Лицар честі та доблесті

Часом я думаю, що просто могла б не з'явитися на світ, якби людина, яка дала мені життя, не вижила б у ті страшні 900 днів і ночей блокади Ленінграда (1941-1944). Проте, він вижив і не лише вижив, а через 20 з чимось років доклав усіх зусиль, щоб реабелітувати імена розстріляних у 1937 році художників кола Михайла Бойчука, розстріляних лише тому, що їхня творчість на думку «колег» з художнього цеху – «не представляла художньої цінності». Про це повідомляють Контракти.UA.

Борис Борисович Лобановський по жіночій лінії походив з шляхетного роду Шафрових, одна з його родичок - Марина Шафрова-Марутаєва в роки Другої світової війни була членом групи Опору в Бельгії, вона застрелила гітлерівського офіцера і була гільйотинована, посмертно їй присвоєно звання народної героїні Бельгії. (Про ці події 1983-го року було знято художній фільм «Десь плаче іволга», щоправда, головну героїню там назвали Мариною Орловою). Це дуже давній рід. Батько розповідав, що нашими пращурами були саксонські королі. Дід батька, Володимир Лобановський, походив із польської шляхти (нещодавно, до речі, прочитала, що і тренер Валерій Лобановський походив із роду польських графів Лобко-Лобановських).

На фото: Борис Лобановський з матір'ю Вірою Лобановською (Київ, 1964 р.),

Блокадні спогади Бориса Лобановського у вигляді інтерв'ю записав та опублікував у газетах «Голос України» та «2000» поет та журналіст Ігор Кручик. Свого часу я надрукувала в газеті «Правда України» нарис з розповідей батька «Запізнення на розстріл». Це була лише одна із страшних картин блокадного побуту, коли гітлерівці розбомбили одну з ленінградських їдалень, куди батько та його мама Віра Лобановська ходили харчуватися мізерною блокадною пайкою. На щастя, того дня Борис спізнився на обід.

1943-го року у віці 17-ти років Борис Лобановський був нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда»: голодний юнак гасив бомби-запальнички на дахах Ленінграда.

Батько розповідав, що бачив чимало відкритих квартир із померлими господарями-колекціонерами, можна було взяти картини художників кола «Світ мистецтва» та інших відомих майстрів, щоб їх зберегти, а в нього, голодного, навіть не було на це сили. (Зате московський мистецтвознавець Ілля Зільберштейн, маючи добрі зв'язки, фрахтував собі місце у військовому літаку, літав у блокадний Ленінград та збирав ці картини).

На фото: Борис Лобановський. фото 1952 р.

Після війни, встигнувши закінчити всього 7 класів школи, Борис склав екстерном усі шкільні іспити на атестат зрілості і спочатку пішов навчатися на архітектора до Ленінградського інженерно-будівельного інституту. Щоправда, після надто сміливих виступів на студентських зборах, де, як розповідав тато, говорили про рівень «геніальності» Леніна, а товаришу Сталіну не змогли дати оцінку його «геніальності», звісно, ​​хтось «настукав» і студентів викликали на допити в НКВС. Один слідчий допитував батька щодо однієї з викладачок, тато розповідав, що, звісно, ​​було дуже страшно і в результаті він сказав, що ця викладачка «проповідувала ідеї Пестеля». Слідчий не витримав і сказав: «пішов геть звідси, дурню!»

У 1946-му році Борис Лобановський вступив на факультет теорії та історії мистецтва до Інституту живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна, серед його викладачів – дослідник первісного мистецтва О. Гущин, археолог П. Єфименко, професор М. Пунін. Тато розповідав, що Микола Пунін не встиг прочитати їм курс лекцій, на той час його вже заарештували. А археолог Петро Єфименко фактично врятував моєму батькові життя, коли після блокади батько захворів на туберкульоз крові і крім вітамінів лікарі йому нічого не кололи, мабуть, пеніциліну тоді ще не було в ленінградських лікарнях. За порадою дружини, Петро Єфименко приніс батькові до лікарні пляшку «Кагора» і, випивши її за ніч, тато пішов на поправку, одразу впала температура, лікарі лише руками розвели. (Батько розповідав, що доки трималася температура, до нього приходила "вона" (смерть), однак у нього з нею були "хороші стосунки", він вірив, що "вона" його не забере). Тому після закінчення інституту 1950-го року лікарі порадили батькові змінити клімат. І він обрав Київ, бо на той час його дуже цікавила Візантійська культура. Жити молодому викладачеві тривалий час практично не було де, він нерідко зі сміхом згадував епізод, коли заночував в Інституті археології, а співробітники обклали його черепами і він прокинувся серед них.

На фото: Віра Лобанівська. Ленінград, 1932 р.

Борис Лобановський займався викладацькою діяльністю у Києві з 1950-го по 1998-й роки, студенти його дуже любили та поважали. Він викладав спочатку в училищі декоративно-ужиткового мистецтва, яке тоді розташовувалося на території Києво-Печерської лаври, потім на заочному відділенні Поліграфічного інституту (з 1955 р.), в Інституті культури ім. Корнійчука (зараз - КНУКіМ) (1975-1991 рр.) та Української Академії мистецтва (зараз – НАОМА) (1991-1995 рр.), потім читав лекції у приватній Академії декоративно-ужиткового мистецтва (організованої художником та колишнім учнем батька – Олександром Міловзоровим) та в арт-галереї «Л-арт» (1996-1998 рр.). Також Б. Лобановський працював редактором у видавництві «Мистецтво» (на той час був одним із упорядників альбомів «Український радянський живопис» (1957) та «Українське народне мистецтво. Вбрання»(1961); старшим науковим співробітником Інституту монументального живопису Академії архітектури УРСР (пізніше – НДІТАГ) (з 1954-го року).

Коли 1972-го року разом зі своїм другом, відомим українським істориком, археологом та поетом М.Ю. Брайчевським, вони займалися розкопками у Києві та висунули гіпотезу про те, що Київ міг бути заснований євреями, Петро Толочко не преминув «настукати» про це відкриття в КДБ, після чого батька звільнили з НДІТАГу та іншу постійну роботу він шукав кілька років.

Рятувало те, що у видавництвах можна було взяти замовлення та написати книгу. Борис Лобановський написав та опублікував вісім монографій з історії мистецтва. (Серед них, улюблена ним самим книга про первісне мистецтво «На скелях та в глибині печер» (К., «Радянська школа», 1971). Потім вийшла книга з історії мистецтва Стародавнього Єгипту, монографії про художників Дмитра Шавикіна та Онуфрія Бізюкова, «Книга для читання з історії мистецтва ХІХ– першої половини ХХ століття». 1990-го року на правах рукопису у вигляді ксерокопій було видано дослідження «Силуети українських майстрів ХХ століття», 1998-го – «Реалізм та соціалістичний реалізм в українському мистецтві радянського періоду» (про цю книгу, написану на замовлення колекціонера Юрія Манійчука (1953-2009), батько жартома казав, що «став історіографом того, що все життя критикував»).

На фото: молодий викладач Борис Лобановський із групою своїх студентів на сходах Національного художнього музею. Київ. 1950-ті роки.

Якось у Львові в 1960-х роках, перебуваючи в гостях у художниці та зв’язкової Р. Шухевича, Ярослави Музики, батько виявив у неї на антресолях картини художників-бойчукістів, які на той момент все ще знаходилися під забороною, а ті їх роботи, які знаходилися в Музеї українського образотворчого мистецтва (нині НХМУ) були зачинені в спецфонді, на щастя, зберігачем спецфонда на той час був відомий український мистецтвознавець Дмитро Горбачов, і він не допустив знищення цих картин.

Борис Лобановський вирішив відновити справедливість, він знайшов художників групи Михайла Бойчука, які вижили в той страшний час, і почав з ними листуватися – художниці Антоніна Іванова та Оксана Павленко поїхали жити і працювати до Москви, другого чоловіка Оксани Павленко – Василя Седляра, ілюстратора «Кобзаря» Т. Шевченка, розстріляли. Про Онуфрія Бізюкова, який відбув термін на ГУЛАГу, батько написав у 1977 році монографію, яка побачила світ у видавництві «Мистецтво». У 1966-му році батько видав книгу «Мозаїка і фреска», в якій вперше після довгих років мовчання, були опубліковані деякі репродукції монументальних робіт бойчукістів, а вже в 1967-му році в 5-му томі «Історії українського мистецтва» Борисом Лобановським у співавторстві з мистецтвознавцем Іваном Вроною у розділі «монументальне мистецтво» було написано більш докладно про творчість художників-бойчукістів, таким чином, були реабелітовані їхні імена.

Борис Лобановський написав також чимало статей з питань синтезу мистецтв, які публікувалися на сторінках журналів «Всесвіт»  та «Декоративне мистецтво». У 1987-му році у співавторстві з дружиною – мистецтвознавцем та художницею Селиною Гурок (1945-2016) був підготовлений путівник по Києву «Kiev. Arhitectural landmarks and Artmuzeums», який був випущений англійською, французькою та німецькою мовами у видавництві «Аврора».

Борис Лобановський був також художником та поетом. З 1991-го року брав участь у виставках, у 1993-му році відбулася наша сімейна виставка «Борис Лобановський. Селіна Гуро. Анна Лобановська» у галереї «Триптих» на Андріївському узвозі у Києві.

Свої абстрактні колажі Борис Лобановський створював у 1960-х роках. На початку 1990-х років. він створив серію езотеричних картин у техніці темпери, гуаші та пастели: там були зображені відьми на Лисій горі, оголені, в яскравих експресивних тонах, змієнога гігантка залишилась недописаною (практично всі ці картини знаходяться зараз у зібранні одеського колекціонера Філіпа Михайлова).

У 1996-му році на сторінках журналу «Візантійський ангел» було вперше опубліковано есей Б. Лобановського «Київські анахорети», присвячений його друзям художникам-нонконформістам: Валерію Ламаху, Григорію Гавриленко, Вілену Барському, Анатолію Суммару, Флоріану Юр’єву та іншим.

В 1998 – 2001-му роках Борисом Лобановським було зроблено останній подарунок улюбленому їм Києву: ансамбль мозаїк для Видубицького монастиря. Це зображення архангела Михаїла у тимпані Михайлівської церкви на території монастиря та широкоформатні мозаїчні панно в інтер'єрі Георгіївського собору Видубицького монастиря: «Диво архангела Михаїла в Хонах», «Христос-архієрей» та «Св. Георгій». Усі мозаїки виконані у співавторстві з художниками-мозаїчистами Романом та Михайлом Кириченком. (З цього приводу батько любив розповідати, як у дитинстві під час хресного ходу йому дали нести важку велику ікону, а він не витримав, поклав її на землю і заплакав, тоді маленькому Борису дали невелику ікону, яку він і доніс до кінця хресного ходу. «Все ж таки тепер я доніс свою ікону», - сказав батько, коли робота над мозаїками була завершена).

Батько писав сатиричні та ліричні вірші, вперше його вірші опублікував лідер ліанозівського руху, художник Лев Кропивницький (1922-1994) в альманасі «Мансарда» 1992-го року. Я підготувала добірку його віршів для альманаху «SubRosa» у 2010-му році. А ще Борисом Лобановським було створено футуристичну поему «Хіммерія. Ав-в-ангард із Києва пішов».

Хочу запропонувати до уваги читачів кілька віршів Бориса Лобановського:

ТРИ ЛИЦА ИСТИНЫ О БОЙСЕ

І.

Надо мной летали бойсы,

И во снах витали бойсы,

Только не было Роллс-ройса,

чтоб возить меня как Бойса!

ІІ.

Бомбили бойсы из Люфтваффе,

Татары кутали их нежно…

Мы на своем аутодафе,

Костер горит, а в небе снежно!

Германцы сделали героя

Легендой облекли шамана

Лихую ложь весь мир усвоил

В слепѐщей каверзе изъяна

В подбитом черепе – руины,

Трещат дома, пылают села,

Он все крушит мотыжкой длинной,

Рояль зашил и стал веселый…

Мелькает шляпа, взгляд безумен

Нелеп в изломах силуэт –

Так прыгал с бомбой сдохший Трумэн,

И Гитлера плясал скелет.

Располосал бумагу смело,

Кусты из черточек слепых,

И тощий зад немецкой девы,

И нос, что вставил в морду псих…

Мы озираем рельсу тупо,

Вонючий войлока кусок…

Боимсявысказаться глупо,

Отхожих ям смакуем сок!

ІІІ.

О Бойсе легенда быть может смешна,

Но слову безумца грешно не поверить –

Скажите – где истина бродит Одна,

Что можно измерить обрывком из сна?

В стихийном движении нечто таится –

Рука человека – коварная птица.

Она побеждает пространства немного,

Зато удивительна эта дорога.

И нежность ложится под росчерк пера,

И черной ладони – удар топора,

И малого взрыва остались следы,

И так многозвучен набор ерунды!

И, хоть неуверенна в камне черта.

От грусти скрывается в ней красота.

***

В долине Дагестана

Все уходит, уходит

уходит куда-то

Мерным шагом на фронт

отправляют солдата,

чтоб в окопах он серую вошь напитал

А когда он уйдет,

Чтоб никто не узнал…

Чтобы так, чтобы этак

и чтобы на что разменялось

живое мечтанье в ничто

И в расплыве надежды

И в разрывах страстей

из газетных узнали о нем новостей.

* * *

Безбровое пространство Моны Лизы

Заманчивая ясность без ответа

В улыбке незаконченность эскиза

Задумчиво расплавленного света

Из отрицаний сотканная внешность

Нещадной осени – пороги красоты

Кристально-чистая и нежная кромешность

В оправе затухающей мечты.

Ткань неистлевшая глухого сожаленья

Без времени, надежды и любви

Печальный символ вечного сомненья

В оледеневшем сердце и крови

* * * * * * * * * * * * * * * * * *

Титаник бытия не торопись, постой

на полотне грозит зловещий айсберг твой.

1998

Анна Лобановська, мистецтвознавиця

На головному фото: Селіна Гурок, Борис Лобановський, Ганна Лобановська на відкритті нашої сімейної виставки у галереї "Триптих", січень 1993 р.