Том Купер. Війна в Україні, 19 квітня 2023. Про перевагу в повітрі та контрнаступ

Усім привіт! [оригінальний допис опубліковано 19 квітня близько 13:00 за Києвом]

Сьогодні буде відносно короткий звіт — суто охопити різноманітні «новини» (якщо їх так можна назвати) і відреагувати на певні коментарі.

ПОВІТРЯНА ВІЙНА

Деякі військові коментатори в Україні задаються питанням: чому я пишу про те, що «Україна втратила багато бортів та майже вичерпала запаси ракет класу «земля-повітря» (ППО)», а також про те, що «вона ризикує втратити домінування у своєму повітряному просторі».

Насамперед: нескладно перевірити мої попередні дописи, щоб зрозуміти: насправді я не висловлював більшості з цих думок. Так, я згадував та коментував втрати ПС ЗСУ, але точно не в такому ключі, як «наведено вище». Насправді, про вичерпання запасів (десь у цей час, у квітні 2023 року) ракет класу «земля-повітря» (зокрема, до систем Бук М1) свідчать «витоки з Пентагону».

Якщо ж говорити про втрату Україною переваги у своєму повітряному просторі… тут, насправді, все само собою зрозуміло, чи бодай очевидно — хіба що ви здобрите свої висновки дещицею надмірного патріотизму.

Як уже йшлося в одному з моїх повсякденних звітів, опублікованих у березні чи квітні цього року, домінування у повітряному просторі — це суто пропорція, в якій сторони конфлікту контролюють повітря. По суті, є три рівні (і відповідні «протирівні»):

Паритет у повітрі = жодна зі сторін не має переваги (тобто, якщо одна сторона має паритет у повітрі, то й інша його також має)

Перевага у повітрі = одна зі сторін здатна завадити іншій користуватися повітряним простором, проте не здатна повністю заблокувати його використання супротивником (тобто, одна сторона має перевагу, інша має обмежені можливості)

Домінування у повітрі = одна зі сторін повністю контролює повітряний простір, а інша — зовсім не спроможна оперувати в ньому (тобто, одна сторона домінує у повітрі, інша не спроможна в ньому працювати)

Сухий факт полягає в тому (хоч це й боляче прозвучить для багатьох українців), що як би ПС ЗСУ не намагалися, та все ж так і не спромоглися здобути «принаймні» перевагу у повітрі над ПКС рф — хоч над територією України, хоч над лінією фронту, хоч над росією.

Намагаючись завадити ПКС рф здобути домінування в повітрі в перші кілька днів війни, українці втратили доволі багато літаків та пілотів. Далі, наприкінці березня 2022 року обидві сторони посилили свої інтегровані системи ППО вздовж лінії фронту, тож битву за домінування у повітрі було завершено.

З того часу (після першої половини березня 2022 р.) ПКС рф навіть не вдавались до спроб здобути домінування у повітрі на обмежених ділянках лінії фронту.

ПС ЗСУ — на відстані світлових років від того, щоб вдатися до спроб такого штибу. Вони банально не мають для цього засобів.

До чого я веду: відтоді, завдяки поєднанню (наголошую: «поєднанню», бо немає однієї-єдиної системи озброєння, що домінує у повітрі між росією та Україною на цій війні) таких засобів, як електронна боротьба, БПЛА, ударні дрони, високоточні боєприпаси, артилерія та протирадарні ракети повітряного базування, ПКС рф вдалося утримати здатність до тимчасової переваги над окремими ділянками фронту.

Що ще важливіше: десь від середини березня видається, що вони здатні робити це дедалі частіше.

Це не означає, що ПКС має щось на кшталт «постійної» переваги у повітрі, 24 години на добу, 7 днів на тиждень. Це означає, що ПКС довели, що вони здатні — у поєднанні з іншими родами ВСрф — тимчасово (тобто: на 5—15 хвилин) придушити системи ППО ПС ЗСУ, задіяні на окремих ділянках фронту (приміром, у районі Авдіївки, вздовж Дніпра, на південній Херсонщині, а також, віднедавна, в районі Бахмута). Цього достатньо для того, щоб винищувачі-бомбардувальники ПКС (типу Су-34, а може і Ту-22М3?) могли наблизитися до радіусу дії високоточних озброєнь (тобто, боєприпасів на кшталт УПМК [керована авіабомба], «Гром» [крилаті бомби], «Буря» [Х-22] тощо) і використати їх навіть у радіусі дії найближчих українських пускових установок Бук та С-300.

ПС ЗСУ не можуть такого зробити.

Це означає: ВКС мають «принаймні локальну і тимчасову перевагу в повітрі».

І навпаки, ВКС можуть постійно перешкоджати використанню повітряного простору ПС ЗСУ, навіть якщо не можуть повністю припинити їхню діяльність (особливо за лінією фронту).

Не подобається? Те, що вам не до вподоби мої висновки, не означає, що я помиляюся.

Факт у тому, що протягом кількох минулих днів ВКС продовжують бомбардувати обрані позиції ЗСУ авіабомбами УМПК [уніфікований набір модулів планування і корекції — обладнання, що дозволяє перетворити «тупу» авіабомбу для неконтрольованого скидання на баражуючий боєприпас із системою наведення (аналогічно до американської системи JDAM) — перекл.] та іншими схожими бомбами. Власне, нещодавні повідомлення з росії свідчать, що ВКС адаптували системи наведення та крила до обʼємно детонуючих авіабомб ОДАБ-500ПМ (заголовне фото). Не менш важливо: окрім Авдіївки та інших ділянок фронту, згаданих раніше, тепер ВКС можуть проводити такі бомбардування під Бахмутом.

Особливої уваги заслуговує фото, поширене російськими соцмережами протягом кількох минулих днів, що демонструє збройний відсік бомбардувальника Ту-22М-3, завантажений трьома контейнерами для напалму ЗБ-500ГД [запалювальний бак — тонкостінний металевий резервуар, заповнений вʼязкою запалювальною сумішшю, із фосфорним патроном-запалом — перекл.]. Це фото змусило мене зупинитися і задуматися, мені не соромно це визнати: такого я не сподівався.

Певна річ: у літаках Ту-22М-3, завантажених бомбами «вільного падіння», немає нічого нового чи дивного. Яких тільки бомб ці літаки ВКС не скидали над Сирією ще в 2015—2018 роках, від ОДАБ-250-200 чи ФАБ-500М-54 і ФАБ-500М-62 аж до ФАБ-3000М-54.

Але щоб завантажувати Ту-22М-3 контейнерами з напалмом?... Для мене це «щось новеньке», і от чому.

Основна проблема в тому, що контейнери серії ЗБ «досить крихкі»: коли я чув про них востаннє, пілотам МіГ-23 та Су-17/20/22 у далеких 1980-1990-х забороняли літати з такими бомбами на швидкості понад 700 км/год, бо стінки контейнерів надто тонкі, щоб витримати відповідний тиск повітря, який зростає разом зі швидкістю. Інакше кажучи: якщо літак, навантажений цими бомбами, летітиме швидше ніж 700 км/год, вони можуть розламатися і призвести до загибелі літака.

Звичайно, якщо транспортувати ці бомби всередині збройного відсіку літака Ту-22М-3, такого ризику не буде. Але момент скидання їх із такого бомбардувальника стане критичним: на швидкості понад 700 км/год контейнер бомби може розвалитися від тиску потоку повітря під літаком і вибухнути передчасно…

З іншого боку: може, моя інформація щодо напалмових контейнерів серії ЗБ застаріла? Може, корпуси напалмових авіабомб підвиду ГД серії ЗБ має посилений корпус, призначений для скидання зі швидших літаків?

Буду вдячний за добре обґрунтовану інформацію щодо цього.

Так чи інакше: якщо ВКС збираються застосувати літаки Ту-22М-3 для «килимових бомбардувань» позицій ЗСУ штукенціями на зразок ЗБ-500, це «ще одна погана новина для України». Це мало б означати, що великим ділянками фронту бракує захисту систем протиповітряної оборони Бук-М1 та/чи С-300 (передусім і переважно) — а це, зі свого боку, могло б підтвердити американські припущення часів січня-лютого (див. «витік із Пентагону»), згідно з якими ПС ЗСУ відчували «гостру нестачу» боєприпасів для таких систем.

Звісно, системи навігації й атаки літаків Ту-22М-3 ненадійні (навіть якщо їх оновили і додали прицільно-навігаційний комплекс СВП-24): їхня точність погіршується з кожним наступним кілометром польоту. Однак, враховуючи невеликі відстані від розташованих в рф авіабаз до України, це не така вже й проблема. Разом з тим: якщо відстань мала, кожен бомбардувальник можна завантажити повністю, а це боєкомплект загальною вагою 6000 кг (тобто 12 ОДАБ-500ПМ чи близьких за калібром авіабомб) за один виліт — та ще й зі щонайменше «непоганою прицільністю». Наприклад, силу такого авіаудару можна порівняти з обстрілом батареї РСЗВ БМ-21 «Град» [номінально 6 машин із боєкомплектом по 40 ракет у кожній — перекл.].

(Якщо комусь із вас важко зрозуміти моє пояснення вище, прошу, додайте коментар із питанням. Я зроблю все можливе, щоб пояснити краще.)

Інші новини щодо повітряної війни: в ніч із 18 на 19 квітня росіяни запустили в напрямку Одеси череду з 12 «Шахедів-131/136». ПС ЗСУ заявили, що збили 10 із них. Повідомлень про загиблих чи значні руйнування не було.

БИТВА ЗА ДОНБАС

Бахмут... І 3-тя штурмова бригада, і 93-тя механізована бригада ЗСУ повідомляють, що нині в Бахмуті «зовсім немає вагнерівців». Тим часом гєрасімов увів у місто іще одну «свіжу» дивізію: 20-ту мотострілецьку. Джерела в ЗСУ твердять, що цей підрозділ, а також 98-ма бригада ВДВ, що її він підкріплює, — це добре навчені солдати, які розробили розумну тактику і (цитата) «не є самовбивцями». При цьому росіяни де-факто припинили атакувати. Їм не вистачає артилерійської міці класичних російських механізованих формувань. Вочевидь, і 20-та мотострілецька, і всі підрозділи ВДВ, які надсилали в Бахмут як її підкріплення, належать до числа цих «новочасних мобік-формувань»: багато «важкої піхоти», зате зменшений компонент артилерії.

Втім, у ВДВ і ВСрф є чимало артилерійських установок навколо міста, з яких можна практично весь час обстрілювати лінії української оборони. На додачу росіяни застосовують авіаудари бомбами на зразок УМПК, про що я вже писав.

Але за відсутності активних атак із боку ВСрф, ЗСУ потрошку повертають собі ініціативу. І по-іншому поводяться в бою: мобіки ВДВ вперто обороняються, але коли відступають, ніхто не стріляє їм у спину. За необхідності вони можуть спокійно відійти.

Інші ділянки донбаського фронту... не дуже знаю, про які місцевості тут писати... оскільки днів 4-5 циркулює чимало чуток про український «контрнаступ». Втім, те, про що я досі встиг почути, якось у серйозну картинку не складається — перш за все тому, що «наступ» бачать на надто широкій території. Наприклад:

Одна група джерел згадує територію «між Камʼянським [Запорізької області, на Дніпрі] та Оріховим», звітує про звільнення села Лобкове. Інша група джерел згадує район Гуляйполя і подає список звільнених сіл: Марфопіль, Степанівка, Межиріч і Решетилівське. Третя група джерел говорить про район Пологів, а четверта — про район Торецька-Горлівки.

Загалом ніхто не дає ні деталей, ні фото, ні відео, нічого такого, за чим можна було б здійснити геолокацію, перевірити й підтвердити — або спростувати — ці розмови. Це дані виключно агентурної розвідки. До того ж багато які зі згаданих сіл (на півдні Запорізької області) зазвичай були «сірою зоною».

Не забуваймо, що більшість людей, які спостерігають за війною в соцмережах, аж нетямляться з нетерпіння, а от погодні умови брати до уваги не бажають. Як і ту обставину, що ЗСУ ще «місяцями» чекати завершення навчання достатньої кількості солдатів (і їхніх командирів), а ще надходження артилерійських снарядів, систем ППО, запчастин тощо — усе це необхідне для початку контрнаступу... Тож (беручи до уваги ще деяку додаткову інформацію) можна зробити висновок, що або тут нічого не відбувається, або ЗСУ та ВСрф просто шукають собі вигідніших тактичних позицій.

Єдина причина, чому я про все це згадую, — це поява в російських соцмережах закликів до мирного населення південних районів Запорізької області: людей просять евакуюватися. То, можливо, щось там усе-таки «коїться»?

Джерело

Переклад: Микола Ковальчук, Антон Шигімага, Антоніна Ящук

Редакція: Ростислав Семків

Оригінал тут