Моя фортеця: як киянин збудував власний бункер

Жителі приватного сектору нерідко зовсім незахищені під час обстрілів — вони не мають поруч укриттів чи станцій метро. Тому Кирило Барашков і вирішив побудувати сховище для своєї родини. Кирилу 43 роки, він адвокат, з початку повномасштабного вторгнення також волонтерить. Після масованої атаки 10 жовтня, коли російські ракети прилетіли на Володимирську, в парк Шевченка та під скляний міст у Києві, Кирило і взявся побудувати бункер біля свого дому.
— Ми з родиною живемо у приватному секторі, тут немає жодних підземних укриттів, як у спальних районах чи в центрі міста. Тому я вирішив побудувати власний бункер для себе і наших сусідів прямо на вулиці.
Його проєктував виконроб, мій старий знайомий. Він довго воював, допоки його не комісували через поранення. Бункер він споруджував зі знанням справи. Конструкція зовсім проста: це одне приміщення на дванадцять квадратних метрів і підсобка на три метри. Вони опущені на п’ять метрів під землею — викопували екскаватором. Згори — два метри армованого бетону. Стіни обшиті вагонкою і дерев’яними панелями.
Усередині я облаштував приміщення так, щоб було максимально затишно, тепло, аби тут могли сидіти діти. Поставив м’який диван, кушетку, стільці. Коли родина у від’їзді, я спускаюся сюди ночувати, щоб уже не бігати під час тривог. Спиться як у барокамері: ні світла, ні звуків. І спокійно.
Для тепла встановив камін. Він безпечний, це сучасний закритий камін зі скляними дверцятами. Вентиляція зроблена як належить, йде двома шляхами: чисте повітря надходить одним, а іншим — виводяться продукти згоряння. Є запас питної води і маленький біотуалет — людям має бути комфортно, коли вони знаходяться у бункері протягом тривалого часу.
Будувати його я почав у жовтні, під час активних атак на Київщину, а завершив у грудні. Працювало четверо людей. Хотілося ще швидше, бо в мене вагітна дружина і двоє дітей — було страшно за їхнє життя. Затримки у будівництві ставалися тільки через погоду. Довелося це робити у холод — північні «друзі» не лишили нам іншого вибору.
Бункер може вмістити до 15 людей. Я зробив кодовані двері й розіслав код усім сусідам — у нас є свій чат, — тож вони приходять сюди, коли хочуть. Звичайно, не всі спускаються в укриття, та людей просто гріє думка, що їм є куди йти. У нас свого роду закрите ком’юніті, тож місцеві відреагували на цей проєкт максимально позитивно. Я часто бував у Ізраїлі і знаю, що там укриття у житлі взагалі обов’язкові. У будь-якому випадку бункер був створений як об’єкт соціальної інфраструктури.
Жодні документи я не оформлював; якби я це робив, то досі не зробив би його. Ділянка знаходиться у приватній власності, тож я маю право на таке будівництво — моя територія. А якщо в когось є претензії, нехай прийде і розкаже, що я під час війни не можу облаштувати бункер для людей.
Загалом будівництво коштувало 20 тисяч доларів. На безпеці не можна економити, це зараз найважливіше. Вважаю, що таке укриття — об’єктивна необхідність. Я постійно дивуюся: в нас люди під час війни купують авто по 30-40 тисяч доларів, роблять ремонти. А отак скинутися вп’ятьох, наприклад, на один бункер — безпечне місце, куди можна спускати своїх дітей, — так ні. Про інші випадки, коли хтось так само збудував собі бункер, я не чув.
Я не взяв ані копійки в інших мешканців вулиць, у мене є можливість — я зробив. А вже коли війна закінчиться, влаштую тут чоловічий клуб, будемо відпочивати з сусідами. Дружина не проти.
Фото: Михайло Палінчак, спеціально для Bird in Flight