Який сусіда – така й бесіда. Як нам жити поруч з ними після Перемоги

Думаю, ніхто не сперечатиметься, що нинішня російська федерація – це тимчасова конструкція, що тримається купи лише силою та страхом. Варто розуміти, що з вигнанням росії з нашої території війна, скоріше за все, не скінчиться, і вони продовжать час від часу наносити ракетні удари з глибини. Вони це будуть робити доти, поки будуть існувати певні умови для цього. Які саме?

- Поки Україна не стане членом Альянсу.

- Поки росія не розпадеться на умовні 5-10 територіальних формувань внаслідок громадянської війни та боротьби "місцевих царьків" за ресурси та владу.

Навряд чи Україна набуде членства в НАТО наступного ж дня після перемоги. Це станеться за певний період після цього через суто бюрократичні перепони і не тільки. Також не варто думати, що росія розвалиться наступного дня після нашої перемоги, бо для цього повинні скластися багато передумов як в самому суспільстві, яке в абсолютній більшості є інертним та поки що нездатним до чималих чи хоча б будь-яких акцій непокори через страх та силу каральних акцій держави у відповідь, так і у владній верхівці суб'єктів федерації. Впевнений, що програш у війни призведе до суттєвих соціальних коливань та боротьби за ресурси та вплив на місцях, але розгоряння цього полум'я займе роки.

Цей час влада в Москві намагатиметься використати як для посилення власних позицій, так і для ракетного терору України. Як наслідок, ми отримаємо свої умовні Ізраїль та Палестину, коли удари будуть наноситись без будь-якої логіки чи конкретної цілі. Чистий терор заради терору – з умовного залпу в 50-60 ракет влучати будуть лише 2-3, економічні затрати на витягання ракет зі сховищ, розвідку цілей, підготовку носіїв, відпрацювання маршруту польоту, підготовку екіпажів, дорозвідку цілей, безпосередній політ із запусками та розвідка результатів влучань будуть переважати ті чи інші "профіти" від прильотів. Фактично, ми вже знаходимося в цій ситуації. Наприклад, останній залп 9 та 10 лютого складався з 71 крилатої ракети різних типів – Х-101, Х-555 та Калібр. Силами та засобами ППО було знищено 61 ракету, тобто 85%. Далі відсоток збитих ракет буде зростати, бо чи не кожного місяця наша ППО/ПРО, завдяки МТД наших партнерів, стає все сильнішою.

Також цей час Москва буде намагатися використати для тиску на члена НАТО Угорщину, щоб вони були проти нашого вступу туди. Не варто забувати й про Туреччину, яка задля виторговування для себе певних преференцій в торгівлі, поставках зброї та збільшення регіонального впливу, зараз, наприклад, блокує вступ до Альянсу Швеції.

Звісно, рано чи пізно російське лоббі ослабне, а Ердоган отримає свої F-16, або навіть F-35, якщо відмовиться від експлуатації ЗРК С-400. Рано чи пізно Україна вступить в Північноатлантичний альянс. Чи зупинить це росію від провокацій? Наприклад, сьогодні стало відомо, що вчора два російські винищувачі Су-27 та літак РЕР Іл-20М залетіли в повітряний простір Польщі зі сторони Калінінграду, де їх зустріли два нідерландські F-35. Вони супроводжували російські літаки до того моменту, як покинули повітряний простір Польщі. У Міністерстві оборони Нідерландів заявили, що вісім голландських F-35 тимчасово базуються у Польщі. Чи були такі провокації раніше? Так, неодноразово. Чи гарантуватиме наш вступ в НАТО зупинку всіх провокацій зі сторони росії? Як бачимо, ні.

Окремо зазначу, що я майже не вірю в підписання перемир'я чи повної мирної угоди з росією після нашої перемоги, бо путін на це ніколи не піде, адже ця угода буде складена на умовах України та колективного Заходу. Починаючи з липня-серпня минулого року росіяни чи не кожного тижня самі чи через своїх маріонеток по світу заявляють про готовність до переговорів та мирної угоди на їхніх умовах з "урахуванням ситуації на землі". Звісно, що це не влаштовує ні нас, ні Захід. Ба більше, своїми закликами до найскорішого початку переговорного процесу вони прагнуть зберегти якнайбільше свого потенціалу, аби відновившись за рік-два-три та зробивши роботу над помилками, піти в новий наступ, аби повернути собі всі "свої нові території", які путін вже встиг вписати до своєї "конституції" та спробувати взяти нові. Підписання будь-якого договору на "неросійських умовах" призведе до падіння рейтингу путіна чи будь-кого іншого (умовного навального, який є таким же імперцем, але "вид збоку"), тому, на мій погляд, на наші взаємовідносини чекає доля мирного договору між росією та Японією, якого не існує з часів закінчення Другої Світової війни.

Саме тому я не бачу й майбутніх виплат репарацій росією бодай в будь-якому розмірі, бо не існуватиме жодного договору, за яким такий механізм буде ухвалено сторонами. На користь цього говорить й той факт, що путін юридично називає цю війну спеціальною військовою операцією (СВО), що не передбачає будь-яких виплат на відміну від поняття "війна", якою вона по суті і є. Тож що, ми не побачимо російських відшкодувань за завдані матеріальні та моральні збитки? Побачимо, але це будуть заморожені російські активи в різних банках чи установах в Європі та Штатах. Хоча до того часу росіяни, скоріш за все, зможуть манівцями вивести назад в росію більшу частину своїх грошей, і цьому буде сприяти як європейська бюрократія, так і страх європейських політиків перед росією впроваджувати дієві механізми передачі коштів Україні.

Звісно, коли (зауважу, не "якщо") росія розпадеться на декілька новоутворень, то умовою визнання зі сторони України та світової спільноти хоча б якоїсь кількості з них буде задокументована вимога виплат нам репарацій, пакт про ненапад та знищення ядерного потенціалу. Чому хоча б якоїсь кількості, а не всіх? Я не виключаю того, що деякі територіальні формування будуть являти собою радикальні напівтерористичні угруповання з нестабільною "владою", яка буде контролювати ситуацію на декілька кварталів від себе, а далі буде умовне "Сомалі". До речі, саме неконтрольованого розпаду росії так боїться колективний Захід, бо тоді ядерна зброя може опинитися в руках умовного Кадирова чи Пригожина, і це буквально може призвести до катастрофічних наслідків. Саме тому нам і не надають весь перелік того озброєння, що ми потребуємо задля швидкої перемоги.

До моменту саморозпаду росія продовжить існувати в тому вигляді, як є. Процес розпаду не почнеться одразу, а значить і тиск на Угорщину, і опосередкований союз через енергоресурси з Туреччиною – продовжаться. Це блокуватиме наш вступ до НАТО ще деякий час. Тож, деякий час ракетний терор і порушення нашого кордону російською авіацією буде продовжуватися. Дехто каже, що перемога настане лише тоді, коли росію буде розбито загалом. Це скоріше красиві заяви, аніж очікувана реальність, бо для цього треба наступати на Москву, знищуючи по дорозі все, що буде загрожувати нам, і там приймати їхню капітуляцію. Це апріорі неможливо. Також неможливим я вважаю заяви деяких політиків та чиновників, що в росії має бути створена певна демілітаризована зона вздовж наших кордонів. Це також неможливо через те, що така умова має бути прописана в угоді про перемир'я чи мир. Як я вже зазначив вище, нинішня росія не вИзнає зараз чи в майбутньому жодного договору, що написано не в Кремлі.

Тож, повертаючись до слів Валерія Федоровича про створення умов та таких Збройних Сил, що не дозволять росіянам в майбутньому напасти на нас. Думаю, розкривати питання щодо самих ЗСУ немає ніякого сенсу – тепер це головний пріоритет нашої держави на десятиліття вперед, доки існує наш екзистенційний ворог, а не до перемоги і трошки після неї.

Під умовами я розумію вступ до НАТО, а до того появу військових баз Сполучених Штатів чи Польщі та Великої Британії на нашій території. Яких саме – військово-повітряних в Кульбакіно чи в Старконі, військово-морських в Одесі, Очакові або в Севастополі, чи баз ПРО у вигляді РЛС раннього попередження десь під Дніпром чи Полтавою – не так вже й важливо. Головне – присутність іноземного військового контингенту. Звісно, до закінчення війни про це не може й бути мови, бо ніхто з наших партнерів на це не піде, та й потрібні зміни в нашу Конституцію. Але після перемоги як ми, так і наші партнери будуть зацікавлені в створенні міцних умов задля подальшого миру на наших спільних засадах. Так бачу.

Автор: Макс Павловський, блогер