Після виходу Києва з червоної зони відкрилися для відвідувачів ресторани та торгові центри. Також у центр столиці повернулася молодь та музиканти. Справжнім магнітом стали тюльпани, які розквітли на Майдані Незалежності та біля мерії. Фото: Вікторія Бабич-Вепрєва, Борис Корпусенко, «Вечірній Київ»

Одного дня львівська фотографка Яна Сідач проходила повз Приміський вокзал Львова та звернула увагу на кафе, що працює там уже років тридцять. Заклад давно обіцяють знести, але кафе «Кафе» продовжує існувати наперекір усьому — часу, змінам, обставинам. Яна почала заходити туди та знайомитися з відвідувачами — як постійними, так і тими, хто забігає до кафе перед електричкою на «сто грам». — Після ремонту Головного залізничного вокзалу планується ремонт Приміського вокзалу, і прохід, де розташоване кафе, мають перетворити на торгово-розважальний центр. Заклад доживає останні дні, його багатолітня історія завершується, а з нею підуть і постійні клієнти з різними характерами — вся ця строката ковдра певного прошарку суспільства з конкретної епохи. Коли я вперше зайшла до «Кафе», то одразу звернула увагу на продавчиню — щиру та привітну. І чим більше я проводила там часу, тим більше мені подобалася пані Галина. Через місцезнаходження закладу та його аудиторію ця жінка стикається з конфліктними ситуаціями, навіть бійками, та попри все їй вдається залишитися делікатною, ввічливою та стриманою. Інколи за розмовами я дивувалася широті та сміливості її поглядів, а говорили ми про дуже різні речі. Багато відвідувачів «Кафе» приходять саме до неї, бо її тут люблять. Перед тим як перейти сюди, пані Галина 25 років пропрацювала в кафе «Експрес», що за рогом вокзалу. За спеціальністю вона технолог харчового виробництва, тож знає все про цю справу. Перед Новим роком пані Галина сама прикрашала «Кафе» гірляндами, ставила ялинку, бо хотіла створити затишок. «Так приємно, коли приходять люди, говорять із тобою та не хочуть нікуди йти. Я відчуваю їхню радість, і від цього мені теж стає дуже добре», — зізнається вона. Відвідувачі ж «Кафе» спочатку ставилися до мене сторожко. Мені потрібно було заслужити їхню довіру, вписатися в тутешній простір, зробити щось таке, щоб стати своєю: їсти і пити те, що й усі, слухати і чути їхні історії, розповідати про себе, просто бути тут і зараз. Тільки так я отримала взаємність — щире спілкування і добре ставлення. Люди тут зазвичай шукають компанію, але іноді до кафе заходять і випадкові відвідувачі, які в очікуванні своєї електрички їдять чанахи та п’ють «сто грам». Якось один чоловік приніс до кафе свого кота, а потім бігав по ганчірку, щоб протерти стіл, де той кіт став лапками. Мене часто вражало, як люди з іншого виміру — того, що зазвичай вважається гіршим, — дивували своєю чуйністю і порядністю. Тут моральна система переверталася з ніг на голову: ті, на кого суспільство вішає ярлики, виявлялися в деяких ситуаціях більшими людьми, аніж решта. Ще запамятався чоловік, який приходив до кафе майже кожного дня, сідав за столиком біля вікна і завжди замовляв 70 грамів горілки та 30 грамів води. Сидів хвилин п’ятнадцять, слухав інших, сам нічого ніколи не говорив і виходив. Також у кафе інколи буває ромка Рада, з якою пані Галина познайомилася ще 25 років тому. Відтоді Рада вже народила стільки дітей, що продавчиня перестала запам’ятовувати їхні імена, але останнього сина точно звуть Чак Норріс. А нещодавно до кафе зайшла муніципальна поліція з вимогою зробити позначки для дотримання соціальної дистанції. Так тут з’явилася одна чорна стрічка на все «Кафе».

Хотя инстаграм завален снимками с курортов, многие решили не рисковать, пока эпидемия не стихнет. Для тех, кто отдыхает дома, участники группы «Украинская уличная фотография» достали летние снимки разных лет. Адаптивный карантин в Украине продлили до 31 августа. В частности, все еще закрыты учебные заведения и запрещены массовые мероприятия на 200 и больше человек. Спортивные соревнования можно проводить только без зрителей и с разрешения международных организаций.

Украинский фотограф Паша Тищенко снимает улицу под влиянием внутренних импульсов, которые он не может выразить словами. Несмотря на техническую несовершенность, его снимки — честные и наивные — странным образом очень точно отображают действительность.Паша Тищенко фотограф из Чернигова, живет в Киеве. — Фотографией я занимаюсь с сознательного возраста. Вернее, она занимается мной, отчасти формируя мою личность. Я не считаю свою эстетику суровой — наоборот, мне она кажется весьма гармоничной и милой. Мои работы сделаны «неаккуратно». Это не специально — просто от отсутствия образования. Снимая на улице, я не разговариваю с героями. Иногда меня в ответ оскорбляют, но я просто это игнорирую. Несмотря на деликатность тем, я не вижу моральной дилеммы в том, как фотографирую людей: искусство первоначальнее любой морали. К своим героям я отношусь очень тепло. Если кого-то встречаю потом, радуюсь, будто увидел родственника или школьного учителя. Мне трудно сформулировать причины и темы моего творчества. Я и занимаюсь-то им, чтобы выразить идею точнее, чем получается словами. Это процесс, завязанный на подсознании, и если я облеку в слова то, чем руководствуюсь, получится испорченный телефон. Мне трудно говорить от своего «я», так как я чувствую его непостоянство. Вместо «я» представляю какую-то игру атомов, некую постоянно продолжающуюся реакцию. Творчество — одна из ее форм. На самом деле моя цель — чтобы мои снимки покупали олигархи и вешали у себя в кабинетах.

200 фотографій, відібраних у шортліст цьогорічного конкурсу "Портрет людства" ‎‎(Portrait of Humanity) і знятих ще до карантинних обмежень, прагнуть довести, що ‎спільного між нами більше, ніж відмінного.‎ Ці фото увійшли до альбомому видавництва Hoxton Mini Press.‎ У вересні 100 фотографій-переможців демонструватимуться у багатьох країнах ‎світу, а також - уперше в історії - за 34 тисячі кілометрів від землі, завдяки ‎співпраці з фірмою Sent Into Space.‎ Цього року у фотоконкурсі, який проводиться компанією 1854 Media, взяли участь ‎представники 36 країн.

Фотограф и путешественник Дмитрий Дятлов: «У каждого из нас своя Грузия. Кто-то отдыхал на море в Батуми, кто-то катался на лыжах в Гудаури или штурмовал снежные вершины Кавказа, кто-то гулял по старому Тбилиси и поражался контрасту прошлого и настоящего, столкнувшихся в этом удивительном городе. А кто-то знает Грузию только по фильму «Мимино», но все равно относится к ней с теплом и нежностью. Почему-то, к этой стране в принципе нельзя относиться иначе, как нельзя не любить грузинскую кухню. Мне посчастливилось побывать в Грузии несколько раз - в разных районах, в разное время года. Конечно, самыми запоминающимися были горные походы: попытки взойти на зимний Казбек с падением в трещину, путешествие в невероятную Сванетию - затерянный во времени и пространстве мир, куда обязательно надо обязательно вернуться. В этом репортаже собраны фото, сделанные в разные годы в разных регионах Грузии. Это моя личная история любви к этой удивительной стране, и мне хотелось бы, чтобы она вдохновила вас на знакомство с ней. Выбирайте формат путешествия, который вам ближе и приятнее - благо, их там огромное множество! Открывайте для себя Грузию, тем более, что этим пост-карантинным летом она явно будет доступнее других стран».

День вишиванки – це неформальне свято, започатковане протягом останнього десятиріччя, свідомо призначене на будній день – третій четвер травня – і не прив’язане до жодного державного чи релігійного свята, щоб засвідчити, що вишиванка – це не лише атрибут свята, а й повсякденний елемент життя українців. Попри пандемію і холодну погоду кияни не зраджують святу.

Житловий масив Троєщина (Деснянський район столиці) з населенням понад 300 000 людей жартівливо відомий на всю Україну мемом «Життя дало тріщину, їду на Троєщину». Фоторепортаж про те, як живуть і чим займаються його жителі під час карантину. Людей на вулицях житлового масиву – дійсно незвично мало. Майже всі сидять вдома, бо ж – карантин. Аби «зловити» момент для фотографії, довелося багато ходити та довго чекати. Район складається переважно з багатоповерхівок. Зелені мало, та, яка є, низька. Дерева ще не встигли вирости. Весна. Тепло. Але квіт і тих небагаточисельних на подвір'ях вишень, черешень та бузку, жителі масиву змушені спостерігати з вікон та балконів висоток. Люди виходять з квартир в основному по справах. В магазин, в аптеку, вигуляти собак. Хтось, звісно, і просто гуляє, але таких набагато менше. Під час карантину комунальні служби працюють. На вулицях чисто. Біля озера на проспекті Романа Шухевича будували парк. Біля одного з будинків зустрічаю Марію Іванівну, яка поливає свій «город» під балконом. Мешкає вона на першому поверсі. – Поливаєте? Жінка бачить, що я фотографую. – Та зараз ще нема що фотографувати. От зацвітуть півники, тоді приходьте. – Самі все посадили? – Так. Але ж тут біда. Тут пісок, а землі не возять. Сама нагорнула і посадила. – А скільки ж вам років і як вам карантин? – Без одного вісімдесят. Сиджу вдома, оце лише під балкон у садок виходжу. Біля смітника порпаються безхатченки. Один з них підозріло дивиться на мене та на камеру. Махаю йому рукою (меседж: «Я з миром»). Він обережно махає мені у відповідь. Порозумілися. Територіального конфлікту не буде:)  У підвалі однієї з багатоповерхівок розташований пункт прийому вторсировини. Їм працювати у карантин дозволено. Біля входу сидить жінка. Перекур. – Добрий день! Як вас звати? – Мене звати «Тайна» (сміється – ред.).  – Що, люди здають потроху? – А куди ж їм дітися? Жити ж за щось треба. Біля іншої висотки зустрічаю літню жінку, яка ходить з ходунками територією школи. Побачивши вишню, вона підійшла та понюхала квіт. Розговорилися. Розповіла, що дуже скрутно економічно, але «якось воно та й буде». Громадський транспорт курсує за карантинними правилами (без спецперепусток не можна), тож люди районом пересуваються пішки, велосипедами, а молодь ще й модерновими видами транспорту – сігвеями, скейтами, гіроскутерами. Молоді та дітей дійсно небагато, більшість на вулиці – дорослі та літні. Трішки більше людей видно біля магазинів та аптек. Парковки забиті автомобілями. Їхати теж особливо нікуди. Все у місті та навколо зачинено на карантин. Далі по району ситуація така ж. Людей на вулицях мало, хоча весна і тепло. Між будинками вулиці Радунської розговорився із жінками, які вигулюють собак. – Як воно на карантині? Світлана: Оце вони (собаки) і вигулюють нас. Якби не вони, то й не гуляли б. – А як економічно? – Я вдома через карантин, чоловік працює. Якось витягнемо. Менше купуємо. А от старих людей шкода. Їм гірше. На «районі» – досить багато безпритульних тварин. Хоча всі вони виглядають дуже вгодованими. І мисочки під будинками заповнені вщент. Карантин для них – благо, бо більше уваги і їжі. Треба сказати, що весняні вітри досить сильні на Троєщині, особливо коли дмуть з відкритого простору – зі сторони Дніпра. Між будинками Віктор лагодить свого бувалого «Жигуля». – Що у вас? – Та ось, зараз повітря спущу з гальмівної і додому. Машина потрібна. Маю знайому жінку, яка хвора на рак. Її треба возити у Інститут раку. – А як економічно у вас? – Погано. Грошей вже нема. А без грошей зараз хоч вмирай... Багато поліції (як у перші дні запровадження карантину) на масиві я не помітив. Піших взагалі за пів дня не бачив. Патрулі на машинах зустрів тричі. Багато людей навіть на вулиці прогулюються з телефоном. Через зупинку громадського транспорту зустрітися «фізично» важко, тож лишається голосове та віртуальне спілкування. На спортмайданчиках та у парках пусто. Хоча, звісно, окремі порушники правил карантину зустрічаються. Довго спостерігав, як хлопець наодинці тренувався з м'ячем. Вмотивований. За однією монотонною вправою він провів пів години. На вулиці архітектора Ніколаєва зустрів літнього чоловіка у масці, в захисних окулярах та з кумедною полосатою патичкою. Дядько ласував щойно купленими крабовими паличками. Розговорилися. Василю – вісімдесят. Каже, що «ще молодий». Чоловік добирався додому після невдалого візиту у поліклініку. За останні роки переніс дві важкі операції на серці і потрібен був рецепт на ліки. Його лікар захворів, а інший був зайнятий, тож просидівши три години у лікарні, він так і пішов додому без рецепту. «Зараз усе електронне. Листи. Черги. Мені то важко усе. В транспорт не пускають. Посвідчення вимагають. А в мене нема. Дуже незручно добиратися», – каже чоловік. І бідкається, як його дістатися додому. Пропоную підвезти. Чоловік залюбки погоджується. Дорогою дуже дякував. Історію хвороби, завтовшки з добру енциклопедію, показував. Веселий. Не хворійте, пане Василю! Їду з Троєщини. На виїзді, дорогою до Північного мосту, розташований великий ТРЦ «SkyMall» з безліччю магазинів одягу, кінотеатром та парком розваг. Теж зачинений на час карантину. Працює лише продуктовий супермаркет. Дуже незвично бачити абсолютно порожній паркінг, який зазвичай вщент забитий автомобілями покупців та охочих до ТРЦшних розваг. Треба зазначити, що трафік на дорогах столиці, незважаючи на карантин, досить щільний. Заторів немає, але в «тягнучках» стояв багатенько. У парку «Муромець», що між Дніпром та річкою Десенка, теж пусто. Усі розваги зачинені. Людей майже немає. На березі Дніпра було лише два рибалки. Не клювало (питав). Просто сиділи. Та берегом гуляла подружня пара з донькою. А зазвичай тут набагато більше і рибалок, і людей, які гуляють. Як на цю пору року, води у Дніпрі надзвичайно мало. Навіть влітку, у посуху, її більше. Тож, на жаль, однією з наступних тем для фоторепортажів може стати черговий «катаклізм» нашого часу – «зневоднення» та посуха в Україні...Автор: Андрій Дубчак, фотограф і кореспондент «Радіо Свобода»

Фотограф Дмитрий Дятлов: «Если бы еще пару месяцев назад кто-то сказал, что в Киеве остановится метро, исчезнут маршрутки, закроются торговые центры и базары, а люди будут ходить в масках, ему бы вряд ли кто-то поверил. Но наступил апрель 2020, и мы все оказались в иной – несколько сюрреалистичной реальности. Пустой город нежится в лучах весеннего солнца и задыхается в дыму радиоактивных пожаров. Тревога витает в воздухе и материализуется в странных персонажах, возникающих неизвестно откуда. Люди обреченно носят респираторы, соблюдают дистанцию в очередях на вход в супермаркеты и покупают еду «на вынос» в специальных окошках. Сердобольные бомжи кормят бездомных котов, лишившихся довольства в условиях карантина. Гордые владельцы собак выгуливают своих питомцев с чувством превосходства над окружающими. Дети категорически не понимают, что, собственно, происходит вокруг – и просто радуются весне. А еще больше радуются ей оживающие после зимы деревья и распускающиеся цветы в опустевших садах и парках. В общем, весна этого високосного года дарит нам массу совершенно неожиданных и уникальных сюжетов».

Люди у всьому світі тримаються на соціальній дистанції один від одного, намагаючись запобігти поширенню коронавірусу СOVID-19