Найбільш відомими містами Сумщини, з точки зору туристичної «розкрутки», є Глухів та Тростянець. В цілому область залишається не самим відомим в туристичному сенсі регіоном країни. Тому Контракти.uа розпочинають нариси про примітні міста та місця Сумщини. В першому з них познайомимося з містами Конотоп, Кролевець, Лебедин, Охтирка, Путивль та Ромни. Конотоп – один з тих населених пунктів, які відомі, в першу чергу, завдяки літературі, бо саме в ньому відбуваються дії повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». Окрім того, в історії він уславився як місце Конотопської битви 1659 р., в якій об’єднане військо гетьмана І. Виговського та кримського хана винищило елітні московські війська. Але й битва – далеко на головне в образі та сучасному бутті Конотопа. Це – залізничний вузол, місто, де є один з п’яти музеїв авіації в країні, а його вулицями, на диво приїжджим, з 1949 року курсує трамвай.  Конотоп став важливим залізничним вузлом 1868 року. Біля вокзалу збудували величезні залізничні майстерні, які на жаль, руйнуються вже багато років. Інші споруди залізничного містечка – лікарня, училище й житлові будинки - зберіглися.  З історичних споруд середмістя відзначимо Вознесенський собор (1846 р.) та дерев’яну Миколаївську церкву (1891 р.) Зазначимо, що 2009 року в центрі Конотопа, до ювілею битви, був збудований собор Різдва Богородиці. Ще одна цікавинка міста – ажурна вежа Шухова, зведена 1929 р. для забезпечення міста водою.  На пішохідному бульварі, в який перетворена вулиця Братів Лузанів, стоїть один з символів міста - скульптура коня. По інший бік центрального парку – пам’ятник К. Малевичу: творчий шлях митця почався саме в Конотопі, тут він продав свою першу картину. В місті – три музеї. В краєзнавчому можна побачити жорно, за допомогою якого випробовували на Гетьманщині відьом, або ж нібито той самий «літальний механізм», на якому здіймалася у повітря літературна відьма Явдоха. Філія музею - садиба генерала Михайла Драгомирова (1830-1905) – одного з найбільш відомих військовиків свого часу. Він помер та похований в Конотопі, але склеп в більшовицьку добу сплюндрували, хоча місце його і позначене відновленим хрестом.  Третім музеєм Конотопа є музей авіації на території колишнього військового аеродрому. Тут представлені декілька типів гвинтокрилів та літаків, наземна катапульта для тренувань пілотів та унікальний повітряний командний пункт Мі-22 на основі гвинтокрила. 2017 року на території аеродрому був виявлений німецький бункер часів Другої Світової, в якому створили експозицію, присвячену історії аеродрому, а заодно відтворили побут вояків вермахту. Другим містом в нашому нарисі є Кролевець. Найбільш відома його атракція - дивовижна яблуня, яка створює цілий гай: загальна площа цієї яблуні-куща сягає 1 кв. км! Диво-дерево росте вже понад 200 років. Щороку плодоносить тільки половина дерева, а друга половина відпочиває. Кролевецький рушник – ще один бренд міста. Техніки та візерунки рушників з Кролевця входять до переліку нематеріальної спадщини України. В пізні десятиріччя Російської Імперії кролевчани щороку продавали тканої продукції на суму до 50 тис. руб. В місті є музей ткацтва, розташований в кол. садибному будинку Огієвських. Його збірка налічує понад 700 виробів, з яких майже 400 – рушники, найстаріший з яких датовано 1838 роком. Будинок цей відомий й тим, що в ньому зупинявся Шевченко. Є в Кролевці й інший садибний будинок – Рудзинських. З інших пам'яток відзначимо Преображенську церкву (1782 р.) та синагогу (1860-ті; нині школа мистецтв).  Далі прямуємо до Лебедина, практично незнаного туристами. Місто зацікавлює великою кількістю пам’яток та музеями. Огляд почнемо з ратуші – несподіваної споруди для цих земель. Вона збудована 1915 року, а вже невдовзі стала пожежною частиною, та залишається нею до сьогодні. З інших цікавих будівель міста радимо побачити повітове училище, земську управу (медичний коледж), хірургічний корпус земської лікарні, особняк міського В. Щокіна-Кротова (1880-ті рр.) З церковних споруд Лебедина збереглися кам’яні Вознесенська (1858 р.), Миколаївська (1890 рр.), Покровська (1903 р.) та дерев’яна Воскресеньска (1789 р.) церкви. Сумною пам'яткою кривавій страті прибічників Мазепи в 1708 році, яка тривала протягом місяця в Лебедині, є курган «Могила Гетьманців». Справжня скарбниця Лебедина – Художній музей. Його зали наповнені вони не тільки живописом, але й численними меблями та предметами інтер’єру. Зверніть увагу на порцеляну Волокитинської мануфактури, портрети-парсуни ХVIII ст., твори таких майстрів, як С. Васильківський, І. Їжакевич, В. Полєнов, В. Сєров, М. Глущенко, І. Кавалерідзе. Окремим скарбом є меморіальна кімната художньої родини Кричевських. До слова, один з представників цієї творчої династії – Федір Кричевський - народився саме в Лебедині. Не менш цікавими є і колекції краєзнавчого музею, де так само повно старовинних меблів, артефактів та портретів. Місто Охтирка, відоме більшості як «нафтова столиця України» (на тутешньому родовищі видобувається 50% усієї української нафти), дуже непогано збережене в архітектурному сенсі. Воно завжди було заможним: свого часу тут був загальноімперський центр торгівлі тютюном, на якому й були сколочені перші капітали місцевих купців.  Головною пам’яткою міста є комплекс Покровського собору, який складається з соборного храму (1753-68 рр.), Введенської церкви-дзвіниці (1784 р.) та церкви Різдва Христового (1825 р.) Проектантами собору вважаються учні великого Ф. Растреллі. Інші храми міста - Мироносицька (1822 р.), Михайлівська (1884 р.), Преображенська (1907 р.) та Георгіївська (1908 р.) церкви. Цивільна архітектура представлена, зокрема, Народним будинком (1914 р.), жіночою (1914 р.) та чоловічою гімназіями (1885 р.), повітовим училищем, особняками та навіть будівлею кол. електростанції у неоготичному стилі (1909 р.)  А ось Путивль особливий не тільки своєю історією, але й етнографічними особливостями. Він - один з двох головних міст дії «Слова о полку Ігоревім» - саме тут очікувала на звістку про результат сумнозвісного походу чоловіка його дружина Єфросинія Ярославна. Крім того, це, мабуть, єдине в Україні місто, яке має історичне, лінгвістичне та етнічне право зватися «осередком російськості»: тут говорять місцевим діалектом, близьким до курсько-орловської групи говорів, а сам Путивль увійшов до складу УРСР тільки у жовтні 1925-го, й певний час був центром автономного російського національного району у складі УРСР. Найголовнішим архітектурним ансамблем Путивля є Молченський монастир, який стоїть на місці старої фортеці. Саме цей монастир у 1605 році був резиденцією людини, яка називала себе царевичем Дмитром, сином Івана Грозного, і яка невдовзі стала московським государем, відомим як Лжедмитрій І. В радянську добу монастир сильно занепав, але усі його споруди збереглися, в першу чергу – оборонного типу собор Різдва Богородиці (1585 р.) Ще один собор – Преображенський колишнього Святодухівського монастиря (завершений 1693 року) - знаходиться безпосередньо в місті. Він єдиний в Україні, збудований в стилі суто московського зодчества. А ось в третій цікавій церковній споруді Путивля - двоповерховій церкві Миколи Козацького (1737 р.) – можна вгадати вплив українського дерев’яного будівництва. Серед пам’яток цивільної архітектури відзначимо будівлі ремісничого училища (1886 р., зараз - агроколедж), земської управи (1881 р., міськрада), а також руїни лазні з водогінною вежею, що стоять недалеко монастиря. Біля вежі стоїть пам’ятник Ярославні.  Краєзнавчий музей Путивля (в особняку 1914 р.) насичений артефактами. Серед раритетів є предмети, пов’язані з Лжедмитрієм - його тронне крісло та скульптура «Христос у темниці», привезена ним з Польщі. Окремим, хоча й специфічним, місцем для відвідування в околицях Путивля є Спадщанський ліс – перша база партизанського загону відомого Сидора Ковпака (1887-1967). На його базі та території в останні десятиріччя створили ще два: 2008-го - музей військової техніки та зброї (тут представлено понад 30 зразків – від бронепотяга до гвинтокрилів), а 2019-го - Парк радянського періоду, куди звезли численних Леніних, Калініних, Кірових, Дзержинських тощо. Є тут і Сталін, та навіть Гагарін.  Нарешті, ознайомимося з містом Ромни. Воно, як і Путивль, місто давньоруське. До 1852 р. Ромни були центром величезного Іллінського ярмарку, на який з'їжджались до 120 тис. осіб, а товарообіг сягав 10 млн золотих рублів (третій за обсягом в усій Російській Імперії). За таких сприятливих обставин Ромни збагатилися численними пам’ятками. Першим варто назвати Святодухівський собор (1746 р.), збудований завдяки меценатським зусиллям Розумовських та Марковичів. До соборного комплексу входить також Василівська церква (1780 р.)  Інші храми Ромен, яким пощастило не бути знищеними в часи войовничого атеїзму - Вознесенська (1785-1801 рр.) та Всіхсвятська церкви (цвинтарна, 1873 р.). Є у Ромнах і костьол Непорочного Зачаття (1910 р.): католики почали активно прибувати у Ромни з будівництвом залізниці.  Серед громадських будівель в Ромнах є доволі оригінальні, наприклад, колишній повітовий шпиталь (1820-ті, нині - психлікарня), духовне училище (1886 р.), земська лікарня (1907 р.) тощо. Не менш цікаве місто своїми пам’ятниками, два найвизначніших з яких створив великий скульптор Іван Кавалерідзе (1887-1978). Пам’ятник Шевченку відкрито 27 жовтня 1918 р., і він був першим в постімперській Україні. В 1982-му його перевели у бронзу (був бетонним), а оригінал вивезли до Києва. Інша скульптурна композиція авторства Кавалерідзе стоїть на бульв. Свободи. Вона складається з двох скульптур - закутого Прометея і робітника, що розриває кайдани. Цей пам’ятник встановлений 1921 року, та є єдиним пам’ятником того періоду, який зберігся на своєму місці на території України. Обов’язково завітайте і до краєзнавчого музею, де побачите, між іншим, Євангеліє останнього запорізького отамана Петра Калнишевського, «Роменську Мадонну» з Святодухівського собору  та стародрукі XVII-XVIII ст., у т.ч. один з оригіналів Литовського статуту (1588 р.)  Таким було наше перше знайомство з Сумською областю – цим прецікавим регіоном, нашим північним сходом. В наступному нарисі про Сумщину розповімо про пам’ятки та музеї «малих» місць області – як архітектурних, так і природних, й навіть етнографічних.  Павло Ковальов

Представлена в цьому нарисі десятка музеїв охоплює всі регіони країни - від містичних Карпат до веселої Полтавщини, від Харкова до Одеси, від оригіналів Малевича в сільській глушині до промислових артефактів, пов'язаних з епохою, коли Україна була найбільшою нафтовидобувною територією в Європі. Контракти.ua запрошують пройтися по всіх цих залах та експозиціях. У Верховині Івано-Франківської області існує музей гуцульської магії. Тут можна дізнатися про карпатських магів – мольфарів. Мольфарство як невід'ємна частина гуцульських традицій - пряма спадщина язичницьких культів, що ніколи не зникали в цих місцях. А насильницька смерть найвідомішого мольфара - Михайла Нечая (1930-2011) - тільки додала цій традиції похмурого ореолу.  Головне в музеї магії – розповідь екскурсовода. Тут і з'ясовується, що нібито звичайний ніж здатний розігнати хмари, посох - примирити подружжя, а музичний інструмент - дримба - налаштувати енергетичне поле людини. Магічна колористика гуцульського одягу, розповіді про давні обряди, символи та замовляння, які по цю пору практикуються в горах – все це мало кого залишає байдужим. В музеї проводяться і майстер-класи з виготовлення магічно «навантажених» артефактів або ж по техніці секретного листування, яким передавалися знання від одного покоління мольфарів до іншого.  Тепер переміщуємося на Полтавщину. Аби по-справжньому серйозно відтворити антураж наддніпрянського весілля, слід відвідати музей в с. Великі Будища поблизу Диканьки. Цей музей - свого роду театралізована експозиція. Весілля тут все частіше проходять цілком реальні (заяву можна подати до сільради) - під «чуйним керівництвом» народного ансамблю «Берегиня». Якщо відвідувачам пощастить, вони потраплять на «весільний переполох», і опиняться на гулянці як глядачі. Якщо ні – умовне весілля влаштують на основі групи самих туристів: виберуть молодих, дружок, батьків, сватів – і після цього почнеться справжній «інтерактив» з вітаннями, подарунками, стравами традиційної кухні та незмінним самогоном!  В Харкові є можливість завітати до самого пікантного музею України! Він створений в 1999 році при кафедрі сексології та медичної психології тутешньої медакадемії та позиціонує себе як науково-просвітницький. В 12 залах розповідають про сексуальні культури різних регіонів світу, а також - про статеву поведінку тварин. Можна побачити репродукції картин і малюнків на відповідну тему, скульптури і статуетки, найрізноманітніші «іграшки для дорослих», починаючи з прадавніх часів.  Тепер відправимось на південь. Музей звуку колекціонера Василя Пінчука в Одесі - це величезна колекція звукозаписної апаратури від музичної шкатулки до плеєра, через грамофони і патефони, вінілові платівки і бобінні магнітофони. Зібрана тут і всіляка звукозаписна апаратура - і «шпигунська», і естрадна, і спеціальні мікрофони для вождів СРСР. Ви знайдете тут прямого попередника плеєра - «мікіфон», який був винайдений ще 1924 року в Швейцарії, і передовий німецький радіоприймач часів Третього Рейху, і не менш передовий радянський радіоприймач «Фестиваль», створений 1957 року, а дізайн якого був вкрадений у США...  Містечко Хорошів на Житомирщині відоме своїм музеєм коштовного та напівкоштовного каміння. Довгий час музей мав прикладне значення, як геологічна експозиція при підприємстві «Кварцсамоцвіти», яке видобуває камені з багатющих покладів українського Полісся. 2001 року колекцію визнали національним надбанням України. Тут зібрано 1,7 тис. експонатів, включаючи гігантські кристали кварцу, топазу і берилу, що не мають аналогів в світі – наприклад, гігантський топаз в 28,5 кг, або ж топази ювелірної якості, що мають власні імена - «Академік Ферсман», «Казка» тощо. А один з залів експозиції радує відвідувачів численними виробами з дорогоцінних каменів. У Вінниці, на території підприємства з переробки вторсировини, влаштовано музей «колишнього побуту». Його створив В'ячеслав Воєводін, який довгі роки трудився тут комірником. В колекції Воєводіна до двох тисяч експонатів, знайдених на сміттєзвалищі: німецька бритва 1695 року (!), самовари, посуд, картини, статуетки, ордени, значки, практично цілі сервізи, безліч усілякої апаратури, не кажучи вже про книжки - зібраній «на смітнику» бібліотеці можна позаздрити.  На Черкасщині, на хуторі з дивною «французькою» назвою – Шампанія, що розташований між двома головними «шевченківськими» селами - Моринцями і Шевченкове - знаходиться найбільший в країні приватний музей військових артефактів. Його створив учасник афгано-радянської війни, колишній військовий та волонтер Олег Бойко. Рідкісні зразки зброї, чудово збережена форма різних армій і епох, колекція німецьких пропагандистських плакатів часів Другої Світової та жетонів російських «іхтамнетов» з нинішньої донбаської війни, не кажучи вже про особливо повну «афганську» частину колекції - все це багатство можна оглянути в трьох залах. Усього тут зібрано майже 30 тис. експонатів, 80% з яких - дійсні раритети. З 2011 року, коли музей відкрився, його відвідали туристи з 130 країн. Місто Ніжин на Чернігівщині має декілька незвичних музеїв, але зупинимося в цьому нарисі на одному з них -  Ніжинській поштовій станції. Перебування в цьому невеличкому, в дві кімнати, музеї буквально занурює в атмосферу Ніжина середини XIX ст., коли це повітове місто було перехрестям доріг на Москву, Петербург, Одесу, Харків, Царство Польське тощо. Власне, експозиція розташована у флігелі станційного наглядача. В будиночку відтворена обстановка середини ХІХ ст. зі справжними експонатами. Крім того, в музеї проводяться виставки, присвячені відомим уродженцям Ніжина або особам, з ним пов'язаним.  В Пархомовці Харківської області є художній музей, який називають «сільським Ермітажем». Тут можна побачити роботи Кандинського, Малевича, Рєпіна, Реріха, Айвазовського, Тропініна, Боровиковського, Кіпренського, Левітана, Сєрова, Бенуа, Васильківського, Княжицького, Глущенка, голландців XVII ст. Рейсдала та Хоха, митців XVIII ст. – француза Фрагонара та італійця Пиранезі. А ще - оригінал знаменитого «Голуба миру» Пікассо, подарований цьому музею самим митцем.  Якщо ж підтвердиться ще і справжність офортів, приписуваних Рембрандту, робіт Гогена, Сезанна, Мане і Пісарро, а також іспанця Мурільо (XVII ст.), то колекція в Пархомівці може бути віднесена до найбільших живописних збірок країни. І це – не враховуючи ікон та предметів побуту, дбайливо зібраних в цьому колишньому графському палаці родини Підгоричані. Цей унікальний музей виник у 1955-му зусиллями сільського вчителя Панаса Луньова (1920-2004). Той почав створювати при школі постійну експозицію живопису, й дуже швидко налагодив контакти спочатку з колекціонерами, потім - з головними музеями СРСР, а пізніше й зарубіжжя, та особисто з відомими художниками (включаючи того ж Пікассо). І усі вони дарували свої полотна для демонстрації в далекому селі...  Окремо варто зазначити, що Казимир Малевич саме в Пархомівці провів частину дитинства. Будинок, в якому жив його батько - керуючий цукровим заводом, зберігся. Нарешті, знову повертаємося на захід країни. Тут, в передмісті міста Надвірна – селі Пнів – є музей нафтопромислів Галичини. Він висвітлює той феноменальний період, коли Галичина була нафтовим центром Європи. В музейній кімнаті розповідається про історію виникнення нафтовидобувної промисловості в регіоні, демонструються інформативні стенди та документи, присвячені цьому досить маловідомому аспекту економічної історії України. Але головні експонати знаходяться просто неба - справжнє обладнання тих буремних часів, причому в більшості своїй - в робочому стані.  Повну версію статті можгна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/105630  Павло Ковальов

В Дрогобичі та його околицях можна відвідати храми, що увійшли до списку ЮНЕСКО, найстаршу солеварню Європи, унікальну скельну фортецю та інтерактивні музеї в Тустані, авторську копію відомої статуї Христа з сонячного Ріо або ж вклонитися мощам сотень святих в Бориславі.  Прогулянку Дрогобичом почнемо зі старої солеварні. Сіль тут добувають вже понад 800 років з ропи, яка піднімається на поверхню природним шляхом. Дрогобицька солеварня - найстаріше промислове підприємство усієї України та друге «за стажем» у Європі. Цікаво, хоча й сумно, те, що зараз, через відсутність грошей на розвиток та модернізацію, солеварня повернулася практично до початку свого існування - тут добувають сіль за технологіями 1100-х років. Але варто побачити пані Оксану Бунду, яка захоплено переповідає усі історії про сіль – і занедбаність обертається архаїкою, коли відчуваєш себе якщо не в XII-му, так у XIX-му столітті.  Обабіч солеварні – дві дерев’яні церкви. Їх збудували з соляних доходів. Перший з храмів, Святого Юра (сер. XVII ст.), входить до списку Всесвітнього надбання ЮНЕСКО - настільки цінними визнані його розписи, які вкриваюсь усі його стіни, яруси та склепіння, навіть над вівтарем, що є відхиленням від канонів. В храмі нема занадто страхітливих картин пекла – й це незвично для традиції ілюструвати як можна більшу кількість покарань людських гріхів з максимально жахливою фантазією. З іншого краю солеварні стоїть так само дерев’яна Здвиженська церква, що була парафіяльним храмом солеварів. Її живопис створювався протягом 1613-1735 рр. Тепер попрямуємо до міста. Посередині центральної площі Дрогобича височіє ратуша, збудована 1929 року. По будніх днях тут можна оглянути сесійну залу. Головні принади ратуші – Туристично-інформаційний центр, приватний музей ваг у підвалі та можливість піднятися на вежу. В музеї ваг зібрано до півтисячі екземплярів практично з усього світу, серед яких незмінно привертають увагу німецькі ваги для зважування жінок, запідозрених у відьомстві. Біля центральної площі знаходяться два головних храми міста – греко-католицький Троїцький собор (1690-1709 рр.) та костел Св. Варфоломія, який почали будувати 1392 року. Інтер’єри останнього непогано збережені. Дзвіниця костелу – колишня оборонна башта замку. Трохи збоку від площі знаходяться ще дві сакральні споруди – Петропавлівський монастир (1775 р.) та Хоральна синагога (1865 р.), яка за розміром вважається найбільшою в Західній Україні. У ХІХ ст. Дрогобич та його околиці стали одним з головних нафтових родовищ світу. Тоді ж вулиці міста обсіли розкішні особняки багатих підприємців. Відзначимо дві вілли магната Гартенберга – на вул. Шевченка, 12, та на Франка, 36, остання з яких прикрашена статуєю давньогрецького бога сонця Геліоса. Символом елегантності та багатства нафтового Дрогобича стала т.зв. «вілла Б’янка» (вул. Шевченка, 38), яка отримала свою неформальну назву через найвідомішого з дрогобицьких літераторів - Бруно Шульца (1892-1942), який описав її у оповіданні «Весна». Зараз всередині вілли – частина експозиції краєзнавчого музею, в якому водночас представлено народне мистецтво та колекція з садиби графа Лянцкоронського (з палацу у Старому Роздолі) - меблі, зброя, кераміка, порцеляна тощо. Інші вілли, які заслуговують на увагу - №№ 14 та 23 (вілла бургомістра Яроша) по вул. Шевченка, №№ 16 та 38 по вул. Франка, № 18 по вул. Січових Стрільців (зараз тут відділ сакрального мистецтва), № 8 по вул. Мазепи (фактично – на площі Ринок), № 39 по вул. Л. Українки.  Також варті уваги кол. будинок товариства «Сокіл» (Шевченка, 29), медична бібліотека (Шевченка, 11), кол. повітовий суд (вул. Стрийська, 3) та семикласна школа (вул. Завалля, 12). В будівлі суду, де була також в’язниця, зараз відкрито музей «Тюрма на Стрийській». Далі їдемо до Борислава – центру видобутку нафти в часи Австро-Угорщини. Промисловий бум почався у місті з 1893-го, коли сюди прибув канадський промисловець МакГарві. Зараз макет бурової вежі МакГарві можна побачити в музеї історії нафтової та газової промисловості. Святинею міста є греко-католицький костел Св. Анни, де зібрані частки мощів понад 700 святих. Кожна реліквія має документальне підтвердження автентичності від Ватикану. Село Нагуєвичі неподалік Борислава – батьківщина Івана Франка. Автентичної хати Каменяра не зберіглося, тому все відновлювалося тільки на початку 1980-х – від власне хати до кузні, де колись працював батько письменника. Через вулицю збудовано великий музей з розширеною експозицією про життя Франка. Біля музею стоїть один з найоригінальніших пам’ятників Франку, на якому зображено не тільки Каменяра, а і інших геніїв світової літератури, яких він перекладав.  Невеличке село Рихтичі здивує тим, що біля церкви, яка колись була костелом, стоїть триметрова копія одного з найвідоміших монументів планети – фігури Христа з Ріо-де-Жанейро. Вона є авторською реплікою бразильського оригіналу. Річ в тім, що автор статуї в Ріо - поляк Поль Ландовський (1875-1961), був добрим знайомцем господаря Рихтичів. Нарешті, нас чекають скелі Тустані та село Урич, які слід розглядати в єдиному комплексі. Тустань - місце давніх язичницьких культів, оборонний вузол на шляху до карпатських перевалів, поєднання природньої моці та людської винахідливості. В тутешньому музеї віртуально відтворили фортечну забудову усіх історичних періодів, є можливість навіть «політати» над нею, вдягнувши спеціальні окуляри. На самих скелях обладнано сходи та переходи, створено оглядові майданчики з відповідними стендами. До музейного комплексу входить і бойківське село Урич, з незвично сучасним за концепцією музеєм локальної історії та етнографії «Хата у Глубокім». В цій автентичній бойківській хаті ми спочатку бачимо умовне родове дерево мешканців Урича, їхні світлини, а далі поступово знайомимося зі світом предметів, побутом. А завдяки ретельно проробленим інформаційним стендам-довідникам, можна дізнатись, які будинки та будівлі в Уричі є старовинними та зберегли автентичні риси, які – перебудованими, а які – збудованими без жодних натяків на бойківську традицію. З повним текстом статті можна ознайомитися тут:  http://kontrakty.ua/article/149146