15 культових споруд, які Україна може втратити: церкви, костели, синагоги

Басівка, Сумська область: Троїцька церква

Сумщина, та Слобожанщина взагалі, на жаль, доволі «багата» на покинуті православні храми. Важко сказати, чому так є, адже регіон не дуже відрізняється в соціально-історичному плані від, наприклад, сусідньої Чернігівщини, де таких церков набагато менше. Доля цих культових споруд часто також подібна: в радянські часи в них були склади чи майстерні, які довели внутрішній стан до руйнації, а потім, замість очікуваного відродження, настав час повного занепаду. Так сталося і з двома величними храмами у селах, що знаходяться в 12 км один від одного – у Басівці та Юнаківці Сумського району. Про другий розповімо на завершення нарису, а зараз – про басівську церкву.

Зовнішний вигляд храму в Басівці. Фото - М. Назаренко

Вона відносно «нова» - споруджена 1912 року на честь односельців, загиблих у російсько-японській війні 1904-1905 років. Мабуть, багато басівців пішло з цього великого та заможного тоді села (а мешкало тут понад 4 тисячі осіб) на ту далеку, незрозумілу та безглузду бійню, в якій молодий самурайський тигр безжально порвав старого ведмедя. Ветерани, що повернулися - часто каліки та інваліди - вирішили увічнити пам’ять побратимів, що назавжди залишилися під сопками Маньчжурії чи на дні Жовтого моря. Власними силами вже 1906-го почали будувати храм-пам’ятник.

Роботи координував священик Георгій Стуканьов. Коштів не шкодували. Наприклад, долівку замостили харківською плиткою фірми барона Бергенгейма - тією ж, що ми можемо побачити на підлозі будинку Городецького в Києві чи у храмі-піраміді Закревських в Березовій Рудці на Полтавщині. Інтер’єр прикрасили фресками значної мистецької цінності. І так сталося, що Троїцький храм став єдиним в Україні об’єктом, присвяченим полеглим в тій війні! Тому унікальний він вже цим одним фактом.

Фото - Zruchno.travel

Далі було закриття в середині 1930-х, перетворення на сільський клуб, недовге відродження за німців, а далі – одноманітні та брудні будні колгоспного складу - і, на завершення, логічний стан цілковитої руїни, яку ми і бачимо на світлинах. Дзвіницю й поготів розібрали. При цьому історію храму в Басівці добре пам’ятають і досі – адже він був «народним», і практично кожна басівська родина приклалася колись до його будівництва. Зараз в селі ледве мешкає з півсотні людей, але це все ж таки не так погано у порівнянні з зовсім зниклими поселеннями на тій самій Сумщині. До речі, в імпровізованому краєзнавчому музеї, який влаштувався в місцевій школі (займає одну кімнату), можна побачити деякі фрагменти оздоблення храму.

Купол та значна частина покрівлі ще цілі, тому всередині зберігаються доволі великі фрагменти розписів – і це тільки мала частина колишньої пишноти. Бо ж храм був розписаний від самого низу по самі вінця. Тож треба їхати та дивитись, поки все на почало валитися на голови поціновувачів старовини. З реставрацією тут поки все погано: здавалося б, промінь надії блиснув 2011-го, коли в нижній церкві урочисто провели перший молебень, але далі справа відродження храму не пішла. Село зараз бідне, потягнути ремонт такого рівня не може, тим більше, що збережені фрески потребують наукового підходу та фахової реставрації, не кажучи вже про стан стін та склепінь.

Білий Камінь, Львівська область: костел Внебовзяття Діви Марії

Це село у Золочівському районі було колись містечком – одним з тих численних забутих містечок, про які нам сьогодні нагадують хіба що промовисті для фахового ока об’єкти забудови: де-інде визирне серед запилених курників та городів перебудована ратуша, чи міського вигляду кам’яниця на центральній площі нагадає, що десь з півтисячі років тому якийсь пан господар вибивав для цього свого володіння Магдебурзьке право... Так було і з Білим Каменем, що входив до володінь Вишневецьких.

Костел в Білому Камені. Фото - А. Бондаренко

Костел збудовано приблизно в першій половині XVIIІ сторіччя: на західному порталі викарбовано дату 25 жовтня 1737 року, але, за записами, то була дата освячення – тому, можливо, далеко не першого. За стильовими ознаками його відносять до більш ранньої доби – десь до межі XVI-XVII століть (пишуть, здебільшого, про 1613 рік). Той вигляд, який споруда має зараз, їй надали в 1760-х. У 1910-х роках, під час чергового оновлення, інтер’єр був заново розписаний.

Вцілили оздоблені різьбою автентичні дерев’яні двері. Під костелом виявлена система підвалів та ходів, які, за припущенням, сполучали його із замком Вишневецьких. Замок той розбирали поступово півтора століття, ударно завершивши в 1970-х. На той час Білий Камінь був центром взірцевого колгоспу, тому усіляка негідного вигляду старовина не мала псувати вітрину соціалістичного життя. Костел також опинився за півроку від знесення - адже комуністи справно нищили культові споруди в Україні аж до 1987 року! І постав би на його фундаментах якийсь сільмаг, якщо б не великий рятівник та подвижник Борис Возницький (1926-2012), що 1975-го вирішив створити в будівлі філію Львівської картинної галереї. На той час інтер’єри костелу вже були непоправно пошкоджені, а головне – впали склепіння. Дивно, чому Борис Григорович накинув оком саме на цей костел серед інших таких само занедбаних (можливо, саме через відверту загрозу знесення), але, як би там не було, це врятувало храм.

Фото - kray.org.ua

Музей в ретельно відреставрованому костелі відкрили наприкінці 1982-го, і з того часу почався короткий, але дуже цікавий період в житті села – воно стало культурно-мистецьким центром. Сюди потягнулися і вітчизняні відпочиваючі, і зарубіжні делегації – адже невдовзі постала ера відкритості та перебудови, тож почали вчащати і гості з діаспори. Все було добре навіть на початку Незалежності, однак влітку 1996 року галерею в костелі зачинили – як говорять, перед можливим поверненням громаді. Але щось пішло не так - і того часу будівля стоїть пусткою та руйнується.

Через відносно нещодавню реставрацію та недовге «акуратне» музейне буття, костел заслуговує на огляд – як, до слова, але з інших причин, і саме село, з якого робили свого часу показовий колгоспний рай пізньорадянської доби.

Броди, Львівська область: Велика синагога

Це було незвичне місто, особливо завдяки його єврейській компоненті: тутешні юдеї чотири сторіччя видрізнялися серед своїх одноплемінників заможністю та мобільністю. Більше того, колись цілі «колонії» вихідців з Бродів активно мігрували поза межі Коронного Краю, та утворювали на нових батьківщинах власні спільноти – так поставали Бродські (трохи змінена в просторіччі назва) синагоги в інших містах - наприклад, в тій самій Одесі.

Тому не дивно, що головна божниця Бродів просто «зобов’язана» була постати величною, та не поступатися, наприклад, сатанівській чи острозькій, також чималим за площею та пишнотою. Збудували її в середині XVIIІ ст. На той час оборонна функція, дуже поширена для культових споруд в минулі століття, стала вже не такою актуальною, але параметри та товщина стін Великої Бродівської синагоги цілком дозволяли використовувати її і для цього. Тому перед нами - класична оборонна споруда, отвори в аттику якої були амбразурами.

Так виглядала уславлена синагога на початку ХХ сторіччя

Історія цієї культової споруди – це історія, власне, усього бродівського єврейства, з його цікавими легендами та переказами про різні дива. Тут декілька століть накопичувалися дійсно казкові скарби однієї з найбагатших громад Східної Європи. 1859 року синагога постраждала від пожежі, 1903-го зазнала ремонту (про що є відповідний запис на її західній стіні). Під час Другої Світової нацисти частково її поруйнували, і так вона простояла до 1960-х, коли в ній облаштували склад. Але той був там недовго – дах споруди постійно протікав, і вже 1988-го стався перший обвал склепінь.

1991 року тодішній демократично обраний мер міста заявив, що хоче зробити тут ремонт та відкрити картинну галерею. Гроші сумлінно назбирали нащадки бродівської громади по усьому світу, але ці кошти якось «розчинилися» у просторі інфляції та тих темних та буремних років. З того часу історія синагоги набула геть сумний характер: за чверть сторіччя рухнула ще частина склепінь, в молитовній залі виріс цілий ліс, а зігнилі риштування частково впали, утворивши для цього лісу родючий ґрунт.

2019 рік. Сцена для концерту, присвяченого уродженцю Бродів, письменнику Йозефові Роту, на руїнах синагоги. Фото - Zahid.net

2017-го, коли, здавалося б, синагозі вже нічого не допоможе, в її «житті» з’явився янгол-рятувальник – відомий в місті реставратор автентичних дверей та кованих елементів Володимир Ковальчук, який має єврейське коріння. Спочатку власноруч, а потім з двома робітниками він спиляв 32 дерева, що росли всередині, та вивіз 4 вантажівки сміття. Коштами тоді допоміг директор центру досліджень юдаїки Мейлах Шейхет. 2019-го Ковальчук виготовив нові двері для божниці. Тоді ж про рятування синагоги почали писати в центральних ЗМІ та знімати сюжети для телебачення. На руїнах минулого літа навіть провели концерт пам’яті відомого письменника Йозефа Рота (1894-1939), який народився у Бродах.

Зараз біля стін споруди облаштований невеличкий майданчик для відпочинку та встановлено інформаційний стенд. Ковальчук продовжує свою донкіхотську працю, і сподівається на відродження синагоги - тим більше, що прецеденти вже є - наприклад, з реставрацією не менш величних, та не менш занедбаних, божниць в Острозі чи Дрогобичу. Ось тільки поки системної та матеріально значущої допомоги йому ніхто не надав: мабуть, знаючи про практичну відсутність у сучасних Бродах юдейської громади, та пам'ятаючи зниклі в 1990-х гроші, єврейські спільноти не вважають це доцільним.

Варяж, Львівська область: костел Святого Марка

Хоча перші згадки про це поселення датують «усього лише» 1419 роком, в назві села аж занадто прозоро бринить нам дзвін варязьких мечів. Як і коли прийшли сюди ці невгамовні вояки? Чи отримав хтось з них у спадок поселення, чи взагалі його заснував? Історики не мають відповіді. Гучна назва виринає нізвідки, ніби так і було завжди…

Костел Святого Марка. Фото - Я. Шаронюк

Зараз Варяж (це Сокальський район) стоїть практично на україно-польському кордоні. З «ляського» боку добре проглядаються величні обриси барокового велета – костелу Св. Марка – до речі, доволі рідкісна посвята на наших теренах. Може, якщо б Варяж залишився у складі Польщі, у храму була б інша доля, але 1951-го, під час останньої зміни зовнішніх кордонів Радянського Союзу, це поселення перейшло до УРСР.

Костел колись був монастирським та належав ордену піарів. Його збудовано у 1688-93 роках. Щодо архітектора питання дискусійне: українські джерела називають видатного зодчого Войцеха Лєнартовича, польські – інженера Яна Лінка. Всередині зберіглися напрочуд чудові барокові розписи роботи видатного майстра Станіслава Строїнського (1719-1802), або його учнів. Саме Строїнський розписував Бернардинський монастир у Львові та Домініканський костел у Тернополі.

Інтер'єр костелу у Варяжі. Фото - О. Матвієнко

З 1983 року храм перебуває у перманентному стані руїни. Незважаючи на втрату даху, фрески на стінах та рештках склепінь дивом тримаються – і аби пересвідчитись у цьому диві, слід терміново відвідати Варяж, бо кожний день для цього нещасливого красеня може стати останнім.

Вергуни, Полтавська область: церква Різдва Христового

Велична церква-ротонда у Хорольському районі – чи не найбільша такого типу в Україні, до того ж колишня усипальня родини місцевих поміщиків Базилевських - останніми роками декілька разів опинялась в центрі уваги блогерів та журналістів. Контраст між її сучасним станом та незвичною історією явно спричинився до туристичної відомості церкви. Аби це якось допомогло у відродженні храму…

Іван Базилевський, який володів усією округою, звів ротонду 1801 року. Архітектором, за припущенням, міг бути великий, але маловідомий в Україні, Микола Львов (1753-1804) – він як раз був фахівцем по будівництву таких круглих храмів. До слова, на наших теренах зараз таких споруд залишилось менше десятка.

Самі ж Базилевські – рід з цікавою та драматичною історією. Та частина фамілії, що стала дворянською (була ще священницька гілка), походить від білоцерківського сотника Леонтія Василенка, який став прозиватися на шляхетський манір Базилевським. Нащадки сотника швидко стали великими землевласниками, одними зі «стовпів» козацької аристократії Гетьманщини: на кінець 1780-х їм належало 12 сіл та 11 тисяч кріпаків. Причому велику частину цих кріпаків складали такі самі колишні козаки. Тим сильніше визискували своїх колишніх побратимів новоявлені аристократи Базилевські, нібито спокутуючи «молоде та зелене» дворянське походження…

Картина про події Турбаївського повстання. Знаходиться у Дніпровському історичному музеї. Художник - Б. Кузнєцов. Фото - О. Рогачко

Внаслідок численних знущань самого огидного ґатунку влітку 1789 року вибухнуло сусіднє велике село Турбаї, усі мешканці якого ще за покоління до того були козаками, а тому – вільними людьми. Спочатку селяни чесно скаржилися у офіційні інстанції, намагаючись повернути їх у козацький стан, але державна машина, звісно, пручалась, аби на створювати прецеденту. З двох тисяч турбаївців козацькі привілеї, зрештою, визнали тільки за 76 родинами. Тоді обурені мешканці Турбаїв узяли справу визволення у свої руки – і одного червневого дня троє з Базилевських – брати Степан та Федор і їхня сестра Марія - бути вбиті розлюченим натовпом. Так почалася дуже цікава чотирирічна епопея останньої козацької республіки на теренах України – останньої аж до часів Холодного Яру.

Селом почали керувати за козацьким звичаєм – обрали отамана, суддю та писаря, а прибулих у Турбаї урядовців змусили, під загрозою смерті, визнати усіх повстанців козаками. «Центр» спочатку дійсно злякався, та не чіпав буйних нащадків запорожців. Тільки 1793-го влада наважилася розправитися за «республіканцями», які на той час розповсюдили своє урядування на сусідні села. До Турбаїв, як на захоплену територію, увійшла армія - і приблизно третину чоловічого населення присудили до забиття до смерті та каторжних робіт, а саме село перейменували у Скорбне. А згодом усіх мешканців взагалі депортували у безводні степи Таврії...

До храму у Вергунах уся ця історія має те відношення, що забитих Базилевських, за деякими джерелами, перепоховали у крипті під церквою, яка стала родинним мавзолеєм на ціле століття. Ясна річ, що усі рештки викинули на смітник вже 1919-го – до слова, тоді ж Турбаям урочисто повернули їхню назву.

Церква-ротонда ззовні. Фото - А. Ароян

На той час храм виглядав все ще велично - адже за вісім років до першого пограбування його розписали студенти Петербурзької академії мистецтв. Причому коштів Базилевських на це не вистачало, тому оголосили збір пожертв, а кожного жертводавця винагородили тим, що зобразили у вигляді святих, янголів, пророків тощо. Та ще й «ранг» в небесній ієрархії залежав від розміру внесеної суми.

Колись храм-ротонду прикрашали дві башти, що слугували дзвіницями. Дзвони з них зняли 1936-го, тоді ж церкву ще раз пограбували, та пристосували для господарських потреб. Башти розібрали. В усипальні Базилевських зберігали картоплю. І так тривало півстоліття.

Років 20 тому вже ґрунтовно понищений храм передали в оренду Київському патріархатові. Єдине, що вдалося тоді зробити - накрити його куполом, що врятувало від подальших руйнувань. Далі справа не пішла – занадто великим мав бути об’єм робіт.

Всередині усипальні Базилевських. Бачимо рештки розписів в куполі. Фото - А. Ароян

Тільки минулого року було врегульовано деякі бюрократичні моменти, пов’язані з визначенням юридичного власника споруди. 2020-го, судячи з усього, храм передадуть церкві у постійне користування, але коли почнеться його повноцінна реставрація, поки не зрозуміло.

А туристи поки можуть побачити всередині фрагменти вищезгаданих розписів 1911 року.

Годовиця, Львівська область: костел Усіх Святих

З художньо-мистецької точки зору цей невеликий храм (його світлина винесена як заглавна для статті) є одним з найбільш значущих в Україні – адже його будував в 1750-х великий зодчий Бернард Меретин (помер 1759 р., автор собору Св. Юра у Львові, костелів у Городенці, Коломиї, Буську, Вінниках), а розписував не менш великий, загадковий наш «український Мікеланджело» - Іоганн Пінзель (помер 1761 р.)

Саме тут, у годовицьому костелі, стояли колись чи не найбільш відомі скульптури Пінзеля. А у творчості Меретина костел вважається чи не найдосконалішим. Бути б Годовиці справжнім центром туристичного паломництва, але, на жаль, тут все давно та дуже сумно – дах завалився ще 1974-го. Оновлені на початку ХХ сторіччя розписи на стінах вже практично стерлися. Від Меретина, власне, залишись тільки вази на фронтоні храму. Про Пінзеля згадують лише екскурсоводи – але роботи майстра, які були тут, все ж таки можна побачити – у львівському музеї скульптора. Більше того - саме вони складають основу колекції.

"Жертвоприношення Авраама" - скульптура І. Пінзеля, яка колись прикрашала вівтар костелу в Годовиці. Зараз знаходиться у Львові
Годовицькому костелу поки відверто не щастить – стан храму дуже важкий. Однак слава пари Пінзель-Меретин все ж привертає останніми роками до нього увагу діячів мистецтва та небайдужих громадян, які, кожний на свій лад, намагаються привернути увагу до реставрації цього непересічного об’єкту. Ще 2013-го, на хвилі захоплення, яку викликала перша виставка робот Пінзеля у Луврі, допомогу у реставрації обіцяв почесний консул Франції у Львові. Тоді ж костелом зацікавилися поляки. Але досі все впирається у відсутність проекту реставрації. Мінкульт же, на якому усе замикається, за ці роки не дав на розробку проектів ні копійки. Католицької громади в селі нема, тому поки єдине вікно можливостей - включити костел у програму співфінансування обласної адміністрації вже з громадою територіальною - тим більше, після утворення нових ОТГ. Але поки жодних ініціатив від місцевого керівництва з цього приводу не пролунало.

Тим часом життя навколо храму триває: так, у серпні 2019 року біля його стін та всередині відбувся комплексний мистецький захід, який включав виставку картин «Натхненні Пінзелем», лекторій, концерт української симфонічної музики, арт-пікнік та навіть модне дефіле «Пінзель. Львів. Бароко» від дізайнерки Івони Лобан.

Так виглядає годовицький костел зсередини. Фото - UA.Travel

Дігтярівка, Чернігівська область: Покровська церква

Це село у сучасному Новгород-Сіверському районі було одним з володінь Івана Мазепи. Саме в ньому 1708 року сталася вікопомна зустріч гетьмана з новим протектором України - Карлом ХІІ. Через 300 років, 2008-го, біля занедбаного остову церкви, збудованої Мазепою натутешньому пагорбі, встановили пам’ятний знак про цю подію.

Дивно, але за ці роки знак не знищили якісь затяті ненависники українства. Більше того - поруч із ним утворилася певна туристична атракція. Мазепина гора, на якій стоїть храм, набула навіть статусу однієї з культових точок візиту під час турів по місцях, пов’язаних або суто з Мазепою, або з важливими подіями для українського патріотизму взагалі. Але сама Покровська церква все ще перебуває у відверто поганому стані.

Реставрація храму застигла на третині... Фото - Р. Маленков

Цей храм для нашої історії важливий ще й тим, що саме він є останньою фундацією Мазепи – той почав його будувати незадовго до союзу з Карлом, а закінчилось будівництво вже по смерті та анафемі гетьмана, 1710-го. Тому говорити про будь-які зображення його герба на храмі було неможливо.

Церква вперше сильно постраждала під час Другої Світової, коли по ній вдарила радянська артилерія, намагаючись, за переказами, вбити німецького кулеметника. Потім вона довгі роки стояла пошкодженою, а на початку 1960-х її вирішили взагалі зруйнувати, розтягуючи тракторами. Чому не вдалося цього зробити – невідомо. Типова для таких випадків місцева легенда розповідає про те, що нібито одна з цеглин вбила робітника, після чого неподобство припинилося. Ще на десятиріччя про храм забули, аж поки 2011-го не вирішили почати реставрацію.

Ось так романтично побачив закинуту церкву в Дігтярівці відомий архітектор та мистецтвознавець Віктор Вечерський (монотіпія, 1983 р.)

І знову на заваді стала політика: після початку військових дій усі роботи припинилися – в першу чергу, через відносну близькість російського кордону. Долучилися і суперечки між патріархатами. На даний час реставровано тільки третину храму, у якій й проводяться богослужіння, головний же об’єм досі прикро вражає ступенем понівеченості.

Жовква, Львівська область: Велика синагога

Взірцеве магнатське місто, побудоване за ідеальним планом часів Ренесансу, Жовква одразу по заснуванні стала привабливою локацією для юдейського люду – тим більше, що її господарі отримали право проводити тут ярмарки чотири рази на рік, а також два щотижневих торги. Жолкєвські взагалі були прихильні до євреїв, але ті не поспішали будувати в місті велику божницю, нібито маючи впевнитись, що зможуть тут затриматись надовго. І тільки по настанні більш-менш спокійних часів, 1687 року, будівництво таки почалося.

Сучасний вигляд синагоги – наслідок її ґрунтовної перебудови та зовнішнього оздоблення після пожежі 1833 року та ще однієї реставрації початку ХХ сторіччя. Саме тоді фасади оздобили прикрасами у вигляді пілястр, колон тощо. Все це будо не дуже доречно до суворої оборонної споруди, але в часи т.зв. «романтичної реставрації» такий підхід панував в усій Європі. Тоді ж розписали молитовний зал. Рештки цієї поліхромії можемо побачити й зараз.

Молитовний зал синагоги в Жовкві. Фото - Д. Кауфман

Нацисти частково зруйнували споруду, але не знищили цілком. В 1950-х її навіть реставрували, та, нарешті, потинькували. І хоча синагогу внесли до реєстру пам’яток архітектури, всередині все одно облаштували склад.

Інтер’єр синагоги цікавий саме рештками розписів та бароковою ліпниною ніші, у якій зберігали сувої Тори. Цінність, та, водночас, загрозу для синагоги визнали на світовому рівні, включивши її свого часу до переліку Нью-Йоркського фонду світових пам’яток в числі 100 об’єктів, які знаходяться в загрозливому стані. Рятувально-реставраційні роботи, які почалися після цього сумного визнання, припинилися швидко, більше ніж з десяток років тому, і будівля досі перебуває у аварійному стані. Наразі відвідати синагогу можна за домовленістю з адміністрацією Жовківського історико-культурного заповідника.

Ковалівка, Тернопільська область: костел Материнства Діви Марії

Одна з найсумніших та найцікавіших адрес у нашому нарисі – геть забутий величний костел 1864 року в Монастириському районі Тернопілля. Село Ковалівка є близьким до обласного центру та доволі великим, але це ніяк не впливає на стан будівлі колишнього католицького храму. Жодного католика у селі нема.

Розписи костелу в Ковалівці. Фото - В. Іщук

Ковалівка колись була селом двокультурним та двомовним, причому українці складали тут більшість, а поляки мешкали тільки в одній, північній, частині. Там, на пагорбі, вони і звели великий костел. Освячення ж храму відбулося тільки за двадцять років по тому. Чому так – архіви мовчать.

Поляки, які явно відчували себе в Ковалівці нацменшиною, намагалися «узяти» розмірами та пишнотою своєї святині. Зараз, коли ми зайдемо всередину жахливо занедбаної споруди та зможемо продертися крізь дійсно непролазні хащі – там, де понад 30 років тому впав дах, ми побачимо на стінах рештки чудових розписів. Вони зберіглися дійсно дивом, враховуючи жалюгідний стан костелу! Фарби досі не втратили яскравості. На жаль, автори розписів невідомі.

Фото - В. Іщук

Чомусь саме тут, у Ковалівці, відчуваєш гірке усвідомлення того, що врятувати усі святині в нашій країні - навіть ті, де вціліли рештки інтер’єрів, практично неможливо. Костел є безхазяйним - він навіть не внесений формально у реєстр пам’яток. Католицької громади, повторимось, у селі нема. Менш із тим, храм цей заслуговує дуже пильної уваги, адже він досі чомусь «випадає» з усіх популяризаторських програм та маршрутів, навіть присвячених занедбаній спадщині, якої так багато на Тернопіллі.

Лиманське, Одеська область: костели Успіння Богородиці та Святої Трійці

Село Лиманське в Роздільнянському районі нараховує одразу дві великі, в усіх сенсах, святині, що нагадують про цілком зниклий пласт етнічної історії українських земель – про поселення німецьких колоністів у Північному Причорномор’ї. Сучасне село утворилося після злиття з сусіднім Рибальським, а до 1940-х вони були, відповідно, переселенськими колоніями Зельц та Кандель.

В першому постав найбільший католицький собор українського півдня – більший навіть за ті, що будували у великих містах. Його звели 1901 року. Статус та розмір цієї культової споруди обумовлювався тим, що вона була молитовним центром одразу шести поселень колоністів. Характерною ознакою бучного храму були дві високі вежі, які незвично виглядали в тутешній місцевості, геть несхожі на пейзажі далекого фатерлянду. За стійкими чутками, зразком для зельцьського собору стала церква у австрійському Зальцбурзі.

Костел Успіння Богородиці в Зельці-Лиманському. Фото - С. Курля

Веж давно немає – їх знесли ще у 1930-х, коли у костелі облаштували клуб. Але поселення залишалось суто німецьким аж до Другої Світової, коли зі зрозумілих причин етнічний склад його докорінно змінився. Костел продовжував слугувати місцевому колгоспу як будинок культури – і досі на його стінах можна побачити промовисті написи радянської доби.

Відверта кінематографічність величних руїн цього храму зробила його «актором» численних фільмів, особливо присвячених Другій Світовій. В нещодавні часи активної експансії російських студій в Україну костел Успіння «знявся» у доброму десятку стрічок, здебільшого «граючи» своїх так само неталанних «колег», понищених бомбами десь у Німеччині. Широкий загал глядачів навіть став впізнавати споруду «за картинкою».

Гігантський простір костелу регулярно приваблює кіношників. Фото - С. Ельміра

Ще більш популярним Лиманське робить існування в ньому і другого костелу – колись власної парафії колонії Кандель, яка в радянські часи стала селом Рибальським, а потім злилася з сусідом. Цей храм на 9 років старший: його побудували 1892 року, та освятили на честь Пресвятої Трійці.

Кандельскому костелові не пощастило так само, як і його молодшому братові, і навіть більше - він згорів ще 1975-го, «урочисто» підпалений на 30-річчя радянської перемоги (так само, як, до речі, і кірха в Одесі). З того часу цей храм зруйнувався ще ґрунтовніше, ніж у Зельці.

Сороцьке, Тернопільська область: костел Матері Божої Неустанної Помочі

Повертаємось на Тернопілля. Напрочуд стильний костел в Теребовлянському районі зведений 1907 року за проектом архітектора Міхала Ковальчука коштом графа Міхала Баворовського та його дружини Марії Дунін-Борковської. Про замовників говорять герби на східному фасаді храму, об’єднані спільною графською короною.

То були часи розквіту неоготики (загадаємо хоча б хрестоматійні Миколаївський костел у Києві та Ольги і Ельжбети у Львові). Графське подружжя було явними романтиками – костел ретельно відтворює усі риси споруд, що зводилися за 500-600 років до того. Дуже цікавим елементом інтер’єру стали вітражі, які створювали французькі майстри за зразками, як пишуть, собору чи то в Турі, чи в Нанті. Саме через вітражі, вірніше, їхні рештки, і варто приїхати до Сороцького. Ну і для загального, напрочуд романтичного, вигляду споруди, яка здається більш давньою, ніж є.

Дійсна романтика костелу в Сороцькому... Фото - Yashkin Kot

Головну шкоду костелові нанесла пожежа в середині 1980-х. До цього він, перебуваючи, як неважко здогадатись, складом, якось «тримав марку» - адже розписи стін та оздоблення були відносно новими, і тому зберігалися добре. Споруду «вбивали» поступово – спочатку тут тримали міндобрива, які роз’їдали стіни та дерев’яні фрагменти інтер’єру, потім, аби було зручніше в’їжджати всередину вантажівкам, розібрали частину східної стіни. Ну а далі була пожежа…

Приблизно з 2018-го цей «вітражний та вінтажний» костел все ж таки «прорвався» з тотального забуття на простір інтернету – і до нього почали більш-менш заглядати туристи. Незважаючи на велику кількість інших занедбаних костелів в регіоні, саме сюди доволі часто проїздять на фотосесії в готичному стилі. На жаль, меценати на нього поки не заглядаються.

Турильче, Тернопільська область: костел Святого Яна Непомуцького

Остання наша західноукраїнська адреса – і знову все та Тернопільщина. Борщівський район. Є тут на диво елегантний костел, який зберігся трохи краще за «побратимів» в Ковалівці та Сороцькому. Звели його 1871 року - тому це, знов-таки, стилізація: під готику з елементами ренесансу. І стилізація дуже вдала.

Рештки оздоблення костельного інтер'єру. Фото - Д. Полюхович

Будівництво спонсорував такий собі граф Ян Старжевський (тому зрозумілою стає і присвята храму, хоча і не Святому Іоаннові, але відомому чеському святому XІV ст. Янові Непомуку). Причому дідичем Турильче граф не був, але чомусь зафундував споруду саме тут – і не аби яку, а дуже пишну, оздоблену цінним мармуром, з численними скульптурами та вибагливим різьбленням. На фасаді костелу встановлені фігури апостолів Петра та Павла, через що його іноді, навіть у краєзнавчих роботах, вважали присвяченим цим святим.

В інтер’єрі досі можемо бачити розп’яття, вівтар, фігури святих, у т.ч. Св. Яна. Саме тому сюди варто їхати: костел в Турильче, здається, чи не найбільше відповідає критерію «краса, яку ще можна врятувати». А рятувати його треба – частина склепіння вже загрозливо просідає, в стінах тріщини, усі скульптури та інші фрагменти інтер’єру потребують негайної реставрації.

Костел в Турильче ззовні. Фото - Rybakot

Костел тільки нещодавно передали греко-католицькій церкві, але громада в села дуже мала. Ще пару років тому вартість реставрації оцінили приблизно у мільйон гривень. Добре одне: молитовне життя сюди повернулося – і це відрізняє Турильче від багатьох інших костелів, у т.ч. й тих, які ми вже бачили.

Федорівка, Полтавська область: церква Благовіщення

2019 року в мережі з’явилося відео, присвячене грандіозному храмові в селі Федорівка Карлівського району Полтавщини. Храм стоїть на околиці, практично посеред поля. Чому його звели саме тут – знала тільки поміщиця Марія Розумовська, яка і зводила цю церкву для своїх селян 1828 року. Перед нами – взірець стилю класицизму. І приклад того, як можна понищити таку величну красу.

Храм закрили та пограбували в середині 1930-х. Зруйнувати його тоді не вдалося, тому він пережив нове відродження з 1942 по 1963 роки, а потім, під часу хрущовських гонінь на релігію, його остаточно зачинили. Те церковне начиння, що залишалося, вивезли до районного музею. З того часу храм, здебільшого, стояв пустим. Його доля в останні десятиріччя радянської влади була типовою – трохи побув складом, потім постраждав від пожежі (вдарила блискавка), був формально узятий на облік державою, але так і не відреставрований, та, зрештою, доведений «до ручки».

Церква в Федорівці. Фото - М. Назаренко

Ніяк не допомогло храму і те, що із села походив космонавт Георгій Береговий – той самий, який дивним чином пов’язаний з долею Віктора Януковича, будучи чи то його біологічним батьком, чи «партійним хресником». Космонавту явно було байдуже, що на його малій батьківщині гине чудовий храм, а Віктор Федорович взагалі про це не здогадувався. Тому останні два десятки років тільки пришвидшили руйнацію церкви.

Юнаківка, Сумська область: церква Різдва Богородиці

І ось ми знову на Сумщині, повернувшись в місця, описані на початку нашої розповіді. В 12 км від Басівки, на самому кордоні з Росією, лежить село Юнаківка. Прикордонне розташування ніяк позитивно не вплинуло на храм: навіть у часи, коли кордон з РФ був цілком умовним, та, здавалося б, «руський мір» у вигляді Московського патріархату просто зобов’язаний був показово та швидко реставрувати цю величну споруду, церкву хіба що оперезали на довгі роки риштуваннями. Зараз вони вже зігнили. Тут тепер кордон з ворогом, і точно не до реставрацій – під будь-якою орудою.

Церква в Юнаківці. Фото - М. Назаренко

Храм звели в період 1793-1806 років за проектом дуже цікавої людини з різнобічними інтересами - Олександра Палицина (1748-1816). Він був поетом, перекладачем, просвітником, архітектором, однією з видатних фігур Слобожанщини свого часу, керівником гуртка митців, які концентрувалися навколо його маєтку в селі Попівка (сучасна Сумська область; існує навіть туристичний маршрут, присвячений цій непересічній особистості). Палицин був одним з головних ініціаторів створення Харківського університету. Його можна вважати одним з останніх «універсалів» епохи європейського Просвітництва – адже інтереси та таланти Палицина виходили далеко за межі одного якогось напрямку. Вже через це храм в Юнаківці можна сміливо зарахувати до числа історично значущих споруд. І якби не кричущий стан, бути б йому, як і його сусідці у Басівці, окрасою маршруту сумськими теренами…

Закрили храм в 1960-х, і він поступово руйнувався сорок років. 2004-го почали реставрацію, яку ми бачимо на світлині, але з того часу все заглухло. При цьому всередині храму досі є сліди розписів та чудова ліпнина.

Фото - rubnik

Ось такою – зі сходу на захід, і знову на схід, від польського до російського кордонів – була наша невесела подорож. Звичайно ж, цей нарис не висвітлює навіть двадцятої частини мартирологу закинутих або напівзакинутих культових споруд України. З тих, що варті безумовної уваги, можна назвати, наприклад, ще костели у Великих Межиріччях, Межирові, Підгайцях, Старому Вишнівці, Язлівці, синагоги в Гусятині, Дубно, Луцьку та тих самих Підгайцях, православний храм у Мойсівці Черкаської області тощо. І це – тільки деякі з об’єктів, які зберігають «тінь тіні» колишньої величі. Ще більше перебуває у геть понівеченому стані. Вони вже навіть не волають про порятунок – вони давно у летаргічній комі. І тільки ми можемо якось відродити, принаймні, інтерес до цих споруд – бо реставрація декількох значущих об’єктів в Україні у т.ч. храмів, почалася і йде саме завдяки розголосу громадськості.

А нас через певний час чекатиме ще більш захоплююча мандрівка - по закинутих садибах України.

Павло Ковальов