«Ми думали, війна – то жахіття десь подалі від наших  домівок»: ізмаїльці розказали про перший обстріл міста від початку війни. У ніч на друге серпня армія РФ атакувала Ізмаїл з використанням ударних безпілотників іранського виробництва «Shahed-136/131». Суттєвих руйнувань зазнали триповерхова будівля Морвокзалу, елеватор, зернові ангари, резервуари одного з вантажних терміналів, виробничі, складські приміщення та адмінбудівля Українського Дунайського Пароплавства. Також пошкодження отримали три заклади освіти, один заклад культури, 15 квартир в багатоповерхових будинках і десяток приватних будинків. Це перша атака на місто з початку війни. У постраждалому від обстрілів місті побували кореспонденти Укрінформу. На під’їзді до міста бачимо густий чорний дим вдалині - нагадування про нічні «прильоти». Прямуємо до 11-поверхової будівлі Дунайського Пароплавства, яку місцеві називають «стакан»  за схожість форми та скляний фасад.  Це найвища будівля в Ізмаїлі. У «склянці» пошкоджені всі вікна та частково зруйновані стіни. Прилегла територія вщерть всипана уламками скла. Біля постраждалого будинку людно. Ізмаїльчани фотографують руйнування, роблять селфі на фоні вибитих вікон та телефонують по відеозв’язку родичам. - Бачите, й до нас докотилося…, - чуємо розмову одного чоловіка. Коли той кладе слухавку, підходимо ближче та питаємо, що ж саме «докотилося», адже «повномасштабка» триває вже майже півтора роки. - Докотилося. Зараз й по нам почнуть гатити. Ми думали, що нас не чіпатимуть, адже тут до Румунії рукою подати, до країни НАТО. Але не бояться. Ні бога, ні диявола… Я пам’ятаю, як на початку 90-х зводили цю будівлю, а зараз що від неї залишилося, подивіться?! Напишіть в свої газети, що нам потрібен захист, усі ППО що є – потрібні, бо що ж то буде? А зерно? Ви елеватор бачили?  У нас же порту так не залишиться! - не стримує емоцій житель міста Юрій. Навпроти постраждалого офісу УДП – приватні будинки. В деяких пошкоджені вікна. Люди все ще прибирають скло. - Як я злякалася! Люди добрі! У нас такого жодного разу не було! Точніше, на початку війни поцілили по військовій частині у Лощинівці, це за містом. Ну і все.  Лунала, звичайно, тривога, та хто на неї звертав увагу! Ну дрони інколи літали, але щоб бомбили! Я спала, коли все це почалося. Воно як жахнуло! В мене хата ходуном пішла, я сама в коридор побігла. За що це нам? А ви бачили, що з Морвокзалом наробили? - каже мешканка постраждалого будинку пані Ірина. Дійсно, будівля Морвокзалу постраждала значно більше, ніж офіс Українського Дунайського Пароплавства. Від фасаду взагалі нічого не залишилося. На площі перед будинком купа сміття. Тут і бите скло, і уламки якогось залізяччя, і просто шматки стін. Зазначимо, що будівлю Морвокзалу - гордість містян - капітально відремонтували у 2019 році, на це витратили більш 50 млн грн. Перед колишнім входом до Морвокзалу бачимо понівечену блакитну ялику – дерево повалило вибуховою хвилею. - Що знімаєте? Краще скло б прибрали, - чуємо у свій бік від комунальників,  яких репортери явно дратують. Тим часом місцеві гуляють площею біля Морвокзалу цілими сім’ями. Діти бавляться з уламками будівлі. Дорослі кажуть, що «ось і в Ізмаїлі з’явилась визначна пам’ятка». Дехто йде з площі, прихопивши маленький уламок фасаду з собою - «трофей» на згадку. Дехто займається «аналітикою» та пояснює друзям причину атаки. - Це помста. Вдарили, бо зайшли три судна, які прорвали зернову блокаду. Вдарили, щоб боялись. І по елеватору теж. Будуть й надалі бити, - підслуховуємо розмову трьох юнаків. Зруйнований елеватор ми теж побачили, але  здалеку. Знімати його не можна, бо це інфраструктурний об’єкт. Але навіть від думки, що там під завалами бетону та заліза лежить знищений український хліб, стає боляче. Дорогою до нашої автівки, яку ми лишили біля офісу УДП, продовжуємо спілкуватися з місцевими. Всі кажуть приблизно одне й те саме:  люди не очікували удару по місту. Усі вірили в міфічний захист сусідства з країною-членом НАТО. Люди розслабилися й у них утворилося хибне враження, що війна – то жахіття десь подалі від їх домівок. Але війна стосується кожного. Автор: Ганна Бодрова, Одеса Фото: Ніна Ляшонок

Одеська область - найбільша в Україні, і при цьому - одна з найменш «розкручених» в аспекті туристичної привабливості. Відпочиваючі добре вивчили хіба фортецю в Білгороді-Дністровському та Вилкове з його заплавами і «нульовим кілометром» в дельті Дунаю. Інша частина області для туристів – практично terra incognita. Тож, Контракти.ua вирішили полегшити туристам знайомство з Одещиною.  Античне місто Тіра, руїни якої можна побачити в центрі сучасного Білгорода-Дністровського, біля стін знаменитої фортеці, заснована в VI ст. до н.е. вихідцями з малоазійського Мілета. Можна побачити залишки вежі, міських стін, а також кварталів IV ст. до н.е. Інше не зберіглося, або ж не розкопано, тому що акрополь Тіри знаходиться якраз під фортечними стінами, а портова частина затоплена лиманом. Але саме завдяки існуванню Тіри сучасний Білгород визнаний ЮНЕСКО одним з найдавніших міст світу.  Безпосередньо в самому Білгороді можна побачити багато цікавих пам'яток, в першу чергу - церковної архітектури. Найстаріша - вірменська церква Успіння Богородиці (XIV-XV ст.) Храм занурений у землю: аби потрапити в молитовний зал, що нагадує катакомбні церкви, треба спуститися на 12 сходинок. Такий стиль будівництва обумовлений політичними причинами: турки не дозволяли зводити християнські церкви, які височіли б над землею, вважаючи це потуранням невірним. На подвір'ї встановлено перенесений сюди сарматський склеп ІІІ ст. до н.е., виявлений 1989 року на околиці міста. Інша старовинна церква міста - Грецька Св. Іоанна Предтечі - була побудована в 1478-80 рр. У скелі, на якій стоїть церква, можна побачити стародавні склепи християнського періоду. Є в Білгороді ще одна підземна церква - Іоанна Сочавського, побудована над кам'яним колодязем, біля якого, за легендою, був в 1330 році убитий православний святий Іоанн Новий або ж Сочавський.  Інші церкви Білгорода відносяться до епохи Російської імперії. Георгіївська церква побудована в 1840 р., і належала болгарській громаді. Біля неї знаходиться поховання декількох представників роду Волконських. Вознесенський кафедральний собор зведений в 1815-1820 рр. на місці старого турецького цвинтаря.  Якщо ви вже поїхали в Білгород, не обходьте увагою село з незвичайною назвою Шабо. Воно засноване швейцарськими колоністами, які принесли з собою західноєвропейські традиції виноробства. Зараз на основі шабських винних підвалів діє Центр культури вина, який об'єднує підприємство, стародавні винні підвали, дегустаційний зал, експозиції сучасного скульптурного мистецтва, а також Музей вина і виноробства. Енотека Шабо є однією з найбільших в Україні.  Ізмаїл - історичний центр українського Придунав'я. У місті треба оглянути залишки величної фортеці, яку в 1790 році взяли російські війська і українські козаки. Стіни фортеці були знесені після поразки Росії в Кримській війні 1855 року. Збереглися фрагменти земляних валів і оборонного рову глибиною до 11 м. На території колишньої фортеці - парк, посеред якого стоять дві церкви - Успенська (1643-1841 рр.) й Миколаївська (1644-1852 рр.), а також Мала мечеть (XVI ст.), в приміщенні якої в 1973 році був відкритий музей з діорамою, присвяченій штурму Ізмаїла. Неподалік відновлений величний монумент полеглим при штурмі воїнам над загальним склепом, де вони поховані.  У центрі Ізмаїла стоїть величний Покровський кафедральний собор, зведений в 1820-31 рр. Поруч з ним - 65-метрова дзвіниця, дзвони для якої відлили з металу трофейних турецьких гармат. Цікава колонада собору споруджена в румунські часи, в 1937-38 рр. Інтер'єр розписаний в стилі модерн. Румунський період залишив місту ще один храм - Костянтина і Олени, побудований в середині 1930-х. Незвична для нашого ока архітектура церкви відображає саме румунські традиції (схожі храми можна побачити на Буковині, також належала румунам).  Вартий прискіпливої уваги й Болград - зразковий свого часу центр болгарської національно-культурної колонізації. Виник він після того, як ці землі на початку XIX ст. остаточно увійшли до складу Російської імперії, Болгари почали проситися на нові родючі землі тільки що завойованого півдня Росії. У місті збереглися чоловіча гімназія (1821 р., перший в болгарській історії середній навчальний заклад), жіноча гімназія (1878 г.), школа, дума, пожежна частина, банк, магазини, кав'ярні, ресторан, корчма, контора винзаводу, особняки, літній павільйон в міському саду. В 2012 році відкрито пам'ятник болгарам, які загинули у війні 1877-78 рр.: він виглядає так, ніби був споруджений століття назад. Але головна визначна пам'ятка Болграда - величний Преображенський собор, побудований в 1830-х роках. Як і в Ізмаїлі, його будував відомий архітектор А. Мельников, найбільш відомий по ансамблю будинків біля Потьомкінських сходів в Одесі. Для болгар цей собор за значенням дорівнює кафедральному собору Олександра Невського в Софії. Інша відоме сакральна споруда міста - церква Св. Митрофана, храм-усипальниця генерала І. Інзова, опікуна іноземних поселень на території Бессарабії. Його стараннями болгар зрівняли в правах з німецькими колоністами. Після смерті Інзова в 1845 р. в Одесі жителі Болграда на своїх плечах пішки перенесли труну з його останками в цей храм. Щодо палаців-садиб, то ними Одеська область не багата. І більшість тих садиб, що зберіглися - на жаль, в руїнах. Наприклад, садиба Дубецького-Панкеєва в 40 км від Одеси, в с. Василівка, уславилася в історії психоаналізу, а звідси - і всієї світової культури, яка без досліджень З. Фрейда була б неповною. Саме тут жив в кінці XIX і початку ХХ століть купець Сергій Панкеєв (1896-1979), який вважав себе вовком, і став тому одним з головних пацієнтів Фрейда. Панкеєв не тільки відчував себе вервольфом, але ще і уявляв, як на деревах біля палацу сидять вовки, що посилають йому якісь сигнали. Він навіть зобразив це на малюнку, зробленому під час одного з сеансів психоаналізу. Дерева, на яких сиділи вовки-примари, до сих пір збереглися. Сам палац був побудований генералом Дубецьким ще в середині XIX ст. як копія Зимового палацу в Петербурзі, а батько Сергія Панкеєва купив його в 1885 р. У с. Петрівка Лиманського району в 1810-х рр. побудований справжній замок (західна частина добудована в 1892 р.), що слугував літньою резиденцією таємному радникові Івану Курісу. Садиба зведена в частково готичному, частково східному, стилі. Збереглися також парк і господарський корпус, а в селі - старовинний міст і недавно розчищене кладовище. Замок згорів від удару блискавки в 1990 р. Влітку 2014 р. його купили за 1 млн грн. На 2021 р. закінчено перекриття дахом основного корпусу споруди. Ще одні цікаві руїни розташовані в с. Молога Білгород-Дністровського району. Це - залишки маєтку Павла Маріні, побічного сина міністра внутрішніх справ Російської імперії Віктора Кочубея. Садиба побудована в 1820-х рр. У руїнах центрального залу ще можна побачити оригінальні настінні фрески.  З садиб «мертвих» перейдемо до «живих». Так, у с. Ісаєве стоїть особняк (1905 р.) онука Івана Куріса, власника садиби в Петрівці. В ньому знаходиться аграрний ліцей. У будинку збережені дерев'яні сходи, ліпнина на стелі, плитка статі, а також кілька вітражних вікон, а головною прикрасою палацу є оригінальний круглий розсувний стіл на різьблених ніжках.  Дуже цікава садиба (1903 р.) знаходиться і в с. Михайлопіль Іванівського району. Це резиденція повітового предводителя дворянства Л. Юковського. Зараз в будинку - школа. Подивитися фрагменти інтер'єрів можливо за згодою керівництва. Ще один цікавий приклад садибної архітектури можна побачити в Шабо. Це заміська дача винороба-швейцарця Андре Ансельма. Збереглися також головні ворота ансамблю, складське приміщення і водонапірна вежа, яку обвиває дикий виноград.  Варті уваги і давні козацькі цвинтарі Одещини, серед яких найбільш відомими є два – в самій Одесі на Балтській дорозі та в приміському с. Усатове, яке давно вже, фактично, злилося з Одесою. Це село засноване в 1775 р. під назвою Усатівські хутори тими запорожцями, які перейшли в турецьке підданство. Згодом тут селилися чорноморські козаки. Усатове, Нерубайське та сусідні посивіння були осередком справжнього українства ще до заснування Одеси, пізніше саме в них довше зберігалися козацькі традиції та перекази про козацьку звитягу. На усатівському цвинтарі налічується 32 типу хрестів, за якими можна визначити соціальний статус похованого. Найстаріше поховання датується 1791 роком, тобто воно було зроблено за три роки до офіційної дати народження Одеси.  Зрештою, згадаємо колишні поселення німецьких колоністів на території сучасної Одеської області. Зараз вони носять цілком «нейтральні» назви - Кам'янка, Кучурган, Лиманське, Рибальське. Село Кам'янка коли було німецьким Мангеймом. За 400 м від автобусної зупинки на пагорбі височіє величний костел Різдва Діви Марії (1850 р.) Костел був найбільшим за площею серед німецьких колоній цього району. У наступному селі, Лиманському (колишній Зельц) знаходиться головний храм колишнього колоніального округу - костел Успіння Марії (1901 р.) Його побудували в 1901 році. Дах на будинку ще є, а на багатьох колонах збереглися барельєфи. Приблизно в 2 км від костелу Успіння розташований костел Пресвятої Трійці, зведений в 1892 р. Колись цей костел відносився до поселення Кандель, яке з часом було перейменовано в Рибальське. За радянських часів костел використовували як зерносховище аж до 1970-х років, коли його злодійські спалили... Повний текст статті: https://kontrakty.ua/article/102688 Павло Ковальов