Метро та країна для людей

Але є нюанс.

Трансляція йшла в запису, а останній відбувався 22 квітня прямо на платформі станції метро Золоті ворота. Тож протягом всього дня п’ятниці Сирецько-Печерська гілка Київського метрополітену працювала неповністю: поїзди курсували між станціями Червоний хутір – Палац спорту з пересадкою на Видубичах (лише однією колією) та між станціями Лук’янівська – Сирець (обома). Крім того, не працював перехід між станціями Золоті ворота – Театральна. Це означає, що не просто сотні, а тисячі пасажирів змушені були шукати інші щляхи, аби дістатися пункту призначення. Пішки, на таксі, взагалі невідомим чином, бо не всі маршрути були відновлені, не всі маршрути були відновлені повністю (та і зараз не всі і не повністю), а крім того, і курсують вони нечасто.

Тобто, цей захід створив багато проблем (як логістичних, так і фінансових) значній частині інших людей.

Невеличке обговорення ситуації в соціальних мережах показало, що аудиторія поділилася на дві великі групи: ті, що категорично підтримують, та ті, хто категорично засуджує. Головний аргумент перших: «Фу, як не соромно!» Тобто їх оцінка була суто емоційною. В других варіантів було більше. Питання, на справді, геть інше, не оціночне і не емоційне: чи можна було організувати запис концерту з меншої шкодою людям? Саме цей аспект перша група взагалі ігнорувала. Про користь ми всі знаємо, обговорювати її немає сенсу.

Можна було. І таких варіантів кілька.

1. Метро зачинене для пасажирів з 20:00 до 06:30. От в цей час і можна було писати концерт. Глядачі або самостійно дісталися б місця та повернулися додому (а чому мали блукати містом нефанати?), або їх можна було завезти та розвезти спеціально найнятими автобусами.

2. Для пасажирів метро можна було організувати автобусний маршрут між станціями Палац спорту та Лук’янівською.

3. Зрештою, можна було організувати зйомки в павільйоні, де зробити декорацію «під метро».

Може, останній варіант геть негодящ, бо вибором, як кажуть кіношники, «локації» організатори хотіли нагадати, що київський метрополітен надав захист тисячам людей під час бомбардувань? Але ж під час концерту пан Вакарчук жодного разу цього не згадав! Як не вірите — передивіться. Він подякував лише Укрзалізниці. А якби підземний концерт таки символізував бомбосховище, то його чудово можна було б відтворити на цифровому заднику, який однаково використовувався на цьому концерті. Із фото- та відеокадрами не лише з Київського, а і Харківського метрополітену, який теж рятував людей. Ефект був би значно кращий.

Якщо ж справа в безпеці музикантів та глядачів, то без останніх можна було взагалі обійтись. В результаті заради задоволення кількох сотень фанатів Києвом блукали тисячі нормальних людей. Або ж заради гамування нарцисизму пана Вакарчука? Бо без того музиканти могли б обирати між звичайною телевізійною студією та бомбосховищем. Чи коронакриза нас нічому не навчила?

Але може всі наші зірки так роблять — нехтують потребами пересічних громадян? Аж ніяк. Вже наступного вечора відбулася «підземна подія на найвищому рівні».

23 квітня теж по багатьом каналам, але у прямому ефірі, проходила пряма трансляція прес-конференції Президента України. Фізично вона відбувалася на станції метро Майдан Незалежності. І поки журналісти очікували на початок, пасажири з цікавістю розглядали їх з вікон поїздів, що проходили повз. Нагадаю, що і тоді, і досі вони минають «Майдан» без зупинок. Прес-конференція розпочалася за чверть двадцяту годину, відразу за останнім поїздом. Не можна сказати, що ніхто не відчув дискомфорту, бо нагорі охоронці наполегливо пропонували пішоходам обходити стороною торговельні центри, що розташовані над станцією.

Тож або в адміністрації Володимира Зеленського нормально працює служба соціальної відповідальності, або в нас співак важливіший за Президента.

Насправді, справа найменше в особистості пана Вакарчука. Бо хтось же йому дозволив таке робити. Керівництво метрополітену, міська влада, військова влада — кого ще не згадав? Хто ще має відношення до події? Такої, яка в кляті радянські часи називалася «шкідництво» — блокування серед війни, у столиці, на весь день, головного засобу міського транспорту.

Подібне ми вже проходили вісім років тому: «Не чіпайте його/її/їх! Вони багато зробили для перемоги!» Але будь-які великі заслуги не дозволяють йому/їй/їм робити що заманеться. І задача ЗМІ та громадськості звертати увагу на такі, м’яко кажучи, «помилки». Або навіть і протестувати. Аби не було як в Великого Північного Сусіда.

Ця проблема не надумана. Знову згадаємо недалекі ковідні часи, коли влада понаприймала купу рішень і антизаконних, і антигуманних. Вже зараз у повному розпалі відбувається обговорення різних спірних парламентських ініціатив. Але з Ради небезпека найменша саме тому, що всі законопроекти критикуються. А от про постанови, наприклад, виконавчої влади ми дізнаємося лише по факту публікації. І видно, що часто вони приймаються «нашвидкуруч», аби щось хутенько зробити та забути. А виконувати нам. І відмінити такі постанови чи виправити часто неможливо.

Як от з цим концертом: ніхто пасажирам метро, які дуже кудись поспішали, не поверне гроші за таксі. І за залізничні квитки. Тим, хто спізнився на поїзд.

Текст — Олександр Зубко