Юрко Iздрик: «Я не знаю, як змінити світ на краще, але потроху вчуся змінювати на краще себе»

Після виходу двох останніх збірок поезій («Після прози» та «Ab out») ви сказали, що на певний час відмовляєтесь співпрацювати з видавцями, тому що вас задовольняє формат Facebook  та LiveJournal. Чи не думали ви над ідеєю відродити журнал «Четвер», але в електронному варіанті?

Юрко Iздрик: Ну, про видавництва я говорив і раніше, що не бачу великого сенсу в співпраці з ними, коли можу самотужки робити, наприклад, електронні книжки і викладати їх у вільний доступ – позаяк видавництва однаково не платять мені за тексти, а лише за верстку і дизайн. В більшості випадків особисто для мене видавництво є зайвою ланкою в комунікації з читачами. Проте це не категорична відмова, бо коли видавець сам виступає ініціатором, пропонує карт-бланш на упорядкування й оформлення збірки, гарантує якість і безпроблемність у взаєминах, то, звісно, я погоджуюся – чому б і ні. Читачі паперових книжок – найадекватніша публіка.

Стосовно ж «Четверга», то за 20 років я просто вичерпав власний редакторський ресурс: мені вже й несила, і не цікаво займатися літературним журналом – а передати бренд у надійні руки якось не вдалося. Можливо, ще з'явиться нагода. «Четвер», як то кажуть, – не закритий гештальт.

В одному з інтерв’ю за 2012 рік ви говорили, що вже не дочекаєтесь, коли в цій країні буде добре жити, тому вам все одно. А от після останніх подій зими і тих, що відбуваються зараз ваша думка змінилася? Можливо, все ж дочекаєтесь змін на краще?

Юрко Iздрик: В певному сенсі ці зміни вже відбулися – в гною і крові, болісно й драматично в країні почало все ж народжуватися громадянське суспільство. Дихати стало легше, але краще жити – ні. Радше, навпаки. І навряд чи це станеться найближчим часом. З'явилася чергова надія, проте перспектива кращого, достойнішого й комфортнішого життя в цьому соціумі не стала ближчою. Тому як соціопат я й далі займаюся покращенням (даруйте за слово-мем) особистого життя, бо жити надіями в моєму віці якось смішно. Інша справа, що покращення в моєму розумінні майже ніяк не пов'язано із матеріальними, побутовими чи кар'єрними інтересами. Я поділяю  думку, що людина народжується для радості, а радість, на відміну від щастя, – це не емоція, а усвідомлений стан стійкої рівноваги й уміння бачити красу й гармонію довкола - навіть в умовах тотальної дисгармонії  і торжества потворності. Краса, як казав підсліпуватий Борхес, підстерігає нас на кожному кроці. І мав рацію. Тому я не чекаю ліпшого життя, а намагаюся налаштовувати власну оптику і хід думок так, аби не розчаровуватися в цьому світі, а приймати його таким, яким він є, відловлюючи в той же час усі доступні кайфи. Я не знаю, як змінити світ на краще, але потроху вчуся змінювати на краще себе.

Ви абсолютно не цікавитесь політикою і уникаєте говорити на цю тему. Чому? Вважаєте, що письменник має займатися писанням, а не розводитися про політику?

Юрко Iздрик: Письменники бувають різні. У кожного своє бачення, як і з якою метою оперувати словом. Багато хто дотримується думки, що «поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан». Я ж вважаю, що нікому й нічого не зобов'язаний і намагаюся робити лише те, що мене цікавить і приносить задоволення. Писання – лише одна з багатьох таких речей. Тому я й не ідентифікую себе як письменник. Письменник у посполитому розумінні – соціальна функція. А для мене література – приватна справа, феноменальна гра, в якій можна почуватися вільним аж такою мірою, як це лише можливо для людини. Натомість політика – та сфера діяльності, яка мене абсолютно не цікавить, бо всі політики – певний психотип, який видається мені вкрай непривабливим. Мені нудно, неприємно і шкода часу спостерігати за цими людьми, обговорювати їхні дії, чи намагатися зрозуміти їхні справжні мотиви. Ну, скажімо, якби я був ентомологом-аматором, як Набоков, можливо, мені було б цікаво спостерігати за життям тарганів. Але це не моє хоббі. До того ж політика – це якраз та сфера буття, де я за найбільшого бажання не знаходжу обіцяної Борхесом краси, тому для мене вона цілком позбавлена сенсу.

DrumТИатр користується популярністю серед молоді. Як виникла ідея поєднати музику, візуальне мистецтво та поезію? Який у вас гастрольний план на цей рік? 

Юрко Iздрик: Ідея народилася, коли ми познайомилися з Грицьком Семенчуком, і виявилося, що наші літературно-музичні можливості і вподобання можна поєднати у спільному сценічному просторі. Це, можливо, не так мистецький проект, як спосіб перебувати  разом, ділитися один із одним власними знахідками, ідеями, влаштовувати спільні репрезентації своїх творчих здобутків, разом комунікувати з аудиторією, разом генерувати енергетику. Ми живемо в різних містах, рідко бачимось, і робити музику – для нас своєрідний спосіб дружити. Ми так дружимо. Ми не є музичним гуртом у звичному розумінні. У нас цілком (!) відсутні репетиції  – це навіть задекларовано в нашому портфоліо – відповідно, й гастрольних планів нема. Граємо спорадично, коли запрошують на фестивалі, чи в клуби, чи на квартирники тощо. Особисто для мене сценічні виступи з drumТИатром – такий самий спосіб отримувати радість від життя, як і писання віршів чи малювання, чи догляд за рослинами, чи любов.

Наскільки для письменника є важливим імідж, стиль, якась цікава життєва історія і образ?

Юрко Iздрик: Ну, стиль, на мою думку взагалі важливий, незалежно від того, чим людина займається. Стиль – це спосіб, в який людина репрезентує себе перед іншими. Це певне відображення її внутрішньої сутності. «Людина – це стиль», – пригадуєте? А імідж – незалежно від того, чи створюєте ви його продумано, чи виникає він сам по собі як сума проекцій зовнішніх спостерігачів – це, радше соціальне маркування, своєрідна візитівка людини, що може дуже по-різному корелювати з її внутрішніми, імманентними якостями. Особисто для мене забави зі стилем і з іміджем – також різновид комунікації, а ще – спосіб знаходити «своїх». Історій тут могло би бути безліч, але найкраще звернути увагу на тваринний світ, де, здавалося б, ані про стиль, ні про імідж говорити не доводиться, а однак подивіться, як комунікують між собою тварини – і в межах одного виду, і в рамках цілої екосистеми, – і багато чого про стиль та імідж у людському житті можна буде зрозуміти наочніше.

Чи можливо, щоб про Iздрика колись зняли біографічний фільм? Який жанр був би більш доречний: комедія, драма, фарс?

Юрко Iздрик: Та не приведи Господи, щоби до цього колись дійшло! Та й крім ексцентричної комедії з П'єром Рішаром у головній ролі мені важко уявити, що це могло б бути. В кожному разі, якби це, не дай Боже сталося, то заповідь моя одна: тільки комедія, тільки хардкор!

Ви досить різностороння людина: отримали технічну освіту, видавали літературний журнал, зараз – пишете прозу та вірші і виступаєте з власним гуртом. Чи маєте бажання реалізувати себе ще в якійсь сфері?

Юрко Iздрик: Я люблю кіно (попри те, що не бажав би про себе байопіка). Залюбки спробував би себе в якомусь кінопроекті. Проте цілковито позбавлений режисерських і операторських здібностей. Акторство? Можливо. Свого часу я навіть знімався в кліпі (як персонаж) і в якомусь незавершеному артхаузі. Не знаю. Не виключено, що повернуся й до театру (в мене був кількарічний період співпраці з Чернігівським молодіжним), хоча театру, на відміну від кіно, й не люблю. Часами думаю про якийсь синтетичний проект, де слово, музика і пластика співіснували б у якомусь перформативному просторі. Можливо, колись спробуємо щось таке з drumТИатром – як-не-як «театр», хай у спотвореній формі в нашій назві присутній.

Вас постійно називають «гуру» сучасної української літератури. Як ви оцінюєте сучасний літературний процес? Чи може українська література вийти на рівень всесвітньо відомої, як наприклад, американська, британська чи французька?

Юрко Iздрик: Про літературний процес сказати нічого не можу – відколи перестав займатися «Четвергом», моя компетентність у цій сфері впала до нуля. А шанси української літератури по-справжньому вийти на міжнародну арену існують і в зв'язку із останніми подіями в країні та зростанням інтересу до нас міжнародної спільноти, вони лише зростають. Це як з успішною кар'єрою – багато в чому справа випадку. За часів моєї молодості ніхто не цікавився азійським кінематографом – його просто не існувало в масовій свідомості. Сьогодні азійський кінематограф багато в чому цікавіший і яскравіший від західного. Подібне ж і з літературою. Корпус української літератури вже містить достатню кількість якісних творів, які потенційно могли б мати попит в іноземного читача. Із зростанням рейтингу бренду «Україна» цей попит на національну літературу може виникнути.

Чи залишається у Вас потреба читати чужі твори? Що зараз читаєте?

Юрко Iздрик: Щоразу менша. Здебільшого перечитую улюблене. З нового – читаю хіба твори друзів, та й то нечасто, переважно в мережі. Друзі самі по собі цікавіші і важливіші за те, що вони пишуть.

Яку музику слухаєте?

Юрко Iздрик: І майже перестав слухати музику. Дуже рідко переслуховую щось із улюбленого (його, улюбленого, багато, страшенно різного – від класики до найпослідущої попси). А суто «професійно» намагаюся відслідковувати якісь нові тренди в сучасній музиці – тріп-хоп, хіп-хоп, реп, електроніка, ембіент, альтернатива, індастріел – усі ці маркери нині вже, практично, нічого не означають, але, насправді, завдяки інтернету, маємо доступ до більшості новинок і можна лише захоплюватися, скільки якісного цікавого продукту щодня з'являється в різних куточках світу в найрізноманітніших стилях і жанрах, а при нагоді і чогось повчитися в інших. І це стосується не лише музики. Воістину в світі стільки прекрасного, що гріх і дурість бачити лише його потворні сторони.

Як на вашу думку, українiзацiя України йде успішно? 

Юрко Iздрик: Я не знаю, що таке українізація України. Якщо її показником є те, скільки людей самі для себе визначилися: «я – українець», то, безумовно, – так.

Бесіду вела Валерія Пампуха