Нотатки про наш «марафон»: путінська хуцпа голосами Ердогана та Шрьодера

1. ПУТІНСЬКА ХУЦПА ГОЛОСАМИ ЕРДОГАНА ТА ШРЬОДЕРА

В єврейській мові є чудове слово «хуцпа». Це не просто нахабство, а таке собі замежне супернаднахабство. Класичний приклад хуцпи – це коли звинувачений у вбивстві власних батьків просить про пом’якшення вироку бо ж він тепер круглий сирота.

Так от, за останні дні кремль двічі озвучив повну кристально чисту хуцпу, якою є його «мирні пропозиції». Першим їх доніс світові старий давно «спалений» агент рашки Шрьодер, а коли його одразу ж недвозначно послали слідом за рашківським кораблем, дослівно ті самі меседжі попросили озвучити мабуть найсерйознішого ситуативного (дуууже ситуативного, і з купою «але», та це вже точно за межами цього допису) союзника рашки – турецького диктатора Ердогана.

Якщо прибрати словесну полову, суть послання кремля зводиться до двох простих меседжів:

- Ми, росія, починаємо програвати цю війну, і чим довша вона тим наші справи гірші;

- Тому ви, хохли, маєте чим швидше капітулювати та прийняти мир на російських умовах.

Правда, логічно і послідовно? Певно, колись ці «мирні пропозиції» так само ввійдуть у словники для пояснення слова «хуцпа», як і наведений вище судовий випадок.

Кремль дуже поспішає, і його «мирні пропозиції» звучать чим далі тим істеричніше. Схоже, за браком повної інфи з-за парєбріка, ми навіть недооцінюємо те, наскільки кепські справи по той бік фронту – але наполегливість та тональність кремлівських «мирних пропозицій» дає про це певну уяву.

Не берусь достеменно судити, що є визначальним чинником – чи те, що під санкціями вже зупинили виробництво підприємства, які разом створювали 40% російського ВВП, чи анонсоване з нового року нафтове ембарго, чи ситуація на фронті. Швидше за все, і все перелічене, і ще багато чого що ми наразі не знаємо. Але нагадаю, як поводилася та що пропонувала москва в час, коли ще вважала цю війну переможною для себе – і кожний може сам провести порівняльний аналіз.

Сюди ж лягає інформаційна хвиля, яку москва запустила на Заході одночасно із оголошенням «оперативної паузи» (вираз із тої ж колекції, що і «жест доброї волі» на Зміїному).

Одночасно купа «ікспєрдів» різного ступеню компетентності та різних поглядів, від давно відомих агентів кремля до цілком щирих наших симпатиків, але з тих хто пророкував нам триденну оборону Києва і неминучу поразку, почали розганяти один і той самий меседж: росію неможливо перемогти у війні. Мовляв якою б поганою не була москва і яким би злочином не була б її інтервенція в Україну, слід бути реалістом і визнати, що Україна вже зробила максимум можливого: зупинила російську навалу. Одержати ж над росією повну військову перемогу в принципі нереально, тож не варто затягувати конфлікт, пора домовлятися – звісно ж, на «прийнятних для росії умовах».

«Ти сказав вперше – я повірив. Повторив – я засумнівався. Сказав втрете – я зрозумів, що ти брешеш» (с). Наполегливість і нервовість, з якою росія розганяє тезу про свою «непереможність», краще за будь-яку штабну аналітику доводить: перемогти окупаційну армію можна.

Більше того, поспіх, з яким нас і наших союзників намагаються в цьому переконати, показує що ця перемога не десь там через роки та роки – у кремля «підгорає» вже зараз, і саме тому наразі всі зусилля кинуто на примушування нас до якнайшвидшого миру (читаємо: до негайної капітуляції).

Що в цій ситуації маємо робити ми? Те що завжди, коли кремль висуває чергові неприйнятні для нас умови: не вестись на облуду, слати його на дно слід за крейсером «москва», та старанно пояснювати і нашому суспільству, і союзникам на Заході, чому ми так чинимо і чому московські «аргументи» є суцільною брехнею та маніпуляцією.

Як завжди, наша найсильніша зброя – витримка, терпіння як би важко якийсь час не було, чітке розуміння що для нас є прийнятним, а що є гіршим навіть за продовження цієї страшної війни. І звісно ж – критичне мислення, особливо стосовно ворожих інформаційних операцій.

Ну і ще раз – кремль сам підтвердив, що його підтискає час. Вороги поспішають – значить час грає на нас. Отже, головне протриматись. Як довго – поговоримо трохи далі.

Автор: Євген Дикий, науковець, військовик, публіцист