Хмельницька область: 7 цікавих місць для вдумливого мандрівника

Антоніни: зразкове європейське містечко

Коли опиняєшся в цьому селищі Красилівського району, виникає відчуття, схоже з тим, яке отримуєш від споглядання споруд колоніального періоду десь в Індії або в колишній германській Намібії – звичайно ж, з поправкою на рідні пейзажі. Цілий ансамбль будинків колишнього маєтку Потоцьких немовби переносить нас до якогось швейцарського містечка. Центр села уставлений елегантними віллами – відчуваєш себе ніби на престижному західноєвропейському курорті (хоча стан багатьох з них вперто нагадує про наші реалії). Увесь цей унікальний, єдиний в України збережений комплекс такого ґатунку побудував на початку ХХ сторіччя граф Юзеф Миколай Потоцький (1862-1922) – представник розгалуженого роду, більша частина маєтностей якого знаходилася як раз на українській території.

Колишній гараж, а нині - сільська адміністрація Антонін. Фото - А. Бондаренко

Назва «Антоніни» відноситься до 1770-го - її надали на честь дружини власника села попередні за Потоцьких володарі – Сангушки. Потоцькі же стали господарями місцевості 1838 року через шлюбні контракти.

Сучасний облік маєтку склався на самому кінці ХІХ та початку ХХ сторічь, коли згаданий Юзеф Потоцький перебудував палац та звів поруч із ним цілу низку котеджів за проектом архітектора французького походження Франсуа Арво (1850-1902). Доречи, на території сучасної України це була єдина робота цього митця – здебільшого, він працював на території суто Польщі, а також тодішньої Австро-Угорської імперії.

Уви, палац спалили у серпні 1919 року більшовицькі мародери (або ж самі селяни). Потоцького на той час в маєтку вже не було – він вчасно з головною частиною колекції подався до відродженої Польщі, благо, кордон проходив недалеко – по Збручу.

Привезені невтомним мандрівником Потоцьким з Африки верблюди на тлі палацу в Антонінах, 1907 рік

Цікаві факти:

На жаль, скарби цієї гілки Потоцьких наче переслідував злий рок – вони були знищені під час Варшавського послання 1944 р. Зберігся тільки достеменно атрибутований як витвір з палацу в Антонінах мармуровий бюст короля Яна Собеського, який знаходиться у краківському Вавелі.

Нині на місці палацу – стадіон. Усі ж інші споруди збереглися, створюючи неповторний колорит Антонін – центру великої економії (тобто земель, де велася господарська діяльність) Потоцького. Будівлі скупчені навколо центральної площі, якій повернуто назву Графська, та декількох вулиць. На територію колишньої резиденції ведуть три брами, розкішно оздоблені в стилі необароко. На них чергуються попарно герби родів Сангушків та Потоцьких. Біля однієї стоїть вартівня, яка нагадує мавзолей або каплицю.

З палацового ансамблю збереглись флігель, манеж, стайня, возівня (нині – будинок творчості), гараж на 9 авто (в цій помітній будівлі зараз знаходиться сільрада!), строгого малюнку чавунна огорожа з гратами. Манеж з цих споруд – найстарший: він походить ще з XVIII ст.

Головна брама палацового комплексу. Фото - А. Бондаренко

Котеджне містечко знаходиться на захід від території колишнього палацу. Вілли впізнаваного фахверкового стилю грайливо та майстерно прикрашені комбінаціями з веж та вежечек, еркерів, балконів, лоджій. Кожна з них – ніби окремий замок. Ці котеджи біли призначені для технічного персоналу та керівництва господарством Потоцького. Ось перелік тільки головних з них: будинок управителя маєтку, будинок управляючого цукровим заводом, будинки для агронома, конюха, механіка, ветеринара, пасічника, окремий будинок для водіїв. Судячи з усього, в число своїх підлеглих Потоцький включав й маршалка (тобто предводителя) повітового дворянства, побудувавши особняк і для нього.

Зі споруд суспільного призначення в складі комплексу відзначимо лікарню, будинок контори цукрового заводу, електростанцію, і т.зв. «будинок з крамницями» - один з найімпозантніших навіть в цьому королівстві європейської елегантності.

Будинок з крамницями. Фото - К. Федорович

Звичайно ж, не усі споруди у гарному стані – декотрі навіть в аварійному, але все одне враження ансамбль залишає неповторне.

До того ж, всередині більшості будинків збереглися оздоблення інтер’єрів (!) – наприклад, стелі з червоного дерева. В доволі просторому парку можна побачити не тільки різноманітні породи екзотичних дерев та квітів, але й скульптуру левиці з левеням.

Цікаві факти:

Юзеф Потоцький був пристрасним мандрівником, та одного разу під час сафарі в Африці на нього напала левиця. Граф не зміг зреагувати вчасно – вже практично в момент, коли розлючена тварина прижала незваного гостя до землі, її вбили провідники-аборигени. Після цього, однак, сталася чутлива сцена – з кущів вийшло тремтяче беззахисне левеня, якого, власне, і захищала мати-левиця. Граф, ніби спокутуючи провину перед малечею, забрав його з собою аж до далеких Антонін.

Статуя левиці з левеням. Фото - AgroPortal.ua

Лев чудово адаптувався, та вільно розгулював парком та палацом, одночасно розважаючи гостей та відлякуючи злодіїв та занадто цікавий простолюд. А на згадку про свою практично смертельну пригоду Потоцький наказав встановити в парку цю саму скульптуру левиці з дитинчам.

Але що має статися, то станеться: доля, все ж таки, вирішила забрати життя пана Юзефа в неприродній спосіб – 1922 року він помер у Франції після автокатастрофи, коли його відкритий лімузин впав в кювет.

З 2018 року відвідувати Антоніни стало ще цікавіше - тут відкрився музей родини Потоцьких. Облаштовувати його та наповнювати експонатами допомагали нащадки роду, зокрема, праправнук Юзефа – Ян Роман Потоцький. Він був приємно вражений ступенем збереженості ансамблю маєтку, посумував за долею палацу, та передав музею родинну колекцію світлин, яка склала основу експозиції. Тому тут ви не тільки дізнаєтесь про самі Антоніни, але й про історію усієї цієї гілки Потоцьких.

Куточок музею. Родове дерево Ланцутсько-Антонінської гілки Потоцьких. Фото - "Поділля-центр"

Адреса: пл. Графська, 6. Телефон: 03855-51267. Часи роботи – за домовленістю. 

Гриців: під покровом старого ясеня

Це єдина садиба в Україні, крізь балкон якої проростає величне старе дерево: гігантський ясен осіняє своєю кроною палац, хоча й сильно перебудований, але все ще благородних пропорцій. Тутешня садиба Грохольських – одна з головних, що колись належала цьому родові. Загалом, з XVI сторіччя Грохольські стали володарями більше 10 маєтків, більша частина яких знаходилась на Поділлі.

Палац, збудований 1782 року, колись вражав своїми інтер’єрами. Ліпнина в деяких приміщеннях збережена й досі, хоча зовнішній вигляд споруди в радянські часи постраждав – були втрачені практично усі елементи фасаду.

Так колись виглядав палац в Грицеві

Щодо ясеня, то колись він ріс просто поруч зі стіною палацу, але в 1870-х роках була спеціально прибудована існуюча тераса – саме для того, аби на ній можна було відпочивати в тіні могутнього вже на той час дерева. Таким чином, ясен, якому зараз понад 300 років, став символом садиби та Грицева в цілому, надаючи палацу неповторності та затишку, незважаючи на всі втрати оздоблення.

Цікавий факт:

На початку 1960-х Гриців уславився тим, що в ньому було знайдено скарб, захований Грохольськими в період революційних подій. Під час ремонту палацу робітники помітили у підвалах заглибину у фундаменті. Коли її почали розбивати ломами, то побачили підземну галерею, яка переривалась декількома завалами. Нарешті, розібравши усі перепони, настирлівці побачили напівзотлілі ящики, в яких знаходилось вино в середньовічних фігурних пляшках, густе від часу, як паста, а далі – інші ящики з кришталевим посудом, позолоченими склянками та графинами.

Все це було частково розграбовано на місці, але здебільшого сховати панський посуд не вдалося – його у спритних скарбошукачів вилучила міліція, після чого увесь посуд був вивезений до обласного центру. І ось вже там частина предметів була втрачена (чи вкрадена) остаточно.

Фото - "Хроніки Любарта"

З 1991 року в палаці знаходиться художнє училище.

Окрім цього, в селищі є помітні будівлі колишнього заїжджого двору та єврейського молитовного будинку.

Адреса училища: вул. Горького, 3. Телефон: 03840-34354. Відвідування: за домовленістю. 

Зіньків: як єврейські цадики зі свинячою ковбасою сусідили

В кулінарному плані село Зіньків Віньковецького району, та колишня його частина на іншому березі річки Ушиці – Адамівка – є єдиним в Україні місцем виготовлення беззаперечно легендарної чорної ковбаси на дровах. Свого часу ця смакота йшла на столи перших секретарів Компартії та українських президентів. Але почнемо ми не з їжі тілесної, а зі скарбів історико-архітектурних. В цьому живописному краю є руїни замку, костел та дві церкви – і кожний з цих об’єктів, а також і рештки колишнього штетла – єврейської забудови міського центру – є дуже цікавими.

Будівничими замку вважається одна з численних сімей, які володіли Зіньковим – Одровонжі. Його декілька разів спалювали та відновлювали, але справжній кінець величній споруді наступив ще в середині ХІХ сторіччя, коли її було продано (разом з усім містечком) в казну останнім володарем, німецьким принцом Августом Вюртемберзьким.

Рештки головної башти замку в Зінькові. Фото - А. Бондаренко

З того часу замок розбирався по частинах, з деяких ділянок навіть вибрали каміння з фундаментів, аде перші яруси присадкуватої та широкої вежі-донжона стоять й досі. Здалеку її можна прийняти за форт часів Першої Світової. До башти примикають каземати, які тягнуться уздовж західного оборонного муру на 36 м. Вони частково доступні для огляду.

Нижче від решток замку стоїть Троїцький костел, який набув свого вигляду в 1750 році. Наприкінці 1930-х його сильно понищили комуністи, після чого від споруди залишилися самі стіни – були зруйновані навіть перекриття. В 1990-х храм ґрунтовно відновили – і це приклад, який можна вважати щасливим випадком для України, де десятки таких самих костелів вже 70-80 років скніють у небутті та розрусі. Нині зіньківський костел є одним з найважливіших осередків католицизму на Поділлі.

Зіньківський костел. Фото - А. Бондаренко

В центрі Зінькова стоїть також будинок Вюртемберзьких 1852 року. Знайти його неважко, бо в ньому знаходиться школа.

Цікаві факти:

На старих вулицях Зінькова також багато забудови, якій містечко завдячує євреям. Колись тут був один з центрів хасидизму, існувала власна династія святих рабинів – цадиків, а потім довгі десятиріччя точилась боротьба між двома родинами нащадків засновника цього руху – Іцхака Гешеля (1775-1855). Тому великі старі кам’яні будинки, які ви побачите в центрі – то або колишні єврейські заїжджі двори, або садиби наступників Гешеля.

Михайлівська церква в Зінькові. Фото - А. Бондаренко

У передмісті Кривуля знаходиться дерев’яна Михайлівська церква 1769 року побудови. Фахівці вважають її чи не останньою такого типу на Поділлі. 2007 року храм вдало відреставрувати, підкресливши аутентичні форми, й навіть відтінок дерева.

Ровесниця Михайлівської – Покровська церква – стоїть в селі Адамівці, яке колись утворювало одне поселення з Зіньковим. Адамівка довгі часи була уславлена й гончарським промислом, який в наш час намагаються відроджувати.

Тепер, коли ви нагулялись Зіньковим, пора і поїсти. Отож, розкажемо, нарешті, й про легендарну ковбасу. Фірмова її назва, якщо ще не чули – «Зіньківська Чорна». До складу входять свинина, сало, чорний перець, сіль, часник, свиняча кишка та свіжа свиняча кров, яка, власне, й надає виробу колір. Кров’ю ковбасу змащують тричі. Випікають її близько чотирьох годин на дровах з грабу, черешні та вишні.

Класичний вигляд зіньківських смаколиків. Фото - "Хмельниччина туристична"

Цікаві факти:

Пекти ковбасу в Зінькові - справа суто жіноча. Секрети майстрині передають у спадок. Конкуренція за споживача тут справді висока – чи не з кожного другого будинку, починаючи від автобусної зупинки, на тебе дивиться оголошення з закликом саме тут купити цей витвір кулінарного мистецтва. Навіть якщо ви затятий вегетаріанець, або віра не дозволяє вам вживати свинину, все одне ви не поїдете з Зінькова без хоча б одного колечка ковбаси – комусь на подарунок.

Ще в Зінькові печуть так само традиційний, дуже незвичний на смак, хліб, а ось колишній пивзавод, на жаль, розливає лише місцеву мінеральну воду. Але не сумуйте за пивом, а влаштуйте собі скромну й ситну вечерю десь на замковому пагорбі, споглядаючи романтичну річкову долину та згадуючи безсмертні Лесіни слова «Красо України, Подолля! Розкинулось мило, недбало!»

Маліївці: величний палац, таємничі печери та дивовижний водоспад

Маліївці по праву поділяють з більш відомими Самичками славу найбільш збереженої садиби області. Але якщо Самчики – це елегантність скоріше затишного особняка, то Маліївці – велична панська резиденція в найкращих магнатських традиціях. Окрім того, останні, безумовно, виграють за рахунок пейзажів та природних красот – 18-метрової скелі з водоспадом та гротами.

Палац Орловських. Сувора велич. Фото - Softwarrior

Це Дунаєвецький район, 8 км від траси Чернівці - Житомир. Заїдете – побачите суцільну романтику. Палац родини Орловських (його фото з боку парку також винесене як головне до тексту) привітає вас величчю старовини – темний колір стін надає йому вигляд дуже давньої споруди. Звідси й легенди, нібито при будівництві використовували каміння якогось старого замку. Тим більше, що стоїть палац на пагорбі, та з одного боку має три поверхи, а з іншого – два. Насправді ж, потемніли стіни від того, що зведені з пісковику.

Орловські збудували палац 1788 року. Архітектором спочатку був поважний італієць Доменіко Мерліні (1730-1797), а завершував проект його учень – поляк Яків Кубицький (1758-1833). Колони головного портику на рівні першого поверху завершуються напівфігурами атлантів, які тримають на плечах балкон-балюстраду. До слова, такі довгі балкони вже практично не побачиш на збережених палацах будь-де в Україні. До східного фасаду прибудовано флігель колишньої оранжереї.

Бальна зала палацу. Фото - А. Бондаренко

Всередині палацу також багато що збереглося – в головних залах залишилася ліпнина, кольоровий мармур, й навіть фрескові панно. У північному крилі збереглися парадні сходи з ажурною огорожею кінця XVIII ст. Найбільш цікавою є бальна зала, яку реставрували 2005 року, повернувши вигляд згідно старовинним світлинам. При цьому ретельно відтворили навіть канделябри. На стінах залу зображені музичні інструменти – ріжки, кларнети, гітари, на стелі – ліпні розетки, що обрамляють люстри.

Цікаві факти:

Останнім власником Маліївців був Ксаверій Орловський (1862-1929). 1919 року йому вдалося під час недовгого захоплення Поділля Білою армією вивезти більшу частину скарбів до Одеси, а далі до Франції. Таким чином, врятувано було - правда, тільки частково - бібліотеку, де нараховувалося 10 тисяч томів, родинний архів та найцінніші картини. Порцеляна, меблі та посуд залишилася в Маліївцях, та швидко опинилися у місцевих жителів.

Ідилічний вигляд куточку парку з водоспадом. Фото - travels-ukraine.com

Навколо палацу – старовинний парк з фонтанами, джерелом питної води у вигляді лева, та стилізованою під замкову вежу водонапірною баштою. Усього в ньому росте 84 види тільки дерев, серед яких – 300-річний ясен та 200-річні сосни. Парк оточений збереженою огорожею з величною в’їзною брамою.

Але головною атракцією парку є згадувана вище скеля, з якої падає штучно створений водоспад. Це місце приваблює представників традиційних вірувань, які у просторіччі звуться язичництвом, а самі їх прихильники називають прадавньою слов’янською вірою.

Християни ж віддають шану Богові в двоповерховій печері, яку вважають облаштованою ще в давньоруські часи як частину монастирського комплексу, відновленого 1798 року, та існувавшего до середини 1930-х. А в ХІХ сторіччі в ній, нібито, також ховався та ховав награбовані коштовності легендарний Устим Кармалюк. До речі, водоспад був створений саме монахами.

Фото - wikigogo.org

Привертає увагу давня фігура Святого Яна, яка залишилась від хрестової дороги, що вела до монастиря. Дата її створення невідома. Фігуру повернули на місце у 1990-х роках - до того вона більше 60 років стояла на кладовищі, перевезена туди радянськими урядниками.

Слобідка-Шелехівська: український слід Ганни Ахматової

Видатна російська поетеса пов’язана з Україною багатьма нитями – від походження (родина Горенків, до якої належав її батько, походить від гетьмана Сагайдачного) до місць та міст, де вона певний час мешкала. Народжена в Одесі, Ганна відвідувала гімназію та брала шлюб з Миколою Гумільовим у Києві, а сюди, на Поділля, приїздила декілька разів до 1914 року, та останнього разу – 1939-го, на могилу матері. Так, Інна Еразмівна Горенко, в дівоцтві Стогова, її мати, померла саме в Слобідці-Шелехівській Деражнянського району 1930 року, проживаючи у сестриному будинку. Поруч з її могилою на невеличкому кладовищі – могили власників садиби - тітки та дядька Ахматової.

Дом Вакарів, в якому знаходиться експозиція, присвячена Ахматовій. Фото - К. Федорович

Цікаві факти:

Тітка майбутньої поетеси, також Ганна, оселилась тут через шлюб з поміщиком білоруського походження Модестом Вакаром. Їхні сини, особливо Володимир, стали відомими революціонерами. Володимир був взагалі затятим більшовиком, перевозив ленінську газету «Іскра» через кордон, та максимально приймав участь у підпільній роботі. Він помер 1926 року. Через його статус «старого революціонера» батька й мати Вакарів не чіпляли більшовики, навіть видавши їм охоронну грамоту.

Достеменно відомо, що юна Ганя Горенко приїздила сюди у 1896, 1911 та 1912 роках, а можливо, і в інші роки – дані ахматознавців розходяться.

Пам'ятник поетесі, встановлений 1990 року біля будинку. Фото - О. Сироватко

Цікаві факти:

За легендами, її літніх приїздів чекало все село: в дівчини виявився дар – вона ходила з лозинкою по дворах та точно вказувала, де копати колодязь (з урахуванням її відомих сомнабулічних проявів в юні роки така легенда може бути й правдою). В ті часи струнка Ганнуся полюбляла носити полотняну вишиванку та захоплювалась перекладами з Івана Франка та інших українських літераторів. «Українська мова – мова моєї матері», - писала вона згодом, додаючи, що «в Росії мене всі вважали українкою».

Будинок Вакарів став музеєм тільки 1989 року, на сторіччя Ахматової. В ньому – дві музейні кімнати, де відтворена обстановка садиби, що не змінювалася від початку ХХ сторіччя до 1930 року. Речі – автентичні, більшість з них принесли самі селяни, діди та батьки яких свого часу порозбирали поміщицький інтер’єр по хатах. Можна побачити практично увесь скромний побут небагатої дворянської родини: дзеркала, крісло, столи, посуд, навіть окуляри Ахматової, фото та документи її чоловіка Миколи Гумільова та їхнього сина Лева, відомого історика.

Головна меморіальна кімната будинку Вакарів. Фото - zalgalina

Окрім того, саме в Слобідці-Шелехівській забрана найбільша в Україні колекція літератури з ахматознавства: свого часу музей активно контактував з основними центрами вивчення творчості поетеси в Санкт-Петербурзі.

Кожного червня, на день народження Ахматової, в селі відбуваються читання її імені.

Телефон: 03856-98344.

Але це не все: в Слобідці-Шелехівській є ще одна садиба. 1896 року у Вакарів з’явися сусід, який подавляв їх своїми фінансовими можливостями та скандальним характером – такий собі пан Новицький. Він побудував великий прямокутний будинок з псевдоготичними вежами на кутах, який насправді нагадує якусь господарську споруду.

Садиба Новицького. Фото - Demmarcos

1920-го Новицькому вдалося збігти за кордон, а у маєтку розмістили дитячий санаторій. Той закрився перед самим кінцем існування СРСР, та з того часу будинок Новицьких невпинно руйнується. На відміну від Маліївців, йому не пощастило – інтер’єри були зіпсовані ще в радянські часи, а 30 років безгосподарності довершили справу…

Сутківці: незвичайна церква-фортеця та скіфська таємниця Каліостро

Таких храмів, як в цьому селі, в Європі зберіглося тільки два. Другий стоїть в руйнованому стані у французькому місті Етамп, та є символом того міста. Покровська ж церква в Сутківцях Ярмолинецького району Хмельниччини цілком собі збережена, чим маємо пишатись.

Місцевість тут гориста. Власне, «сутки», на честь яких назване село, місцевою говіркою – урвистий прохід між пагорбами. На одному з таких пагорбів в XV ст. пан Іван Сутківський почав будувати замок, який з того часу багато разів руйнувався та відновлювався, але остаточно почав розбиратися селянами на будівельний матеріал тільки у ХІХ сторіччі.

Вид на рештки замку та церкву в Сутківцях. Фото - А. Бондаренко

Однак дещо вціліло, як і у Зінькові. В цілому, долі цих замків схожі. В Сутківцях маємо вцілілу на три яруси східну башту з фрагментом муру біля неї, та частину муру біля північної вежі.

Оборонна церква вартувала інший бік проходу між пагорбами. Цікаво, що спочатку її побудували як окрему дозорну вежу. Підтвердженням цієї гіпотези був напис на одному з дзвонів, який свідчив, що споруду перебудували під церкву у 1476 році. Вважається, що працював над цим невідомий західноєвропейський інженер, бо найближчі аналоги таких споруд знаходимо у тій таки Франції.

Хрестоподібна двоярусна церква з чотирьох кутів фланкована півкруглими баштами з товщиною стін до 1,7 м. Нижні яруси трьох башт мають по 5 амбразур кожна, на другому ярусі їх втричі більше. Спеціалісти з фортифікації порахували, що споруда має 95 бойових точок(!)

Шедевр європейського рівня - Покровський оборонний храм. Фото - К. Федорович

В крипті храму знаходиться багато надгробків, у т.ч. будівничого башти та замку - Івана Сутківського. Цей надгробок є найстаршим, бо датується 1593 роком.

Фрески XVI сторіччя біли частково зафарбовані у ХІХ-му, але ці останні загинули в період 1994-2007 років, коли храм внаслідок непрофесійного ремонту був оштукатурений цементом, та через це був надто переволоженим.

Варто додати, що парафія Сутковецької церкви перейшла до ПЦУ.

Цікаві факти:

1775 року в Сутківцях перебував відомий містик, масон, окультист, розвідник та інтриган – граф Джузеппе Бальзамо (1743-1795), відомий як Каліостро. Він гостював у власника села – Тадеуша Граб’янки (1740-1807), також, ясна річ, масона та прихильника таємничих практик. Зокрема, Граб’янка мав плани перезаснувати Річ Посполиту як федерацію Польщі та України. Цей проект він називав «Республіка світла». Каліостро навіть написав для цієї «республіки» конституцію, а для місцевої масонської ложі, очолюваної Граб'янкою, розробив ритуал «Непереможного Скіфського Сонця», головним артефактом під час якого була величезна скіфська прикраса, викопана з одного з курганів. Й перший ритуал пройшов саме у Сутковецькому замку.

Тадеуш Граб'янка (ліворуч зверху) та Калістро у виконанні Н. Мгалоблішвілі в фільмі «Формула кохання» (ліворуч знизу), більше схожий саме на Граб'янку. А справжній Каліостро - на портреті ліворуч. Фон - замок в Сутківцях. Автор колажу - Д. Полюхович

Містичні вправи Каліостро в Сутківцях можна було б розглядати тільки через призму авантюризму та прагнення грошей – тобто, приблизно, так, як у відомому радянському фільмі, але не все так просто. Сучасні історики, у т.ч. історики масонства, вважають, що до ритуалу «Великого Скіфа» серйозно відносились такі непересічні особи, як син останнього гетьмана України Кирила Розумовського – Олексій (міністр освіти в 1810-16 роках), дипломат грецького походження з переяславського козацького роду Василь Томара та князь Микола Рєпнін, нащадок чернігівських Рюриковичів, якого розглядали як кандидата на можливе відновлене гетьманство в перші роки царювання Олександра І.

Тому-то зібрання «великоскифів» під орудою Каліостро можна розглядати як частину дійсної змови декількох польських та українських аристократів з відновлення українського гетьманату, як можливого попередника «республіки світла». Але через багато причин, у т.ч. через дискредитацію Каліостро спецслужбами одразу декількох країн Європи, його вдалося виставити мошенником в очах впливових покровителів, що й призвело до втрати останнім усіх важливих зав’язків, арешту та подальшого вбивства у папській в’язниці. 1807 року так само у в’язниці, тільки у Петропавлівській в Петербурзі, помре й Тадеуш Граб’янка – як «підозрілий та невиправний змовник».

Такими Граб'янка та Каліостро бачили Сутківці. Малюнок зроблено Н. Ордою через сторіччя, 1881-го, але навряд чи на той час багато змінилося - хіба що замок проступово розбирали...

А починалося все в сутінках найдовшого літнього дня 1775 року тут, на пагорбах Сутківців... Які ще таємниці ховає це село? Адже і скіфська прикраса, яку вшанували обидва майбутніх сідельця, зникла без сліду. Говорять, закопана вона десь саме в цих краях.

Шарівка: полювання на останнього єдинорога

Якщо ці благородні створіння колись дійсно мандрували напівтуманними манівцями між світами, то останнє з них явно припустилось фатальної помилки, коли зайшло на нашу грішну українську землю: 1530 року володар подільського села Шарівка граф Бернгард Претвич (1500-1563; німецький, правдивий, варіант його прізвища - Прітвітц) надіслав королю Сиґізмунду І ріг «власноруч впольованого останнього єдинорога світу» – принаймні, так він написав у супровідному листі. Через 10 років дивну реліквію викупив імператор Австрії Фердинанд І. Сьогодні цей ріг знаходиться в Імперській скарбниці Відня, де, начебто, встановлено, що насправді він належав арктичному киту - нарвалу. Ось тільки як той нарвал заплив на Поділля, та потрапив у руки пана Претвича? Знов загадка…

Ріг єдинорога, який виявився рогом нарвала, в таємничій темряві Імператорської скарбниці у Відні

А ми на останок нашої подорожі вирушаємо до села, біля якого колись необачно бродив в останні хвилини життя неталанний рогатий кінь…

Знаходиться воно неподалік від Сутківців (ну, дійсно, й ваблять же ці місця усілякі дивини!) В центрі села стоїть ще одна церква-фортеця. Її найстаршою частиною є дзвіниця, перебудована з оборонної вежі замку та датована аж XIV сторіччям – часом, від якого в Україні взагалі мало що лишилося.

Власне церква збудована в 1430-х роках, та освячена на честь Покрови Богородиці. В XVI сторіччі її відновлював після чергового татарського нальоту згаданий Бернград Претвітц. На той час село вже два десятиріччя було його родинною маєтністю.

Шалений «жах татар» - сілезький німець Преттвіц, ставший Претвичем

Цікаві факти:

Претвич був видатним полководцем: він виграв понад 70 битв з татарами, активно полюючи на них зустрічними каральними рейдами аж до Очакова. Більш ніж на чверть сторіччя – нечуваний для тих часів термін – кочовики полишили ці терени у спокої. Завдяки вмілому використанню розвідці та загальному жаху, який він нагнав на кримців, старий зольдат в рази підвищив ефективність оборони регіону. Саме завдяки забезпеченому ним спокою протягом 1530-60-х років розпочався розвиток міст Поділля – вперше з давньоруських часів.

Звитяжний вояка помер, головуючи у Теребовлі. Його син Якуб заснував у Шарівці монастир домініканців та переосвятив Покровську церву на честь Благовіщення. В ній він і був похований.

Втретє храм переосвячували вже за царату, в 1830-х роках, на честь Різдва Богородиці. Ще через 60 років його ремонтували, й саме у наданому тоді вигляді церква дійшла до нашого часу.

Шарівська церква в наші часи. Фото - UAGotoWorld

Крім церкви, в Шарівці є невеличкий костел 1861 року, та католицьке кладовище з великою фігурою Діви Марії та височезним хрестом на могилі такого собі пана Малуя, що вмер 1857 року. Хрест сягає висоту двоповерхового будинку!

У Шарівці ми й завершимо нашу першу подорож землями Хмельниччини, аби наступного місяці знов повернутись на ці терени, які ховають багацько загадок, цікавих історій та дивних прикмет сучасності. Чекайте на нові розповіді!

Павло Ковальов