В цьому нарисі ми поговоримо про ті садиби Київщини, які або не збереглися, або являють собою руїни. Колись прекрасні споруди прийшли в занепад, в основному, за пострадянський час, так як в соціалістичну епоху, нехай і з втраченими інтер'єрами, вони обов'язково належали якомусь відомству. Тим ціннішим для нас можливість побачити те, що залишилося. Тож, Контракти.ua запрошують в дорогу! Почнемо з палацу в селищі Немишаєво. Фактично, ця садиба знаходиться на кордоні Немішаєвого і сусіднього селища Мироцького. Біля неї височить величний корпусу спиртозаводу початку ХХ століття, частина споруд якого також руйнується. Найбільш відомими власниками садиби, збудованої в готичному стилі, була родина Остен-Сакенів. Вони володіли маєтком до скасування кріпацтва, після чого він почав переходити з рук до рук, поки не опинилася у власності підприємця з селян, такого собі Андрія Кулика. Той перетворив маєток в центр зразкового фермерського господарства. Пізніше він здав свою власність в оренду, і орендарі звели поруч з палацом згаданий завод. В радянські часи в палаці жили робітники заводу, пізніше тут розмістився дитячий садок. Коли він виїхав з будівлі, вона почала руйнуватися, а на початку 2000-х повністю згоріло. Пізніше будівлю викупила МПЦ, але церковники так нічого і не роблять з настільки безнадійними руїнами. В с. Копилів біля Житомирської траси скніє в забутті садибний будинок німецької родини фон Мекк. Власник садиби – барон Микола фон Мекк (1863-1929) був одружений на Ганні Давидової - доньці рідної сестри композитора П. Чайковського, Олександри. Тому Чайковський бував тут дуже часто – це одна з чотирьох його головних адрес в Україні (інші – у Кам’янці на Черкащині, Браїлові та Тростянці Сумської області). Микола фон Мекк був відомим в імперії автомобілістом (саме він мав найбільший особистий автопарк в Москві - 10 автомобілів і 2 автобуси), а також меценатом. Так, окрім Чайковського, він підтримував художника М. Врубеля тощо. Будинок, який ми бачимо в Копилові, зведений 1898 року. Однак в 1910-му його все ж таки довелося продати, адже «широке життя» фон Мекка потребувало значних коштів. На свою голову, барон не емігрував, і 1929 року його розстріляли. В його колишньому маєтку розташовувалися різні установи, останньою з яких була лікарня. Вже понад 20 років будинок руйнується, хоча ще 2004-го перейшов у приватну власність. В селі частково збереглися господарські будівлі Мекків. В Рудому Селі на півдні області стоїть садиба Залевських, збудована наприкінці XVIII ст. Будинок побудований за зразком італійських вілл. У комплекс палацу, який згорів у 1994 році, входять флігель, в'їзні ворота у вигляді спарених колон, господарський льох і парк. Від будинку залишився тільки напівзруйнований фасад з колонами. Льох розчищено, в нього можна спуститися. Ворота маркують в'їзд на садибну територію з боку села, в якому розташована відома своєю іконою Троїцька церква (1841 р.) Особливу ауру мають руїни в с. Тхорівка поблизу міста Сквира. Вони належали одіозній особі - Віктору Страшинському, який уславився в історії Російської імперії тим, що масово ґвалтував своїх кріпачок: тільки за підтвердженими даними, він розбестив понад 500 жінок і дівчат, причому не тільки зі своїх маєтків, а й з маєтків своєї дочки і сина (саме останньому з 1848 року належала Тхорівка). Нарешті, його притягнули до суду за… «псування майна» свого сина (тобто, селянок). Слідство проти насильника тяглося 25 років, але покарання він так і не поніс, хоча володіння вилучили під опіку. Невдовзі по процесі гвалтівник помер, а його син перебудував палац саме в той вигляд, який ми бачимо. З 2009 року споруда знаходиться в приватній власності, але реставрація не ведеться. В с. Вознесенському на лівому березі Київщини стоїть невеликий будинок, зведений 1914 року. Але скористалася міцним цегляним будинком вже радянська влада, розмістивши тут школу. Після її виїзду будинок руйнується. У селі збереглися будівлі амбулаторії та бібліотеки, побудовані так само понад 100 років тому. Цінною пам’яткою архітектури є і Вознесенська церква, споруджена 1808 року. Тепер поговоримо про маєтки, від яких залишилися самі парки. Першим є Кагарлик - один з найбільших парків області, закладений наприкінці XVIII ст. Дмитром Трощинським (1749-1829) - нащадком Івана Мазепи (його прадід був племінником гетьмана). В Кагарлику він розбив парк площею в 35,5 га, засадивши його 113 видами дерев. Від його часів залишилися альтанка-ротонда на пагорбі та витончена в'їзна брама. В 1880-х садиба була продана генералу Миколі Чорткову, який наново облаштував парк, розставивши в ньому аж 748 статуй і бюстів! У 1918 році частина їх була вивезена в Німеччину, а частина знищена разом з палацом під час селянського бунту.  Наразі парк приведено до ладу, в ньому збудовано ще одну альтанку та встановлено скульптуру Діани, яка нагадує про колишні «забави» Чорткова. Ще один вартий уваги парк – в Згурівці на лівому березі Дніпра. Садиба тут заснована в 1820-х роках, коли село перейшло у володіння Аркадія Кочубея (1790-1878). До створення парку найбільше долучився його син Петро (1825-1892), який навіть заповів себе поховати в тутешньому парку. З паркових споруд зберігся павільйон на острові, який відноситься до другої половини XIX ст. У ньому знаходиться кафе. Крім того, тут росте дуб, охоплення стовбура якого становить 172 см.  В с. Ташань, також на лівобережжі, була садиба фельдмаршала Петра Рум’янцева-Задунайського (1725-1796). Тут він і помер. Останнім власником садиби був князь Костянтин Горчаков (1841-1926). Сам парк, фактично, давно вже являє собою зарослий ліс з поодинокими дубами, вік яких сягає 600-700 років. Від садиби, все ж таки, залишилася одна дуже цінна споруда - мисливський будиночок Горчакова 1909 року, який стояв в сусідньому урочищі Біле Озеро, але ще 1968 року був перевезений до етнографічного заповідника в Переяславі. Дві останні адреси в цьому нарисі є суто меморіальними територіями. В с. Мазепинці, власне, народився гетьман Іван Мазепа. Тут ще 1994 року було відкрито перший не тільки в Україні, але і в Європі, пам'ятник гетьману - на кошти українського мецената М. Коца, що жив в США. Нині до складу меморіального комплексу, створеного в селі, входять церква Миколи Чудотворця 2007 року, і парк Козацької слави. Також тут споруджено величезний хрест на честь звитяг українського козацтва, споруджений символічний частокіл з дозорною вежею, і відкрито невеличкий музей. А на хуторі біля Борисполя, де мешкав та помер автор слів українського славню Павло Чубинський (1839-1884), створено парк на місці садиби вченого. До 1930-х тут стояв будинок Чубинського, який вже понад 20 років хочуть відновити, але все ніяк не почнуть. В парку з великими дубами встановлено пам'ятний знак і відкрита каплиця Св. Павла.  Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/104117 Павло Ковальов

Цей нарис познайомить вас з маловідомою Рівненщиною. Ми побачимо цікаві народні традиції в Сварицевичах, старійший дуб на території України та найстарший діючий в країні вітряк, проїдемось вузькоколійкою, відвідаємо привидів Млинова та єдиний в світі геологічний заказник в базальтовому кар'єрі тощо. Почнемо з Антонівсько-Зарічнянської вузьковолійки (вона ж - «Поліський трамвай», «Бурштиновий шлях» або приміський потяг №№ 6391-6392) на півночі області. 2007 року вузькоколійка стала переможницею конкурсу «Сім чудес Рівненщини». Це унікальний для України маршрут: ширина колії - 750 мм, що вдвічі менше за стандартну колію 1520 мм, а довжина - 106 км, що робить її однією з найдовших діючих вузькоколійок у Європі. При цьому міст через річку Стир на цьому шляху є найдовшим дерев’яним залізничним мостом у Європі (153 м). Усього ж дерев’яних мостів на маршруті – понад 30. Потенційна швидкість потяга – до 40 км, але зазвичай він їде зі швидкістю 26,5 км, що дозволяє насолодитися природними красотами. Окремої уваги заслуговує музей в Антонівці, який розповідає історію вузькоколійки. Радимо відвідати й геологічний заповідник «Базальтові стовпи» - єдиний такий у світі. Це затоплені підземними водами кар’єри № 3 та № 5. Посередині кар’єру № 3 є ще острівець у формі серця. В міжвоєнні часи це був найбільший базальтовий кар’єр Польщі, причому камінь йшов на експорт – ним замощували площі Відня та Парижу. Камінь тут видобувають й досі. На півночі області є також дуже цікаве село Глинне. По-перше, воно відоме тим, що тут росте одно з найбільш визначних дерев України – 1300-річний «Юзефін» дуб. Старійшина українських лісів має окружність стовбура понад 8 м при загальній висоті дерева в 20 м. Навколо ростуть й інші дуже старі дерева – сосни, ялини тощо. По-друге, на околиці села знаходяться курганний могильник XI-XIII ст. з 28 курганів та козацькі хрести, які вважають наслідками сутички в цих місцях загонів з військом князя Радзівіла у 1595 році. А найцікавішим в Глинному є його соціально-демографічний вимір: у жовтні 2017 року Рівненський облстат повідомив, що саме Глинне є найбільш багатодітним селом Європи! На території сільради проживає понад 280 багатодітних сімей – тобто, родин, де є троє і більше дітей. Щороку в селі народжується до 250 дітей. Наприклад, в селі мешкає родина Ковалевичів, в якій вже народилася 19-та дитина. В родинах тут, в середньому, від 8 до 12 дітей – і навіть є своєрідне змагання між ними у тому, де дітей найбільше. Так от: вважається, що до такої плодючості глинчан дотичним є… той самий дуб, до якого вже понад 1000 років ходять місцеві жінки з проханням легкий перебіг вагітності та пологів, про здоров’я дітей та про те, щоб дітей було більше. І, як бачимо, дуб явно їм допомагає! В селі Гоща, що на трасі Київ-Львів, стоїть садиба у т.зв. «фахверковому стилі». Палац, зведений на наприкінці ХІХ ст. - взірець поєднання фахверкового стилю та модерну. Він зберігає всередині дерев’яні сходи з перилами відповідного візерунку, а також обрамлення внутрішніх дверей. В радянські часи палац практично повністю обклали плиткою, що спаплюжило сприйняття його краси та зруйнували і башту, яка надавала споруді додаткового романтизму. Добре, що зберігся модернових обрисів ганок. Окрім садиби, обов’язково зверніть увагу в Гощі на Михайлівський храм. В середині XVII ст. його збудували як центр православного чоловічого монастиря та оборонну споруду (стіни мають товщину до 2,3 м). Ризницю церкви прикрашає портрет княгині Саломирецької, фундаторки храму, написаний 1639 року – одна з лічених збережених пам’яток такого роду, що продовжує знаходитись у тому ж місці, де і століттями. У церкві є ще одна цінна пам’ятка – сонячний годинник XVII ст. Зараз навколо розбудовано монастир МПЦ. Село Красносілля привертає увагу пам’яткою промислової архітектури минулого – вітряком 1895 року. Він досі діє, та є одним з найстарших в Україні, який виконує свою роботу. Його контури – відверто архаїчні, вони відсилають нас до суворої поліської архітектури оборонних дерев’яних церков та костелів. При цьому інженером, який збудував вітряк, є не місцевий уродженець, а чех Іван Клічник. Вітряк став головною туристичною атракцією села настільки, що тут вирішили проводити вересневий фестиваль «Красносільські вітряки». А тепер запрошуємо до містечка Млинів, а точніше – до його… привидів. Серед українських «містичних» адрес Млинів виділяється тим, що його «головний» привид має повну історичну «атрибуцію». «Білу даму» Млинова звуть Розалія Любомирська, уроджена Ходкевич (1768-1794). Вона була фавориткою французької королеви Марії-Антуанетти, та страчена 30 червня 1794 року в Парижі. Легенда говорить, що нібито в ту хвилину, коли голова екс-фрейліни впала на паризьку бруківку, її мати, Людвіга, побачила у Млинові безголову тінь доньки, а на стіні сама собою окреслилася тріщина у вигляді жіночого профілю з високою зачіскою. З того часу ця тріщина вперто не піддається усім ремонтам. Додали похмурого забарвлення садибі Ходкевичів і експерименти брата Розалії, Олександра, який цікавився електромагнетизмом, намагаючись оживляти трупи, і той факт, що більшовики 1919 року розстріляли прямо в палаці ще двох жінок – Юлію та Софію Ходкевич. Екстрасенси й поготів бачать в саду та музейному флігелі десятки привидів – чоловічих, жіночих, дитячих тощо. І це при цьому, що власне палац був розібраний у радянські часи, і на його місці зведено будівлю ветеринарного технікуму. Переміщуємося тепер до Новомалина. Колишній замок в цьому селі був колись перебудований на бароковий палац, від якого залишилися романтичні руїни. Але ці руїни виявилися доволі популярною локацією у туристів. Причиною тому - обриси імпозантної, незважаючи на стан, в якому вона перебуває, каплиці, хоча ми й бачимо тільки третину її об’єму. На наш час вона є єдиною такого силуету в Україні. Власне, колись каплиця була баштою замку, і саме цим пояснюється є незвичний п’ятикутний план. Свій ж вигляд вона отримала в вже в період романтизму, на початку ХІХ ст. Автором перебудови, не виключено, міг бути скульптор Томаш Сосновський (1810-1886).  Повертаємось, наостанок, знову на північ області. У селі Сварицевичі зберігся цікавий обряд – «Водіння Куста». Обряд внесений до списку найціннішої нематеріальної спадщини України. «Водять куст» протягом Троїцьких свят – тобто, під час літнього сонцестояння. Колись це була своєрідна форма спілкування з духами предків, які, нібито, раз на рік повертались до світу цього з «інспекцією». Кущ-«куст» (дівчина, цілком вбрана у гілля та листя) мав уособлювати душі померлих, які виходили «з великого лісу». Гурт дівчат на чолі з «кустом» обходить оселі, співаючи спеціальні пісні та закликаючи господарів обдарувати «куст», аби наступного року все було добре. Унікальність «водіння» у Сварицевичах в тому, що це єдиний населений пункт на Поліссі, де подібну практику проводять досі. Останніми роками «Водіння Куста» стало головною частиною місцевого етнофесту. Повний текст статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/151760