"В Туреччині від війни втомилися": про настрої у Стамбулі від фахового експерта

1) "Досить воювати, потрібно домовлятися".

В Туреччині від війни втомилися.

Загальні наративи, які зараз активно проштовхуються на всіх міжнародних майданчиках росією, падають на благодатний грунт в Туреччині, яка і так завжди була "за мир і дружбу".

Думала, що це заяви окремих політиків, хоча й провладної більшості. Ні. І сьогоднішні заяви турецького МЗС Чавушоглу це лише підтверджують:

"Зброя не діє, потрібно домовлятися"

Застосування зброї у війні не дає очікуваного ефекту, хоча певні країни дотримувалися думки, що шляхом постачання озброєння Україна зможе перемогти росію та переламати хід бойових дій. Цього не відбувається. Жодна зі сторін не має значних успіхів на полі бою, потрібен діалог – наполягає він.

2) "Мета США – не допомогти Україні, а використати її для послаблення росії. Обидві країни, Україна і росія, (кожна по-своєму) – жертви США/НАТО". Це на кожному кроці.

Настрої про "постачання зброї сприяє затягуванню конфлікту" дуже сильно підживлюються поширеним в Туреччині переконанням, що у війні зацікавлені США, Британія і колективний "Захід".

При чому особливо цікаво це чути навіть від колишніх турецьких дипломатів, які тривалий час працювали при НАТО, в США або в євроатлантичних структурах.

Звичайно так думають далеко не всі. Є категоричне несприйняття цих настроїв і дуже сильна підтримка Україні (і співпраці із західними партнерами) від низки колишніх послів, топ-бюрократів, деяких експертів. Але, на жаль, таких небагато і вони самі говорять, що захлинаються у євразійських/російських наративах в Туреччині.

Питають, де ми як Україна, в цій боротьбі. І чому нас не чутно в інфопросторі Туреччини. Без жодних образ, але це питання я чую від багатьох – журналістів, експертів, дипломатів. Це не звинувачення когось у чомусь, це об'єктивна потреба робити ще більше, ще системніше, і головне – знаходячи правильний підхід до місцевої аудиторії. Про це напишу окремо. Поки, на жаль, інформаційну війну в Туреччині ми росії програємо. І справа не тільки у значно менших фінансових ресурсах.

3) "Санкції не працюють"

Це взагалі "священна корова" турецької політики. Сама десятки разів пояснювала українським і міжнародних ЗМІ, чому Туреччина, сама перебуваючи під санкціями, виступає проти їх застосування.

Погіршує ситуацію ще й той факт, що на тлі триваючого озброєння сирійських курдів, відсутності обмежень на постачання зброї для Греції та Кіпру і розширення військово-технічного співробітництва союзників по Альянсу після початку російського вторгнення в Україну, Туреччина стала ще більш вразливою перед впливом західних санкцій, що торкнулися насамперед її оборонно-промислової сфери. Американський пакет CAATSA за придбання Анкарою російських систем ППО С-400 та персональні санкції проти керівництва турецького оборонпрому; виключення Туреччини із програми розробки винищувачів п'ятого покоління F-35 та відмова поставити турецьким ВПС бомбардувальники за вже проплаченими раніше контрактами; європейські санкції за порушення прав людини та ембарго на постачання озброєнь та їх запчастин за військові операції Туреччини проти тих самих курдів у північній Сирії та Іраку в 2019 р.; нарешті, канадська заборона на постачання оптичних електронних систем Wescam, головного набору сенсорів для «байрактарів», під час другої Карабахської війни 2020 року – це рівень військово-технічної взаємодії Туреччини з країнами-партнерами, об'єднаними статтею 5.

Тому ставлення до санкцій в Туреччині зрозуміло (хоча вони були запроваджені в силу об'єктивних причин).

Але є одне але. Йдеться про необхідність знекровити країну-агресора. І якщо від Туреччини ніхто не вимагає тотального ембарго на газ чи нафту, розуміючи рівень залежності країни від російських енергоносіїв (про що Україна Туреччину неодноразово попереджала і у відповідь отримувала традиційні запевнення у "диверсифікації джерел" і перебільшенні загроз – але то вже історія) – то як мінімум можна було би з меншою радістю запрошувати росіян працювати в Туреччині зараз. Російські олігархи, бізнеса, туристи, судна з краденим українським зерном - якось занадто для стратегічного партнера.

Моє запитання до пана Волкана Бозкира, колишнього міністра з питань ЄС, "який турецький рецепт стримування росії, якщо зброя - це погано, а санкції не працюють?" залишився майже без відповіді. Тому що "світ мало зробив у 2008 у Грузії і у 2014 в Криму" відповіддю на своє запитання я не вважаю. With all due respect.

4) "Ізоляція росії – сприятиме подальшій ескалації конфлікту та непередбачуваності російського керівництва"

"Треба залишити вікно для діалогу і т.п."

Звичайно, що Туреччина готова бути таким "вікном", провідником миру, яки простягне руку обом сторонам конфлікту (поки Захід займається роздмухуванням війни).

5) "Продовольча безпека важливіша за геополітичні змагання"

Тут здається і коментувати немає чого. Хіба що в тисячний раз пояснювати, що причина проблеми – не в "недостатньо гнучкій" Україні, а в країні-агресорі. І йти на поступки – лише підбадьорувати її на подальші захоплення.

6) Моє улюблене запитання – в яких кордонах Україна готова залишитись і що вважатиме для себе перемогою в нинішніх умовах, коли "об'єктивно росія завдає значних втрат Україні" і "найбільше страждає від цієї війни саме український народ".

Вважаю це взагалі цинізмом, говорити про те, що Україна має зважати на те, що росія все ще достатньо сильна, аби перемогти – на тлі заяв про неефктивність постачання зброї Україні і санкцій проти росії. Звичайно, якщо продовжувати купувати російський газ і торгувати як ні в чому не бувало, то чому б росії не зберігати сильні позиції у її війні в Україні.

7) "Україна веде справедливу війну за своє існування і незалежність"

Слів підтримки Україні теж багато.

Все, про що я писала вище – правда, цього тут дуже багато, але є серед експертів і щира підтримка, і готовність працювати на спільну перемогу, і включатись в інформаційну війну.

І це наш великий ресурс.

На жаль, недовикористаний.

Адже лідерство в цій інформаційній війні має взяти на себе саме Україна.

Автор: Євгенія Габер, кандидат політичних наук