондент, работал в журнале «Украина». Супруг Ирины Пап. Познакомился с ней в Ужгороде — они работали в редакциях газет. Ирина — в «Советском Закарпатье», Борис — в «Молодёжи Закарпатья». В 1956 году переехал с Ириной в Киев. Среди его самых известных снимков — портреты Максима Горького и Юрия Гагарина. Последний всегда находился на советских орбитальных станциях.

Історія зберігає уроки того, як країни боролися з епідеміями, а світ ­– із пандемією. «Іспанський грип», який століття тому поширився по всьому світі, забрав життя мільйонів людей. У найгіршій перспективі коронавірус буде порівнянний із «іспанкою». У розпал пандемії «іспанського грипу» в 1918 році у Філадельфії, найбільшому місті штату Пенсильванія у США, не скасували помпезний парад. Інше місто у США, Сент-Луїс, навпаки, скасувало всі публічні заходи і відразу ж запровадило суворі карантинні заходи. В результаті в Філадельфії було набагато більше смертей від «іспанки», ніж у Сент-Луїсі. Чисельність населення Філадельфії становила тоді 1,7 мільйона осіб, а в Сент-Луїсі жили трохи більше ніж 680 тисяч, він був четвертим за чисельністю населення містом у США. І, якщо порівнювати за чисельністю населення з Філадельфією, то в Сент-Луїсі повинні були б померти трохи менше ніж 4800 людей. А померли 700. А в Філадельфії не пережили цю хворобу 12 тисяч людей. Як пандемію «іспанки» пережили в Філадельфії і Сент-Луїсі, містах, що за півтори тисячі кілометрів одне від одного, розповідаємо в фотогалереї.

З0 років тому в Україні відбувся «Живий ланцюг» («Українська хвиля») з нагоди 71-річчя проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. Ця акція, яка відбулася у неділю, 21 січня 1990 року, в переддень свята Злуки – одна із наймасштабніших такого роду у світовій історії. «Живий ланцюг» став одним із важливих кроків до відновлення Української держави. Люди взялися за руки, щоб продемонструвати Соборність України на шляху до незалежності. Акцію «Українська хвиля» організував Народний Рух України, виконавчий орган якого – Секретаріат – очолював колишній політв’язень Михайло Горинь. Ланцюг починався в Івано-Франківську від Центрального народного дому (колишньої резиденції парламенту ЗУНР і місця ухвалення Акту Злуки), йшов через Стрий (звідси йшло його відгалуження на Закарпаття), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир до Києва. Початок ланцюга в Івано-Франківську зумовлений тим, що саме Івано-Франківськ (тодішній Станіславів) у 1919 році був столицею ЗУНР. «Українська хвиля» простягалася на близько 700 кілометрів. У «ланцюзі» взяли участь, за офіційними даними радянського режиму, близько 450 тисяч осіб. За неофіційними оцінками – від 1 до 5 мільйонів. Щільність «ланцюга» була неоднорідною – від кількох рядів у центрі Львова до інтервалу в десятки метрів у деяких районах Київщини та Житомирщини. Передбачаючи таку ситуацію, штаб акції скеровував у такі місця автобуси з активістами зі Львова й Івано-Франківщини. Фінансування акції не склало для її організаторів надзвичайних проблем завдяки ентузіазму активістів: пальне для автотранспорту учасники акції забезпечували власним коштом. Після проведення «Живого ланцюга» у Києві, Житомирі, Львові та Івано-Франківську відбулися мітинги-молебні.

25 років тому, в грудні 1994 року російським урядом був підписаний указ «Про заходи щодо забезпечення законності, правопорядку і громадської безпеки на території Чеченської Республіки». Збройні сили і підрозділи МВС Росії увійшли на територію Чечні. Почалася Перша російсько-чеченська війна. Вона закінчилася «мирним договором» в Хасав'юрті влітку 1996 року, фактично – капітуляцією Москви. Російська армія втратила близько 15 тисяч солдатів загиблими, 2-3 тисячі осіб залишилися з інвалідністю. Точні втрати чеченського народу ніколи ніким не підраховувалися. Експертами називалися дані від декількох десятків тисяч до понад сто тисяч цивільних людей.

30 листопада 1939 року війська Радянського Союзу (близько пів мільйона людей, – ред.) вторглися у Фінляндію, це стало початком так званої «Зимової війни». Неочікуваний напад стався після того, як Кремль, побоюючись можливого нацистського наступу через Фінляндію, наполегливо закликав до обміну територіями. Це відсунуло б фінський кордон від Ленінграда на декілька десятків і сотень кілометрів. Остерігаючись радянських намірів, уряд Фінляндії відмовився. Радянський Союз розпочав, але не оголосив, війну. Радянські планувальники передбачили легку перемогу до 60-річчя Йосипа Сталіна 21 грудня. Та цього не сталося. Хоча Червона Армія в результаті стане переможцем у цій війні, поразка країни з населенням 3,7 мільйона людей сталася тільки через декілька місяців – і страшною ціною. На тлі міжнародного гніву щодо неоголошеного нападу на Фінляндію, міністр закордонних справ Радянського Союзу В’ячеслав Молотов стверджував по радіо, що літаки скидали не бомби, а запаси їжі для голодних фінів. Недооснащені фіни спершу з усіх сил намагалися протистояти радянським бронетранспортним колонам.  Однією дешевою протитанковою зброєю, яку розробили фіни, були коктейлі Молотова, виготовлені з бензину та дьогтю. Показуючи свій чорний гумор, оборонці назвали цю зброю ім’ям радянського міністра закордонних справ, в сенсі «випивка до їжі», про яку Молотов говорив по радіо, мовляв радянські літаки скидали на Фінляндію їжу. Так з’явилася зброя, яку й досі часто використовують у різних конфліктах. Чималу частину зброї, яку використовували фіни, вони конфіскували в радянських військових. Впродовж років, які передували радянському нападу на Фінляндію, у зв’язку з чисткою серед радянських військових під час «Великого терору» Сталіна, командування армії СРСР перебувало в повному хаосі. У січні 1941 року Вінстон Черчилль сказав про триваючу війну, що «Фінляндія показала, що вільні люди можуть зробити... Кожен може побачити, як комунізм розкладає душу нації; як робить її мерзенною та голодною в час миру, й доводить її ницість та огидність під час війни. Ми не можемо сказати, якою може бути доля Фінляндії, та не може бути більш сумного видовища... ніж те, що ця чудова північна раса може бути в результаті переможена і приведена до неволі гіршої, ніж смерть тупою, бридкою переважаючою силою». Під час допиту один в'язень згадував, що йому сказали, що він повинен «звільнити наших фінських трудящих друзів від капіталізму». Незабаром вояк зрозумів, що його обдурили: «Я на власній шкірі відчуваю те, як нас привітали ті, кого ми прийшли «звільнити»». Після тижнів руйнівних втрат на сході Фінляндії, радянське командування врешті змінило тактику та зосередилося на захопленні Гельсинкі на добре захищеному півдні країни. Своєю переважаючою кількістю радянські війська змусили виснажених фінів відступати. У березні 1940 року, коли червоноармійці увійшли до передмість Віїпурі, у фінів не було іншого вибору, як прийняти жорсткі радянські умови перемир'я. Прийняття перемир’я коштувало Фінляндії 11 відсотків її території, включно з другим містом країни Віїпурі, який росіяни назвали Виборгом. «Зимова війна» залишила після себе понад 25 тисяч загиблих фінів. СРСР у підсумку втратив понад 126 тисяч солдатів. Радянський лідер Микита Хрущов пізніше згадував «Усі ми – і в першу чергу Сталін – відчували у нашій перемозі поразку від фінів. Це була небезпечна поразка, оскільки вона заохочувала наших ворогів і залишала їх у переконанні, що Радянський Союз – це колос на глиняних ногах». Вже через рік після закінчення «Зимової війни» Фінляндія ухвалила рішення приєднатися до нацистського вторгнення в СРСР. Це тільки декілька знімків з приблизно 7000 фотографій з архіву Сил оборони Фінляндії, які оцифрували та опублікували в 2013 році.