Мисткиня Антоніна Денисюк: «Українські художники зараз живуть і творять у надзвичайній емоційній напрузі, але ми не зникаємо, ми говоримо»

Ми зустрілися з художницею Антоніною Денисюк в її гостинній майстерні у Львові і поговорили про різноманітні проєкти, які віддзеркалюють стан нашого суспільства в часи війни. Про це повідомляють Контракти.UA.

-       Пані Антоніно, минулого року пройшла ваша монументальна виставка “Втручання/Опір” в Музеї сучасного мистецтва родини Корсаків в Луцьку. Поділиться, будь ласка, спогадами і враженнями про цю подію.

-        Минулорічна виставка в Музеї сучасного українського мистецтва родини Корсаків стала для мене подією-поворотом. Це був момент, коли великий фрагмент мого життя — тривалий період студій, пошуку, болю, радості й роботи з матеріалом — нарешті почав звучати монументально й цілісно. Музей дав простір, в якому роботи «заговорили» по-іншому: масштаб дозволив побачити власну космогонію з відстані, немов це не я створила ці твори, а вони створили мене. Для мене це було глибоке відчуття вдячності й внутрішнього миру. 

- Чи є бажання привезти подібну виставку до Києва?

- Так, безперечно. Я відчуваю, що Київ готовий до великої розмови — і про матерію, і про крихкість, і про силу мистецтва в часи війни. Я б дуже хотіла показати там масштабну експозицію, але чекаю на правильний простір і партнерів, щоб роботи зазвучали так само переконливо, як у музеї Корсаків.

- Розкажіть про вашу групову виставку “Essentialism” в Музеї Зарубіжного мистецтва у Таллінні спільно зі львівською Zenyk Art Gallery, яка відбулася навесні 2025-го року.

- Проєкт в Естонії був присвячений темі присутності художника у часі війни — як змінюється відчуття матеріалу, простору, власного тіла й голосу. Це був діалог між дуже різними авторами, але об’єднувала всіх спроба осмислити стан зламаної реальності та наші способи виживання через мистецтво. Для мене це була важлива можливість показати роботи у міжнародному контексті, де український досвід звучав особливо щиро й гостро.

- Чи плануєте подальшу співпрацю з Zenyk Art Gallery?

- Так, ми продовжуємо діалог. Мені імпонує їхня енергія, відкритість до експерименту й готовність працювати з серйозними темами. Я бачу потенціал для нових спільних виставок — як в Україні, так і за кордоном.

-  Вас також можна привітати з участю як однієї з героїнь фотопроєкта Іси Хо з Тайваню «Перед майбутнім», який нещодавно демонструвався в стінах Львівської Національної галереї мистецтв ім. Б.Г. Возницького. Іса сама вам запропонувала взяти участь в цьому проєкті?

- Запрошення від Іси Хо стало для мене несподіваним і дуже зворушливим. Іса Хо та українська куратора Марта Троцюк звернулися до мене після знайомства з моїми роботами та історією. Її проєкт — це спроба чесно подивитися на жінку-творчиню у моменті перед невідомим майбутнім. Для мене участь у цьому проєкті — це ще один спосіб сказати світові: українські художники зараз живуть і творять у надзвичайній емоційній напрузі, але ми не зникаємо, ми говоримо.

- Чи сильно відрізняються принципи організації виставок в Україні і в Європі. Співпраця з галеристами?

- Так, різниця відчутна.

В Україні є шалена енергія, швидкість і гнучкість — ми можемо організувати велику подію в дуже стислий термін, тримаючись на ентузіазмі й горизонтальних зв’язках.

У Європі процеси більш структуровані: чіткі дедлайни, прописані технічні вимоги, велика увага до логістики та фінансового планування.

Щодо галеристів — у Європі модель співпраці загалом більш вибудувана і передбачувана; в Україні багато залежить від конкретних людей. Але я люблю працювати і тут, і там — це два різні ритми, і обидва мені потрібні.

-       Як змінився фокус творчості після повномасштабного вторгнення?

-       Війна змінила не тільки теми — вона змінила сам спосіб бачення. Я працюю з матерією як із тілом, що пережило травму. З’явилися нові ритми, нова крихкість і нова чесність.

Мені тепер важливо не просто створювати образ, а фіксувати стан — вібрацію, біль, напругу, тендітні моменти життя. Усі мої серії після 24 лютого 2022 року — це спроби зібрати внутрішній ландшафт країни й людини, яка живе всередині катастрофи, але продовжує рухатися.

-       Вам подобається працювати з незвичними матеріалами, такими, як, наприклад, пір’я птахів? Що саме ви відчуваєте, поєднуючи зовсім різні фактури і матеріали? Це пошук нової мови в образотворчості?

-       Так, мені дуже подобається працювати з матеріалами, які мають власну пам’ять і власну фізичність. Пір’я, силікатний клей, камінь, акрил, папір — усе це різні голоси, і мене захоплює момент їхнього поєднання. 

Коли накладаєш несумісні фактури, народжується нова мова — більш тонка, тілесна й одночасно метафізична. Це не просто експеримент; це спосіб говорити про ламкість світу і про те, як нове народжується зі швів.

-        Які проєкти готуєте найближчими місяцями?

-       Зараз я працюю над кількома напрямами:

новою серією акварельних робіт — це моя інша, ніжніша лінія;

розширенням проєкту «Born in the Ocean», де досліджую зародження форми та космогонію матеріалу;

участю в групових виставках в Україні й за кордоном, зокрема в Києві та деяких європейських містах; підготовкою до кількох благодійних ініціатив, бо я відчуваю відповідальність ділитися своєю енергією і підтримувати українських військових і цивільних.

Мої плани завжди рухливі, але головне — я продовжую працювати, шукати і тримати внутрішнє світло навіть у найважчі місяці.

Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавиця 

Фотографії:

 1. Антоніна Денисюк в майстерні. Фотографія Іси Хо з проєкту «Перед майбутнім»

 2. Антоніна Денисюк на виставці “Втручання/Опір” в МСМ родини Корсаків в Луцьку.

 3. Фрагмент експозиції виставки “Втручання/Опір”.