Закриті кордони після війни чи запрошення мігрантів. Приклад Австралії

У 1947 році ця країна оглянулася по сторонах після великої війни, побачила величезні простори, економіку і населення, які постраждали від війни, і загрозу від двох величезних сусідів, комуністичного Китаю та тільки-но переможеної Японії. Ці простори були майже на сто відсотків населені англійцями, шотландцями та ірландцями. Всі вони були білошкірі, розмовляли тільки англійською мовою та були таким собі уособленням ксенофобії. Аборигени, які були населенням до того, як на континент прибули спочатку голандці, потім французи, а потім британці, взагалі не вважалися людьми з точки зору закону і на них не так давно ще можна було полювати в деяких штатах. Азіатам було законодавчо заборонено приїздити в Австралію та селитися тут. Але дилема, як її сформулював перший призначений тоді міністр міграції, була дуже проста: Populate or perish, тобто населяй цю землю, або ти з неї щезнеш.

Тоді владою було прийнято рішення про те, що кожного року Австралія має збільшувати своє населення за рахунок міграційного приросту приблизно на 1%. У зв’язку з вкоріненою побутовою ксенофобією уряд дуже побоювався заворушень після прибуття мігрантів і тому перші мігранти були ретельно відібрані – я знайомий з людиною, яка працювала тоді в департаменті міграції і він мені розповідав про те, як він їздив в Європу в лагеря переміщених осіб із завданням відібрати для першої хвилі міграції «молодих, красивих блондинів та блондинок, які б добре виглядали на камеру». Перших мігрантів за рахунок уряду Австралії ще в Європі навчали англійській мові. Це були фінни (в основному з Карелії, яку Фінляндія остаточно втратила за підсумками війни), прибалти (які бігли від Радянської влади), голандці, австрійці та всі інші, кого війна викоренила з їхньої батьківщини та перемістила кудись ще. Перші два пароплава з мігрантами зустрічав прем’єр-міністр, а їхніх пасажирів нон-стоп показувало телебачення – головною метою було показати місцевим жителям те, що приїжджають такі ж самі люди, які якщо й відмінні від містера О’Грейді або місіс Робінсон, то тільки акцентом.

Після того було багато хвиль мігрантів. Я, на жаль, загубив посилання на розповідь якогось дідуся, який жив в Західному Сіднеї (одному з найбільш національно диверсифікованих районів країни) і розповідав про те, як суспільство на побутовому рівні змінювалося – від розповідей в його школі (коли в його район приїхали австралійські ірландці-будівельники перед війною) про те, що от жили-жили нормально, а тут якісь чурки приїхали, руді та розмовляють з дивним акцентом. Потім – про те, як от жили-жили нормально, всі собі такі британці, а тут якісь чурки приїхали з Прибалтики чи з Фінляндії, біловолосі зовсім та розмовляють з дивним акцентом. Потім (років через три чи чотири, коли масово поїхали з Італії) – що жили собі нормально, всі собі нормальні Europeans, аж поки оці чурки не приїхали, чорняві та розмовляють з акцентом... Далі зрозуміло – приїхали греки (див вище про акцент і чурок), потім – мальтійці і араби (див вище), потім – югослави (див вище), потім – євреї (див вище), потім – китайці (див вище), потім – індуси, потім...

Спочатку їх селили в пустелі в лагерях, в яких їх навчали англійській мові та Australian way of life по декілька місяців, доки не вважалося, що вони можуть нормально інтегруватися. Потім суспільство вибудувало, з моєї точки зору, майже ідеальну систему інтеграції, яка вбудована в повсякденний побут і яка є дуже ефективною та успішною.

У 1973 році Закон про Білу Австралію, який обмежував міграцію на расових засадах і робив міграцію з Азії майже неможливою, було відмінено. З тих пір фокус міграції сильно зсунувся в сторону Азії, проте це не означає, що вихідці з азійських країн почали переважати – їдуть звідусіль. Крім того, країна дуже проактивно ставиться до імміграції і шукає можливостей залучення нового населення, яке б відповідало її цінностям та довгостроковій стратегії перебування частиною великого Заходу та англосаксонського світу. Тому, наприклад, мігрантам з Південної Африки та Зімбабве, які поїхали звідти після соціальних змін, пов’язаних з кінцем ери апартеїду, Австралія надавала ВНЖ та притулок по спрощеній процедурі. Або тому рекрутери департаменту міграції на початку дев’яностих їздили по набільших американських університетах та робили презентації Австралії як місця для спрощеної міграції для студентів-випускників Гарварду, Йєлю та Стенфорду, які приїхали туди вчитися з бувшого СРСР та бувшої Югославії. Або тому була програма спрощеного надання ВНЖ для громадян Гонконгу після того, як він перейшов від Британії до Китая.

Кожного року країна публікує перелік професій, в яких є потреба. Таких переліків три – стратегічний, де країна зводить ті професії, які будуть потрібні ще декілька років точно, короткостроковий, де зведено ті професії, в яких є потреба зараз, але освітня система вже працює над тим, аби заповнити ці ніши і за рік-два цей перелік буде змінено, і регіональний – це коли різні місцевості пишуть, що їм потрібні, наприклад, доктори чи педіатри для декількарічного контракту в сільській місцевості, і вони (території чи місцевості) в рамках наданої їм квоти готові надати ВНЖ тим, хто відповідає потребам. Вся система настроєна так, аби залучити тих, хто вже має освіту, ще має дуже багато років плідної праці попереду, привезе з собою дітей та буде працювати в одній з галузей, які потребує країна. При цьому з нелегальними мігрантами поводяться не дуже чемно – їх не люблять і Австралія витратила багато зусиль і грошей на те, аби вони не їхали (тобто, не пливли) в країну.

Результат наочно можна побачити в усіх рейтингах, від рівня ВВП на душу населення до рівня щастя в країні, комфортності основних міст (Сідней та Мельбурн традиційно знаходяться десь в топ-5 найбільш комфортних для життя) та безпеки життя в країні.

Україна може вибрати шлях післявоєнної автаркії і замкнення національного суспільства від міграції, а може вибрати шлях Австралії, яка в 1947 році була економічно спаплюженою війною країною, в якій не вистачало робочих рук ні на що, а вже за десять років стала найзаможнішою країною світу із розрахунку ВВП на душу населення. І мені здається, що вибору в України не буде, бо дилема Populate or Perish перед країною після війни буде стояти набагато гостріше, ніж вона стояла перед Австралією у сорокових роках.

Мені здається, що з австралійського досвіду можна почерпнути дуже багато для майбутньої міграційної політики України, щонайменше:

1. Формалізована процедура імміграції з чіткими та публічними орієнтирами відносно того, кого країна чекає (з точки зору перш за все віку, сімейного стану, освітнього цензу та наявності дітей) та мінімальною дискрецією в наданні ВНЖ.

2. Невеликою, але послідовною щорічною долею тих, кого країна залучає (скоріше за все, приріст на 1% за рахунок міграції – це замало для України, але все одно норматив іміграційного приросту населення має бути відносно невеликим, мені здається - на рівні 2% максимум, аби не було ризику утворень етнічних гетто або просто надто великих національних груп, які дуже важко інтегрувати в українське життя).

3. Відсутність будь-якої толерантності до нелегальної міграції. Це – окрема велика тема, але одним з похідних війни буде те, що Україна нарешті зможе нормально контролювати свої кордони з точки зору міграції, бо з росії чи Білорусі до нас вже точно ніхто несанкціоновано не приїде, стихійної міграції з ЄС нам боятися нема чого, а всім іншим бажаючим дістатися до України треба буде переплисти набагато більше, ніж відстань між тією ж Індонезією та островом Різдва, куди, як правило, пробували плисти нелегальні мігранти в Австралію.

4. Ретельно продумана інформаційна кампанія по підтримці міграції з роз’ясненням суспільству її необхідності, відсутності загрози для суспільства та користі для економіки.

5. Чітка програма отримання громадянства після досягнення якогось цензу (осідлості, майнового чи їх комбінації). Це також дуже важливо, бо з тим рівнем депопуляції, з яким, скоріше за все, зіштовхнеться Україна за результатами війни, помноженими на падіння народжуваності та ще раз помноженими на еміграцію багатьох сімей, та погрозою від росії, яка нікуди не подінеться, проблема того, хто (і на якій основі) буде служити в ЗСУ з часом тільки загостриться.

З вами була етнографічна редакція #Радио_Антипод. А картинка - частина рекламної кампанії Австралії в післявоєнній Британії. Вона вам сподобається, якнайменше, своєю абсолютною неполіткоректністю з точки зору сьогодення.

Сергій Будкін, інвестбанкір