Іван Марчук: «Українці – самі ліниві люди»

Побутує думка, що в сучасному мистецтві більшість художників – комерційні. Як відрізнити справжнє мистецтво від проекту і «попси»? Чи може це зробити звичайна людина?

Іван Марчук: Тут треба мати чуття – раз, і розуміння – два. Треба фахівцем бути. Звичайна людина не вгадає. Звичайна людина просто або відвертається від того, або каже «О, яка гарна картина». Вона ж має очі і має голову. Мистецтво – це елітарна справа. Але оскільки воно базується на естетиці, то естетика доходить до людей.

Чи правда, що «розкрутити» можна кого завгодно?

Іван Марчук: Якщо за вами хтось стоїть, зараз з нічого можна зробити все. Настала свобода, і сьогодні ви можете стати суперхудожником. Ногою, рукою, волоссям , язиком – зробити технологію нову, дивацтва і принести в арт-центр Пінчука чи в Арсенал.

Тобто художнику, щоб його помітили, треба знайти дилера?

Іван Марчук: Кожен художник має знайти себе. Комерція і вічність. Тут хто на якій дорозі стоїть. Я стою на вічності. Коли ти митець, ти мусиш творити те, що твоя душа потребує, те, що ти сам потребуєш, те, що пре із тебе, і ти хочеш вилити. А потім хтось тебе підхопить.

Я ніколи не спекулював, нікому не догоджав і замовлень ніяких не робив і я йшов своєю дорогою. І, бачте, дійшов. Всі мені заважали, всі пороги ставили, тому що я не хотів продаватися. Наперекір всьому.

Я боявся дуже брати дилера, тому що я боявся, що з мене виб’ють те, що я є, бо казатимуть, що треба малювати. А я так не можу.

А часто дилери вказують художникам, що робити?

Іван Марчук: Якщо слабий художник, безхребетний, то вказують.

Який би дилер міг змінити Ван Гога? Таких не існувало в світі дилерів. Я маю робити тільки те, що Марчук хоче. На кожен товар є покупець. А в мене товару розмаїття дуже велике – понад п'ятнадцять видів. Я ніколи не страждав від того, що в мене хтось щось не купить, або комусь це не подобається. В мене був генеральний напрям.

А українські фахівці зараз просувають таланти?

Іван Марчук: Ні, вони зараз отримують гроші. Це тепер називається проектами. Оце попсове мистецтво. Перфоманси оці всякі – те, що не є вічним.

Зараз пішла комерціалізація мистецтва. Попсовики намагаються якось здивувати, зарекомендувати себе. Ну що він ту калюжу напісяв (коментує одну з побачених напередодні інсталяцій –ред.), вона візьме, висохне – він її не продасть. Інсталяцію розібрали – і вже немає.

Можна насипати глини, всунути палку туди – концепція. Якщо це в залі – це вже мистецтво, якщо на городі – то це опудало. І маса таких варіантів дивацьких. Але є і дуже цікаві інсталяції. За їх допомогою можна «засвітитись».

А які в світі настрої панують у мистецтві?

Іван Марчук: А в світі вже той бунт пройшов. Зараз того дурацтва вже наїлися. Там шукають дійсно мистецтва. У нас все доходить на двадцять, тридцять, п’ятдесят років пізніше.

Це тільки той, хто хоче в комерсанти, хоче випередити світ. Але він не розуміє, що світ давно уже це перетравив. Вони тільки можуть на фоні України, нашої цілини і ментальної цілини в мізках казати «бачте, які ви всі дурні, а які ми всі розумні. Ви ні чорта не тямите».

Українське мистецтво відоме за кордоном?

Іван Марчук: Воно відоме чисто комерційно. Але резонанс – то не так просто. За межі України просто немає можливості вирватися. Для того, щоб вирватися в світі існує могутня індустрія. І за кожним художником стоїть такий промоутер могутній!

А в нас нічого ще нема. В нас одне жульйо. Якщо тільки комусь довіриш – відразу тебе надує і обкраде, як зі мною не раз було.

А нашим сучасним художникам є що показати світу?

Іван Марчук: Звичайно, що є. Тільки, щоб я підібрав десятку або двадцятку, то можна світ покорити. А попсою світ не покориться. Україна народжує дуже багато славних талантів, не відстає від світу.

У нас багато гине молодих талантів, вони переключаються на щось. Він дивиться «а з чого я жити буду?» і зразу себе круто може повернути в інше русло. Якщо з п’ятнадцяти-двадцяти років ти думаєш, як продати, як жити, то художника не вийде. Це не то, що художник має бути голодним. Але має бути мета, має бути Олімп, який маєш сягнути.

Як Ви оцінюєте українську художню школу?

Іван Марчук: В нас сильна школа. Але тільки академічна. В Європі це вже не котують. Європейці би хотіли, щоб наші художники там працювали, викладали. Бо там ніхто не цікавиться реалістичним мистецтвом. Мається на увазі, фахівці.

Але і так працюють. От як мені казали в Америці, то там вже повертаються до мистецтва предметного, реалістичного. Бо це ніколи не пропаде, не зникне. Бо поки живі люди, воно буде. У варіаціях.

Був період, коли ліквідували академізм. І зараз студентам там дають повну свободу.

Але ж якимись базовими мистецькими прийомами художник має володіти?

Іван Марчук: Якщо абстракціоністи малюють, то там майстерності особливої не треба. Візьміть віника, або якийсь шпатель, або клочок спідниці своєї – ви можете чудо зробити на полотні. І там ніяка майстерність не потрібна. Поллок же не знав жодної академічної майстерності, він свою знайшов і став єдиним на весь світ.

Але є і академічна майстерність. Не міг Далі робити якісь сюрреалістичні речі, не маючи височайшої майстерності. Бо там ілюзія.

А за кордоном суспільство інакше відноситься до мистецтва?

Іван Марчук: Там є дуже багато організацій художніх, які держава стимулює. Як у нас будинки творчості. Ви можете просто туди поїхати – десь місяць, два, рік жити. Там держава дасть майстерню. Там ніхто не нуждається. Там держава всім помагає. Кожен, хто б там не з’явився, знайде притулок.

Щоб про наше мистецтво дізнався світ, що треба зробити?

Іван Марчук: Ліквідувати всі ці ідіотські закони. Дати волю художнику, щоб його товар не мав границь. Кожен художник живе в гетто. От це гетто треба прибрати. Якщо я їду за кордон і везу свої картини, нікого не повинно цікавити, що я везу.

У нас цікавляться на митниці?

Іван Марчук: Це страшна проблема.

Зараз українському художнику легше живеться, ніж у Радянському Союзі?

Іван Марчук: Радянський Союз мав когорту художників, яким давав роботу. Але це заробітчани були. Кожне свято – травневе, жовтневе – давало багато їм роботи. Я тим не займався ніколи.

А нині повна абсолютна свобода настала. Але творити себе заважає комерція, бо гроші – то велика спокуса. Кожному треба жити. І тому він або не може, або не хоче працювати на ниві високого мистецтва, а дивиться, яка кон'юнктура, куди вітер дує. Але в нас навіть ця кон'юнктура не така поширена, бо в нас нема індустрії мистецької, нема бізнесу того.

Чим відрізняється життя художника в Америці від життя українського митця?

Іван Марчук: Наші художники не хочуть працювати в ресторані і там мити посуду. В Америці навіть таке будуть робити. Бо там треба жити. Там немає роботи, якої хто би цурався. А у нас художник щось намазав і хоче, щоб за це відразу платили.

Чи важко Вам далось рішення емігрувати до Австралії?

Іван Марчук: В Києві я був заборонений, ніде мене не виставляли. Так, по коридорах: спілка письменників, композиторів, бібліотека медичної літератури в клініці Амосова, інститут фізики на Святошино. Починаючи з 75-го року мене все непокоїла одна думка: як втекти з цього пекла. Я хотів з п’ятого поверху кинутись, коли мене взяли раз. То були дуже страшні періоди в житті.

А коли молодим бунтували Ви могли уявити, що ця система рухне?

Іван Марчук: Ні, я думав, що це пекло буде вічно існувати. Тільки з появою Горбачова я побачив, що сходить сонце. Горбачов – це людина номер один ХХ століття. Він зробив найбільше для свободи нашої і всіх народів.

Часто Ви стверджуєте, що нема країни, нема народу. Яка головна хвороба українського суспільства?

Іван Марчук: Українці – самі ліниві люди. Вони хочуть щоб їм манна небесна в руки впала. І народ чекає подарунка від влади. А влада здирає останню шкуру з людей. Бо розуміє, що вона не вічна.

Україна – багата країна, і є з чого здирати. То люди бідні, а країна багата. І ще довго вона буде такою. Поки, як каже Шевченко, «її окраденою збудять».

З іншого боку, найбільший недолік – це чорна заздрість. Українці не люблять Україну, ту землю і ту державу. Вони не люблять себе. Над Україною панує діра озонова, наповнена злістю, ненавистю, заздрістю чорною і страшенною ворожнечею. Люди цим дихають повітрям і стають з кожним днем все жорстокіші.

Найбільше зло в тій державі, якщо перейти на політичну лінію – це українські вожді і українські партії. Всі вожді ненавидять Україну.

Іване Степановичу, ви виросли в селі і майже всі Ваші пейзажі – це пейзажі села. Зараз молодь масово тікає з села, їде з міст. Що треба зробити, щоб українське село процвітало? Чи можна сказати що українське село зараз вимирає?

Іван Марчук: Абсолютно точно. В селі немає ніякої інфраструктури. Інтересу – ніякого, окрім чарки. Город треба обробити. З землею не знають, що робити. Земля пустує. І держава все робить, щоб люди швидше вимерли. Це політика така. Перший крок до вимирання села – відкрили брамку. Сім мільйонів у нас вже працюють за кордоном. Слава Богу. Це добре. Але ж ви поїдьте на Західну Україну – чоловіки, крім корови жінки не мають. Є села, де одні чоловіки. Бо переважно жіноча робота за кордоном. Жінка завжди знайде собі там роботу. Вони всі плачуть за Україною. Але матеріально бажають жити там. Чекають доки тут погода зміниться.

Що для Вас є Бог? Ви релігійна людина?

Іван Марчук: Бог – це не релігійна інстанція. Це Добро і Любов. Це попи присвоїли Бога. Де знаходиться Бог? На небі? Нема його на небі. Він знаходиться в серці кожної людини. І кожен вчинок людини диригує Бог. Якщо ви злочинець, якщо ви витворяєте всякі гадості про вас що люди кажуть: у вас Бога нема в серці. Мудро кажуть.

А який для Вас найтяжчий гріх, порок?

Іван Марчук: Підлість. Навіть найменша підлість, то саме страшне. Другий порок – непунктуальність. Та то не порівняти до підлості. Але коли ти живеш по секундам і маєш десь когось чекати, а хтось не зробить чи не прийде – це страшне. Як до мене хтось має прийти, я за півгодини кладу пензель. І чекаю.

Фото Анастасії Іванової