Батьки керівника Офісу Президента Андрія Єрмака мешкають у "хрущовці" на бульварі Дружби народів у Києві. Разом із батьками проживає і його брат Денис, йдеться у матеріалі видання "Бабель". "Квартира Єрмаків знаходиться в типовій хрущовці на бульварі Дружби народів. В ній разом із батьками мешкає Денис Єрмак. Журналісти тут ще не бували, але приходили силовики з обшуком. Батьки Єрмака зустрічають нас на порозі і одразу надівають маски", - розповіли журналісти про знайомство з батьками Єрмака. Брат Денис теж удома, але він спить у своїй кімнаті після крапельниць — їх, кажуть батьки, йому ставлять після контузії в АТО. Єрмак-старший — корінний киянин, його дружина — з Санкт-Петербурга, познайомилися у спільних знайомих, коли Марина Олександрівна на три дні приїхала до Києва. У 1971 році вони одружилися, тоді ж народився Андрій Єрмак, нинішній керівник ОП. Батько глави ОП, Борис Михайлович Єрмак наприкінці 1980-х обіймав високу посаду в посольстві СРСР в Афганістані, керував управлінням планування, підготовки і розподілу робітників і був там на хорошому рахунку. Простіше кажучи, управління відповідало за комплектування кадрами профтехучилищ. В Афганістані, куди Союз постачав багато техніки, потрібні були фахівці, щоб її обслуговувати. В Афганістан з батьками поїхав тільки Денис. Андрій, який тоді закінчував школу, залишився в Києві з бабусею. За даними видання, у квартирі Єрмаків є невеликий бар — пляшки для нього із закордонних поїздок привозить старший син. "На відміну від Єрмака батьки дуже розкуті, вони не бояться жартувати і називати речі своїми іменами", - поділитися журналісти своїми враженнями. Батько керівника ОП, якого у ЗМІ періодично звинувачують у співпраці з КДБ і Головним розвідувальним управлінням Росії, запевнив "Бабель", що "все це вигадки". У свою чергу, мама Єрмака розповіла журналістам, що син рідко навідує, а після початку роботи в ОП буває у них здебільшого ночами. "Я не люблю виставляти себе і сімʼю напоказ, але я вже втомився слухати цей бруд про тата з ФСБ і про щось іще. Ось, будь ласка, можете побачити, де вони живуть, як живуть — у Києві, в простій квартирі. Ось усе, що у них є. Я пишаюся своїми батьками", - підкреслив Андрій Єрмак. Наприкінці березня цього року народний депутат від фракції "Слуга народу" Гео Лерос опублікував серію відео, де людина, схожа на рідного брата керівника ОП Дениса Єрмака, проводить переговори про нібито працевлаштування за хабар на різні високі посади невідомих людей. Єрмак звернувся у зв’язку із оприлюдненим відео до Служби безпеки та Державного бюро розслідувань, оскільки, за його словами, йдеться про сплановану акцію і питання національної безпеки. ДБР відкрило провадження за заявою Єрмака. Фото: Бабель

Війна на Донбасі триває вже сьомий рік. За цей час у зоні бойових дій загинули щонайменше 4 305 солдатів і добровольців. Їх іменами називають вулиці та школи, на їх честь влаштовують забіги, відкривають меморіали та алеї пам’яті. Днем пам’яті захисників України стало 29 серпня. Ігор Єфімов створив проєкт «Обличчя пам’яті» про тих, хто залишився після, про рідних і близьких солдатів, які загинули на війні. Ігор Єфімов, фотограф, живе в Черкасах. Автор персональних і колективних виставок в Україні, Білорусі, Молдові, Росії, Узбекистані, Хорватії, Польщі, Естонії, Німеччині, Франції, Австрії, Бельгії. Співпрацював з ОБСЄ, результатом чого стала персональна виставка у Хофбурзі (Відень, Австрія). Переможець фестивалю вуличної фотографії Eastreet (Люблін, Польща). Лауреат премії «Прометей» Національної спілки журналістів України. — Ці проєкт і виставка присвячені родинам, які втратили своїх рідних чоловіків на війні. На знімках їхні дружини, батьки, діти. Усі вони сфотографовані у військовому кітелі. Він один для всіх як символ загальної для країни втрати, адже трагедія торкнулася і родичів, і друзів, і сусідів; це травма, яка об’єднує весь український народ. Військовий мундир також служить нагадуванням, що війна все ще триває. Разом з тим мені хотілося залишити місце надії та світлим спогадам, тому що життя все-таки продовжується. На кількох фотографіях присутні квіти, які в мистецтві уособлюють прекрасне, але водночас скороминуще життя. Зрізані квіти — як метафора перерваних життів, які дали нам можливість насолоджуватися світом і красою. Розмірковуючи про задум проєкту, я вирішив, що варто якось об’єднати всіх героїв зйомки, символічно поставити їх в рівне становище. Але так, щоб глядачі не відразу звернули увагу на кітель: головний акцент був зроблений на людину. Я вибирав з однотонних кітелів, непомітних, так і зупинився на парадній формі Збройних сил України. Пізніше з’ясувалося, що дістати такий кітель по-справжньому важко. Той, що на фото, я позичив у військкоматі. Пошуком героїв займалася волонтерська організація «Об’єднання жінок і матерів бійців — учасників АТО», за що їй велика подяка. Багато прізвищ я чув раніше, на честь воїнів уже названі вулиці в Черкасах, їх дійсно пам’ятають. Декого із загиблих знав особисто. Коли приходили героїні зйомки, часто я не відразу розумів, чия це родичка. Тільки з часом, у ході бесіди здогадувався, чия це мама, дружина, дочка. Усього відзняв близько тридцяти осіб. Я завжди цікавився і займався документальною фотографією. Торік у мене з’явилася студія, і я почав знімати людей у ній. У якийсь момент мені захотілося об’єднати студійну роботу з документальною фотографією, і мені здається, що проєкт вийшов на стику жанрів. Психологічно це була важка зйомка. Не хочеться порівнювати емоційну тяжкість, але мені і раніше доводилося робити складні в цьому плані проєкти. Це корисний струс і перевірка на людяність — вони допомагають переглянути пріоритети. У цій зйомці були і сльози, і щемливі історії. Іноді доводилося припиняти процес. Але всі учасники проєкту розуміли мету виставки, приуроченої до Дня пам’яті. Усі, хто прийшов на зйомку, хочуть, щоб їхніх рідних пам’ятали, щоб їх смерть не була марною. Тому вони і погодилися брати участь, ми всі разом були на одному боці.

Дороті і Вейн одружені вже 55 років, а разом – 57. Вейн вперше побачив Дороті в пабі і одразу зрозумів, що це та сама. "Я бачив, як Дороті танцює із своєю подругою. І я сказав другу, який був тоді зі мною: "Це дівчина, з якою я одружуся". І за 57 років... ми пережили кожну бурю разом", – сказав Вейн. Фотограф Суджата Сетія вирішила закарбувати кохання Дороті та Вейна, пише BoredPanda. Весільні наряди та хвилі на березі Індійського океану додали шарму знімкам.

Документальный фотограф Татьяна Корытина сняла пары, в которых один из партнеров старше более чем на десять лет и рассказала, с какими трудностями сталкиваются те, кто построил семью с человеком из другого поколения. Исследования показывают, что в среднем мужья старше жен на три года. Разновозрастные пары — то есть те, в которых разница в возрасте у партнеров составляет больше десяти лет, — часто сталкиваются с осуждением; причем женщин, живущих с мужчиной младше их, критикуют чаще. Общество всегда относилось к разновозрастным союзам с подозрением. Раньше было принято считать, что женщина, вышедшая замуж за человека существенно старше себя, рано останется вдовой; мужчины, взявшие в жены избранницу постарше, рискуют остаться без детей. Сегодня к этим опасениям добавляются этические: отношения, в которых кто-то из партнеров заметно моложе или находится в подчиненном положении, могут быть слишком неравными. Несмотря на все сложности, у некоторых разновозрастных супругов получается построить комфортные отношения. Татьяна Корытина познакомилась с несколькими такими парами. — Многие разновозрастные пары, которым я предложила участвовать в проекте, отказались: кто-то не любит фотографироваться, кому-то не нравился формат документальной съемки. Но были и те, кто стеснялся рассказывать о своей семье, — они часто сталкиваются с осуждением окружающих, поэтому не хотят выставлять отношения напоказ. Чаще всего против разновозрастного брака выступают родственники младшего партнера. Они переживают, что из-за возраста у мужа или жены начнутся проблемы со здоровьем; боятся, что у пары не будет детей или супруги не успеют вырастить их вместе. Кроме того, многие старшие партнеры развелись с ровесниками, а позже женились на ком-то помладше — это не часто встречает понимание. Общаясь с героями, я не чувствовала между ними разницы поколений. Зрелые люди дружат и заводят отношения с теми, кто разделяет их ценности и интересы. У меня много друзей разного возраста, и я не ощущаю дискомфорта, общаясь с ними.

Ал Лапковский — отмеченный наградами фотограф, а настоящее время работает в Европе. Такое описание даёт своему проекту Аль Лапковский: «В этой одежде, освещенной голубоватым светом, когда-то был человек». 7,5 часов в день. Столько времени современные дети проводят перед экранами каждый день. Подростки проводят до девяти часов только в соцсетях. Некоторые дети проводят в среднем 7,5 часов перед экранами каждый день. Всё верно — 7,5 часов. Это примерно столько же времени, сколько большинство взрослых проводят на работе каждый день. Подростки проводят до девяти часов в день только в соцсетях. Удивительно, но в среднем каждый человек тратит почти два часа (примерно 116 минут) на социальные сети каждый день, что означает 5 лет и 4 месяца, потраченных за всю жизнь. В настоящее время общее время, проведенное в социальных сетях, превосходит время, затраченное на еду и питье, общение и уход за собой. Осознание того, сколько времени средний человек на самом деле тратит на социальные сети, становится более четким, если сравнить цифру (пять лет и четыре месяца) с одним годом и тремя месяцами, которые мы проведем в течение всей жизни, общаясь с друзьями и семьей в реальной жизни. Мы исчезаем, перестаем существовать, погибаем. Мы не можем представить свою жизнь без синих экранов. Мы засыпаны новостями, обновлениями и статусами. У нас тысячи друзей, и все же мы одни. Мы полупрозрачны, потерялись в голубом свете бесполезной информации и фальшивого чувства принадлежности. Основная цель этого проекта — проиллюстрировать, как мы продолжаем разъединяться с окружающей нас реальностью в любой данный момент и вовлекаемся в то, что, возможно, реально, но не так важно и актуально сейчас; Как мы просто по привычке выбираем чаще смотреть на экран, а не оглядываться вокруг, писать кому-то вместо разговора с человеком, сидящим перед нами; Как наш разум становится глобальным в том смысле, что мы можем вступать в разговор с людьми, которых мы едва знаем, и в то же время игнорировать кого-то очень близкого и реального. Ал работает в самых разных областях и стирает границы между коммерческими изображениями и художественной фотографией. В своем стилистическом подходе Ал получил множество международных наград, в том числе первое место на конкурсе International Photography Awards (IPA) 2018 в категории «Профессиональная реклама/Самореклама» и первое место в категории «Профессиональное портфолио» в Токио. Начав свое фотографическое путешествие в Лондоне в 2003 году, Лапковский всегда был настроен на бесконечные фотографические эксперименты, бросал вызов традиционным представлениям о фотографии и предоставлял зрителю возможность визуализировать подсознание и высвободить силу воображения. «То, что происходит в мире, трудно не втянуть, по крайней мере, в свое искусство. Я не могу это игнорировать,» — говорит Лапковский.

Выйди замуж. Купи квартиру. Будь покладистой. Улыбайся. Соглашайся на секс. Рожай детей. Примерно так общество видит женское счастье и предназначение. Незамужняя 38-летняя фотограф Альбина Галеева примеряет на себя стереотипы счастливой жены, снимая открытки для мамы. В XXI веке от женщин и мужчин по-прежнему ожидают совершенно разного. Так, согласно недавнему опросу российского Левада-Центра, мужчина к 30 годам должен получить образование (65%), вступить в брак (56%), пройти службу в армии (55%) и сделать карьеру (52%). Завести детей для него не так важно (40%), а учиться готовить и вовсе необязательно (9%). С женщинами ситуация иная: по мнению общества, к 30 годам они должны в первую очередь вступить в брак (77%) и родить детей (75%). Важно получить образование (60%) и научиться готовить (52%). А вот успешной карьеры от женщин ожидают всего 19% опрошенных. — Мне 38, я не замужем и у меня нет детей. Моя мама говорит, что мне нужно быть покладистой, чтобы найти себе мужа. Один гинеколог предложил мне родить для себя, второй — на всякий случаий заморозить яйцеклетки. Общество ждет от меня потомства, брака, своей квартиры; инстаграм — селфи; мужчины — приглашения на секс. Я хочу примерить эту роль счастливой и состоявшейся. Кто они, все эти красивые и счастливые женщины? Я даю объявление в приложении для знакомств — предлагаю мужчинам «прожить» со мноий один из этапов «как должно быть», фотографируясь. Проигрываю с ними все общепринятые этапы взаимоотношений: один мужчина — одна ситуация. Фотографируя нас, я смотрю в камеру с немым вопросом. Почему, стремясь превзойти саму себя, я ищу одобрения и внимания окружающих? Проживая жизнь в соответствии с ролью, не теряю ли я себя? Или, быть может, именно так я пытаюсь больше узнать о себе? Потребность в принятии приводит меня к контролю над своей жизнью, к нарочитому формированию представлений о себе, поиску солидарности. «Лайк» становится новым критерием, определяющим течение жизни и ее образ. Каждыий раз приходится выбирать: что может быть выставлено на всеобщее обозрение, а что лучше держать при себе.

Киевский фотограф Таня Клименко - автор удивительно трогательного фотопроекта на тему партнерских родов: "Когда идешь фотографировать роды, никогда не знаешь как все пройдет. Ты просто приходишь и начинаешь жить этот день. Или ночь. Жить вместе. Вместе с Олей и Женей.И вместе переезжать из палаты в родовую. Переодевать халаты. Просить анестезию, перебирать имена и дни всех святых.Стараться, дышать и вместе ждать. Под дверью родовой. В коридоре. На улице с шарами.Переживать и даже плакать, от разрывающего на части бессилия, тоже нужно вместе. Женя в ладошки, а ты в фотоаппарат. Главное, чтобы Оля не видела.Главное, чтобы все хорошо прошло.Главное, чтобы тот самый тихий, но такой уверенный крик, наконец-то снял зависшее в воздухе напряжение и в нашем мире появился маленький долгожданный Никита!).ВСЕЛЕННАЯ: день первый.Мой самый искренний, чувственный, трогательный фотопроект про настоящее".

Фотограф Юлия Скоробогатова: "Мой проект — о женщинах, которые работают или занимаются любимым делом в присутствии своих детей. Одни отдаются своему хобби, и материальная сторона не так важна, для других работа — единственный способ выживания. Я постаралась максимально широко показать спектр профессий, где женщина может работать в присутствии своих детей. Так как я сама не имею возможности оставлять кому-то ребенка на время работы, я беру его с собой. Во всех кадрах присутствует моя младшая дочь Василиса."

Министр юстиции Павел Петренко расписал новосозданные семьи на главной арене страны - НСК «Олимпийский»

Войти в привычный режим и заниматься любимым делом не так уж легко после рождения ребенка. Поэтому самый простой способ - разделить свои занятия с ребенком. Про детскую йогу существует достаточно много информации, семейная йога становится все более популярна и любима современными родителями. Но вот эта мама произвела настоящий фурор фотографиями, на которых она занимается йогой со своими детьми.Знакомьтесь - это Джози, ей 34 и она учитель йоги из Германии. Вместе со своими сыновьями, четырехлетним Габриэлем и десятилетним Кэниэлом, она занимается любимым делом. Благодаря потрясающим фото в Instagram Джози набрала уже более 12000 подписчиков. Йогой Джози занимается уже более 10 лет, благодаря чему она может похвастаться прекрасной формой и потрясающей пластичностью.«Мои дети постоянно видели, как я занимаюсь йогой, поэтому нет ничего удивительного в том, что им захотелось заниматься этим вместе со мной»Джози уверена - йога поможет ее сыновьям быть терпеливыми и избегать стрессов в конфликтных ситуациях в будущем. На странице Джози множество красочных фотографий, однако сама Джози уверяет, что старается показывать все стороны своей жизни, и хорошие, и плохие.«Мои фотографии неидеальны, они бывают засвечены, я могу находиться не по центру фото или мои волосы могут быть растрепаны. Но эти снимки очень дороги мне, ведь на них сияют искренние улыбки моих детей.»