Злюки бобри, борсуки та єдинороги: шеврони українських військових

Нашивки на рукавах військових можуть розповісти про них набагато більше, ніж просто вказати на приналежність до певного полку чи батальйону. Зібрали нетривіальні шеврони української армії та пояснюємо, звідки на них взялися і що означають галки, морські коники та дракони.
Нашивки на формі військових — шеврони й нарукавні знаки — часто плутають. ЗСУ розробляє і затверджує нарукавний знак у формі щита: він головний та офіційний. Шеврон — це вже додаток, тобто також нашивка (з двох смужок V-подібної форми), яка містить уточнюючу інформацію про певні категорії військовослужбовців. Так, у ЗС України шеврони є лише в сержантського складу, і носять їх на погонах. За їхньою кількістю розпізнають звання — молодший сержант, сержант та старший сержант. Але назва «шеврон» більше прижилася, тож її часто використовують для позначення будь-якої нашивки.
Військові нарукавні знаки з’явилися лише у XIX столітті. До цього військову частину впізнавали за кольором форми, яка була досить яскравою — червоною, синьою, зеленою. Але озброєння розвивалося, і згодом поцілити у солдата можна було вже з більшої відстані, тому форму почали робити захисного кольору (хакі).
Тож одна з основних функцій нашивок — відрізнити своїх від чужих на відстані. Через це в нарукавному знаку використовують не більше чотирьох кольорів та не більше чотирьох знаків чи символів — щоб не складно було роздивитися нашивку неозброєним оком. Інформація на такому знаку вказує на приналежність до певного формування (підрозділу, військової частини, з’єднання) і розповідає про його призначення та особливості діяльності (сухопутні війська, повітряні сили, морська піхота).
Плутанина з термінами «шеврон» та «нарукавний знак» почалася після революції 1917 року. Біла гвардія для ідентифікації різних угруповань своєї армії використовувала саме шеврони у класичному розумінні — косі нашивки різних кольорів, і це були її єдині розпізнавальні знаки. Згодом, коли армія почала застосовувати для розрізнення вже нарукавні знаки, їх теж за звичкою продовжили називати шевронами.
Після проголошення незалежності українська армія відмовилася від радянських нарукавних знаків і стала створювати власні. Нові емблеми мали бути ближчими до європейських зразків, але чітких вказівок, що та як зображати, не існувало аж до 2018-го. І лише останні роки при розробці емблем українські військові керуються офіційними «Методичними рекомендаціями щодо окремих питань розвитку і впровадження військової символіки у ЗСУ».
Методичка забороняє зображати на військових нашивках ікони або інші релігійні символи. Не дозволяється також поєднувати в одній композиції зразки озброєння і військової техніки різних історичних періодів — як «джавелін» із шаблею, наприклад. Не затвердять портрет відомого діяча і не дозволять написати його ім’я, навіть якщо на честь нього названо підрозділ. На нарукавних знаках у принципі не рекомендують розміщувати написи — краще окремою нашивкою. Емблеми розробляють у двох варіантах: у захисних кольорах до польового однострою та повноколірний для всіх інших випадків.
Але крім офіційних нарукавних знаків існують неофіційні, які за звичкою теж називають шевронами, або moral patches. Ці неформальні нашивки свідчать у першу чергу про почуття гумору їхніх власників. Військові можуть носити такі патчі лише в польових умовах, а в місцях постійної дислокації, тобто на території військових частин, вони заборонені.
Розповідаємо детальніше про деякі як офіційні нарукавні знаки, так і патчі для своїх.

Українські бойові відьми. На початку війни Ріна Старчеус, айтішниця та мотогонщиця, відправила двох дітей та інших членів родини на захід України, а сама вступила до ТрО. Військову уніформу вона доповнила штучними ельфійськими вухами та квітчастими хустками, пов’язаними на манер арафатки. Пізніше її стиль перейняли інші волонтерки. Так з’явився неофіційний загін українських бойових відьом, а пізніше і їхній нарукавний знак, проєкт якого розробив український дизайнер Андрій Єрмоленко.