Звичайно, до кожного дворика великого в усіх сенсах південного міста ти не зазирнеш – а їх тут досі декілька сотень тільки тих, про яких «можна хоча б щось сказати». Але ми допоможемо вам – адже Мама полюбляє увагу, та іноді навіть заохочує зайву – звичайно, до певного ступеню. Отже, продовжуємо гуляти містом та досліджувати його деталі та штрихи – а їх в Одесі дуже багато. Все місто з них складається – з рисок та віньєток брам та балконів, з примхливих тіней гілля на бруківці чи старих пісковикових стінах, з вигнутих хвостів котів – справжніх тіньових господарів міста, з обрису горизонту над морем…  

Літо – головний одеський сезон. Місто квітне в усіх сенсах слова, - і щиро роздає частку свого колориту кожному, хто хоча б трохи уважно приглядається до неї. Навіть коли ти біжиш більш ніж столітнім, перевіреним мільйонами відпочиваючих, маршрутом «трамвай-море», ти все одно бачиш їх – частки, штрихи, деталі цього міста, хитрого міста, «речі в собі», при цьому відкритого кожному.  Червневими, липневими, серпневими нескінченного довгими днями, а особливо вечорами, що відрізняються від дня хіба що парою градусів спеки, ти, втомившись від сонця, цін та гамору, мимоволі починаєш дивитися і роздивлятися. Тоді ці пошарпані стіни, ці кілометри старих кварталів серед платанових пахощів та тополевих шерег, ці провалля темно-тінистих двориків з вічною білизною та одвічними котами починають промовляти до нас особливою мовою – мовою натяків та підморгувань, грайливо-нав’язливої розслабленості, лінивого нерозуміння того, що тут такого особливого, власне-то, на цих вуличках і у цих дворах, і водночас – бажання зробити на усій цій своєрідності «трошки ґешефту». Просто так, заради підтримки одеського іміджу… Прогуляємося містом і ми. Отже, одного дня ми виходимо здому, маршрутки чи трамваю – й починаємо просто ходити вулицями…