Коли світить сонце це означає, що нічого доброго не слід очікувати. Ніколи. Ні на якій війні. І тим більше не в окопах біля Донецького аеропорту. Бо якщо українські солдати мають хороший вид на злітну смугу, то і російські терористи також мають хороший вид.По обіді Бен та Алекс стоять біля вогнища на своїй по-спартанськи облаштованій позиції. Клейонка худо-бідно натягнута між двох дерев. Раптом поблизу вибухає граната, починається «стрєлкотня» – терористи прострілюють ліс у їхньому напрямку. Бен і Алекс зриваються, біжать на свої позиції і відкривають вогонь у відповідь. Це буденне життя на Донбасі, між життям і смертю, небезпечно, незручно і завжди в напруженні. Вночі, якщо зброя мовчить, вони чистять свої автомати, варять чай, готують їсти або сплять у своїх лежанках. Їх опорний пункт знаходиться під землею, захищеною кількома слоями деревини, землі і пластику. Холодно, сиро і зовсім не так як в маленькому селі у Форальбергу на Заході Австрії, де народився Бен – виходець з хорошої сім‘ї вищого достатку. У багнюці і холоді він здійснює свою мрію – потрапити на справжню війну, на фронт. Разом з ним також Алекс, виходець з Нижньої Австрії та три побратими з Америки: Чарлі, Ковбой та Креґ. Ця п‘ятірка воює на українській стороні проти (про)російських терористів. Добровільно. За їжу та нічліг.

По дорозі на Донецьк, перед розв’язкою на Ясинувату, стоїть крайній блокпост українських військових. Крайні точки перед позиціями ворога армійці називають «нуль». Далі – територія, яку контролюють проросійські бойовики. Ліворуч, на горизонті, видніється Донецька фільтраційна станція. Праворуч – Авдіївка і промзона, підконтрольні українським силовикам. Там ідуть активні ближні бої, тривають постійні обстріли. Перестрілки і вибухи, які лунають там, чути дуже добре. Періодично проросійські бойовики ведуть провокаційний вогонь і по цих позиціях. За словами військових, після початку активних боїв на промзоні Авдіївки сюди почало «прилітати» трохи менше. Все, як і на більшості позицій на Донеччині: вдень більш-менш спокійно, вночі – вогонь. Тиша й спокій лише тоді, коли зону бойових дій відвідують спостерігачі моніторингової місії ОБСЄ.

24-а українська механізована бригада базується на одній з найгарячіших точок Луганської області. Український прапор майорить над 29-м блокпостом, що біля селища Новотошківське. Позиція на пагорбі дозволяє здійснювати ефективне спостереження за контрольними пунктами бойовиків угруповання «ЛНР», які базуються всього за 1,5 кілометри звідси. Українські військові стверджують, що зазвичай вони спостерігають набагато більшу кількість сепаратистів на позиціях, але у цей день прохолодна погода змусила обидві сторони ховатися у бліндажах. Деякі бійці 24-ї бригади залишаються на передовій вже понад 8 місяців і ніяк не дочекаються Різдвяних свят, щоб нарешті повернутися додому. Тим часом представник Міністерства оборони прибув на лінію фронту, щоб вручити військовим медалі за їхню мужність, героїзм та відданість Батьківщині.

Это не фоторепортаж, это подборка лиц наших ребят, сделанная в разные дни, в разных условиях, на учениях и на праздниках. Они всегда на службе, всегда при исполнении своих обязанностей. Часто они говорят: «Не снимайте, я стесняюсь», но еще чаще – «Снимайте, где можно будет себя увидеть?». Я обращаюсь ко всем фотографам – снимайте наших ребят в форме, снимайте всех подряд, пускай они смотрят на нас с каждой газетной страницы, с каждой рекламы, с каждого экрана компьютера, пускай они всегда будут с нами.

Фотопроект французького фотографа українського походження Юрія Білака.